Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ,
член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України,
м. Тернопіль
“Ніж хірурга увійшов у її лоно і відступив, залишаючи по собі на її животі свіжий нерівний рубець…” (Джеймс Джойс “Джакомо Джойс”).
“Трупи євреїв гниють довкола мене в плісняві їхнього святого поля. Це могила її народу. Цей звідник Мейсель привів мене сюди. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї жінки — самогубниці…”
“Потім мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:
— Мерців сюди, є там мерці?
— Отуди к бісу! — вилаявся шофер. — Ви що, вже не робите затемнення?
— Поможе тут затемнення, коли все місто горить вогнем.
— Мерці є, питаюся?
— Не знаю.
— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору…