Просвітницька говерла Костянтини Малицької

До 140-річчя від дня народження

Володимир КАЧКАН,
доктор філологічних наук,
професор, м. Івано-Франківськ

Костянтина Іванівна Малицька (найвідоміші псевдоніми Лебедова Віра, Чайка Дністрова) увійшла в історію української культури як поетеса, прозаїк, перекладач, бібліограф, визначна громадсько-просвітницька діячка, педагог, редактор.
Народилася вона у с. Кропивник Калуського повіту теперішньої Івано-Франківської області. Батько був священиком. Мати Олена теж походила зі священицького роду Гетьманчуків. Навчалася дівчина у початковій та виділовій школах Станіслава, відтак — у Львівській державній семінарії, де, власне, і почала “грішити” першими віршованими спробами, дещо з того публікуючи у дитячому журналі “Дзвінок”. Доповнювала свої знання книгами багатющої бібліотеки    А. Петрушевича при кафедрі святого Юра у Львові.
По завершенні студій у Львові (1892), К. Малицька їде до Галича і там працює вчителькою одинадцять років. Вона заохочує свідомих українців до заснування читальні “Просвіти”, до діяльності в церковному хорі. Розгорнула громадсько-культурну, просвітницьку й публіцистичну діяльність. Це було не на руку ні “москвофілам”, ані тим, що притримувалися пропольської орієнтації — 1903 р. її переводять з Галича до далекого села Бєча.
На запрошення інспектора шкіл Буковини Омеляна Поповича К. Малицька їде до 5-класної школи в с. Лужани, де продовжує українську справу.
У Чернівцях К. Малицька заприязнилася з редакторами газети “Буковина” Я. Веселовським і журналу “Промінь” І. Герасимовичем (тут увійшла до складу редколегії), приятелювала з Емілією Кумановською, Євгенією Ярошинською, Ольгою Кобилянською.
За три роки на Буковині         К. Малицька провела значну роботу з організації жіночих гуртків по селах та заснування у травні 1905 р. “Жіночої громади”.
1906 р. на запрошення українського педагогічного товариства у Львові К. Малицька прибула викладати до приватної дівочої школи імені Т. Шевченка (заснованої 1898 р.), якою керувала визнаний у Галичині педагог Марія Білецька. 1906—1914 рр. редагувала журнал “Дзвінок”.
Сприяла об’єднанню організацій “Клубу Русинок” та “Кружка Українських Дівчат” у товариство “Жіноча Громада”, створенню численних його філій, гуртків.
Перед Першою світовою війною 18 лютого 1913 р. підписала відозву “До українського жіноцтва!” із закликом до відпору ворогам “нашого національного існування” і до заснування фонду “для оборони прав України серед можливих воєнних конфліктів, які мали би розігратися на нашій землі…”
К. Малицька бралася за великі, державницької ваги справи і за дрібніші, на перший погляд, локальні, периферійно-містечкові.
Коли завойовники з більшовицького табору 3 вересня 1914 р. зайняли Львів, почалися полювання на українську інтелігенцію; в ніч з 17 на 18 лютого 1915 р. серед політичних діячів опинилася й К. Малицька, яку три з половиною місяці протримали у тюрмі на Баторія, а 28 травня з групою заслали на схід. Чотири роки зосталися тут, у с. Пинчузі над сибірською Ангарою. Повернулася до рідного міста Лева у вересні 1920 р. Коли “Жіночу Громаду” перейменували на Союз Українок, К. Малицька радо допомагала Марії Білецькій, яка очолювала цю спілку, готувала жіночий з’їзд, що відбувся 24 грудня 1921 р., відкривала його роботу. Її двічі обирали до Головної Управи Союзу Українок, а з 1923 р. очолила цю організацію.
К. Малицька активно підтримувала періодичні видання “Нова Хата”, “Українське народне мистецтво”, “Труд”; як співробітниця “Нової Хати” увійшла до її редколегії.
1937 р. після 45-літньої вчительської праці К. Малицька покинула школу. Товариство “Рідна школа” записало її у почесні члени, однойменний журнал вмістив про шановного педагога нариси Софії Федорчакової й Марії Деркач (1937, Ч. 22).
1941 р. К. Малицька майже вісім місяців очолювала “Жіночу Службу України” (у вересні 1941 р. передала керівництво Марії Біляк).
По війні директор наукової бібліотеки Академії наук (нині Львівська наукова бібліотека НАН України імені В. Стефаника) Марія Деркач запросила Костянтину Іванівну укладати бібліографію української дитячої літератури.
Померла у січні 1947 р., похована у Львові.
Літературну діяльність К. Малицька розпочала 1896 р. першими віршами у журналі “Дзвінок”. Потім її твори публікуються у виданнях “Світ дитини”, “Молода Україна”, “Нова Хата”, “Діло”, “Промінь”, “Учитель”, “Учительское слово”, “Рідна Школа”, “Назустріч”, “Жіноча доля”, альманах “Жіночої долі”, “Світ” та ін.
Перу письменниці, активної учасниці січового руху, належать численні тексти стрілецьких пісень: “Герої”, “В Січ ставай!”, “Поставали козаченьки”, “Вгору прапор!”, “Взяв би я бандуру, настроїв, заграв…”, “Січ у поході”, “Січовий поклик”, “У Січі, у Січі…” На її слова написана “Кантата” Стеценка, “Січовий гімн” Ярославенка, “Кооперативний гімн” Гриневецького. А її знаменита пісня “Чом, чом, чом, земле моя…” вже давно стала народною.
Костянтина Малицька увійшла в історію української літератури і як неперевершена майстриня дитячого оповідального жанру — переважно невеликих за обсягом етюдів, художніх нарисів, а щонайбільше оповідань.
Письменниця до тонкощів розуміється на дитячій психології, на нюансах мотивації поведінки. Це їй полегшує роботу, коли вона розкриває світ взаємин дітей поза школою (“Серце”), їхнє ставлення до природи (“Солорій”), до батьків (“Мати”).
У її оповіданнях, наприклад, “Син дефравданта”, “Мужицька дитина”, “Гріх”, “Мур”, “За провини батьків”, “Мачоха” — лейтмотив добра і совісливості, які  наповнюють душу кожної дитини.
Тонким спостерігачем широкого й багатого нюансами дитинного світу виступає К. Малицька у книзі “Малі герої: Картини з життя дітей”. Авторка в ній порушує широкий спектр тем. Переваги гімназійного системного навчання над домашнім (“Задля рідного слова”); гордість гірського хлопчини Данилка за історію свого народу, карпатських опришків (“Малий гуцулик”); внесення шістьма дівчатками-подругами грошей у фонд бідних селян замість придбання білих сукенок (“Збунтована шістка”); порив Миколки Гунича з благанням його продати, як усе спродав батько, бо їде до Америки шукати щастя-долі, — лишень аби не покидати подвір’я, хати, рідної землі (“Найменший”); увага дітей до вчительки (“Китички фіялок”) тощо.
Дидактичний сенс, конкретні знання з природознавства несуть у собі оповідання-нариси збірок “Чистенький і Юрзя Мурзя” (1932), “І звірята співпрацюють”. Про морські корали, хміль, мурашок, бджіл, птиць, риб, ластівок, бобрів, слонів авторка пише захоплено, зі знанням справи. Нерідко вона використовує сюжети з інших літератур, перекладає (іде за О. Пушкіним, В. Робінзоном,  І. Кожішкою, Г. Фошером, Г. Кубніком, А. Бремом, X. Лєвіним,    В. Передольським, Я. Булем,        І. Робертсом).
Окремий пласт письменницького доробку К. Малицької складають її драматичні твори “Козацькі діти: Образок з татарських часів в 2 діях” (Львів, 1914. — 8 с.), “Русалка Дністрова: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1914. — 8 с.), “Вінок на могилі Тараса Шевченка: діточа сцена в 2 відслонах” (Львів, 1914. — 8 с.), “На св. Николая: Сценічний образок в 2 діях” (Львів, 1924. — 14 с.). “Вифлеємські діти: сценічний образок у 2 діях” (Львів: Світ дитини, 1936. — 12 с.) та ін., а також драматичні сценки на одну дію “Візьми його на село”, “Пуста цікавість”, “Велика виграна”, що публікувалися на сторінках журналу “Дзвіночок”.
Кожен твір несе в собі високу ідею національного відродження, боротьби за чистоту української мови і патріотичного духу. Кожний драматичний твір має оптимістичну розв’язку: у “Русалці Дністровій” героїня тішиться, що “валиться лад старий”, що “могутньою силою поета” (М. Шашкевича. — В. К.) дух віджив, а зерно, посіяне діячами “Руської трійці”, дає плоди — “Україна живе, живе і жити буде!”; у “Вінку на могилі Тараса Шевченка” драматичне дійство вивершує дух Тараса словами: “… з малих тих вийдуть борці, що, трудячись до загину, від вод Дону поза Вислою відбудують Україну!” Серед дійових осіб її п’єс — біблійні герої, святі, носії найвищих чеснот.
К. Малицька підтримувала емансипаційний рух, написала реферат “Про жіночий рух”, з яким вона виступила на вічі у Станіславі 1902 року.
Оглядаючи розвиток жіночого руху і його відображення в науковій і художній літературі Англії, Франції, Швеції, Німеччини, Бельгії, Іспанії, Румунії, Туреччини, Португалії, Америки й Австралії, К. Малицька зупиняє свій зір на аналізі становища жінки у Польщі, порушує низку соціально-актуальних для тогочасного суспільства проблем. Це заснування “школи анальфабетів”, господарських газет, розширення випуску книжечок “Просвіти”, повсюдне заснування жіночих товариств із власними друкованими органами, жіночих братств, педагогічних товариств. На переконання К. Малицької, повсюдна глибокозасаднича праця багатьох не дасть згибнути українському жіноцтву, усій нації.
Засноване 1893 р. Н. Кобринською та Є. Ярошинською у Стрию видавництво “Жіноча бібліотека” відновлює свою діяльність уже в Коломиї 1912 р. за безпосередньої участі Костянтини Малицької та Ольги Дучимінської, друкуючи переклади з європейських мов і збірки різних авторів. Журнал “Дзвінок”, який редагувала К. Малицька, мав надзвичайно широку популярність, передусім в українських родинах.
К. Малицька залишила помітний слід як науковий белетрист, публіцист. Глибокі знання з історії української педагогічної думки, історії фольклору, історії української літератури вона виклала у нарисах, студіях, виголошених рефератах. І сьогодні не втратили свого значення основні засадничі національні ідеї, сформульовані у статті “В боротьбі за рідну школу” (ЛНВ. — 1924. — Кн. 12).
У подорожньому нарисі Костянтини Іванівни “З побуту в Милованню” (Львів, 1926) є важливий етнографічно-статистичний матеріал, фактаж до історії заснування “Просвіти” у с. Миловання, до взаємин з родиною Бачинських, М. Павликом, Блавацькими, Брилинськими.
Цій діячці належить низка літературних нарисів та поезій про Анну Павлик, Марію Грінченко, Софію Русову, Наталію Кобринську, Ольгу Бачинську, Іванну Вітковицьку, Євгенію Ярошинську. Багато з того й досі не побачило світ. Для вчених вельми важливим є те, що авторка, на відміну від багатьох радянських дослідників, не “притягує” А. Павлик ні до “наукового соціалізму”, ані до жодних партій чи товариств. Вона змальовує її справдешньою “підручною” у нелегкій, чорній щоденній праці І. Франка, брата М. Павлика.
Серед архівів є безцінні фрагменти спогадів, неопубліковані листи, що проливають таке жадане світло правди на той чи той період життя і творчості. Ось, приміром, у статті-спогаді “Моє знайомство з Марією Н. Грінченковою” є цікаві моменти біографічного характеру: їхнє знайомство, хоч і не бачилися ніколи, розпочалося листовно ще 1910 р.; а коли переїздила через Київ “в дорозі на далекий Сибір, запроторена в Лук’янівську тюрму…” — по дорозі на заслання, — саме через  М. Грінченко тримала зв’язок з українським культурним світом.
Ось ще уривок, щемкий до болю в серці: “В році 1916 прийшлося нам святкувати перше Різдво на Сибірі поміж людьми, які його не святкували ні в церкві, ні вдома. Тяжко було спершу. З дому ніякої вістки ще досі не мали — єдина Грінченкова не забула про нас. Крім сердечного листа з вітанням на Різдво прислала ще й дарунок: сушених сливок, грушок і яблук на узвар, медівник, цукор і тістечка; долучила ще й пачку сірників… і рідкість в той час на Сибіру — цитрину”. Останній лист М. Грінченко в Сибір до К. Малицької датований 1 лютого 1917 р. Пише, що залишили її на Єнісеї ще майже на чотири роки. Аж улітку 1921 р. повернулася до Львова.
Серед суспільно-культурних діячів, з ким листувалася К. Малицька, були визначний публіцист, редактор Ярослав Весоловський, відомий історик, літератор, етнограф Володимир Охримович, Василь Щурат, Богдан Ярошевський та інші.
Усе, що вийшло з-під пера літераторки, засновано на глибоких дидактичних ідеях наших попередників, на патріотизмі, народній моралі. Кожна річ, навіть найдрібніша, що попервах прийшла до читача через газетні або журнальні сторінки, несе в собі закодовану материнську любов, ласку, повагу до батьків, рідних, довколишніх, до живої природи. Костянтина Малицька системно, поступово, день від дня, рік від року утверджувала на педагогічній ниві засобами друкованого слова найвищі та найсвятіші принципи виховної культури. Мабуть, у західноукраїнській літературі на рубежі XIX—першої чверті XX століття подібного прикладу вірності літератора і його відданості темі виховання підростаючого покоління годі знайти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment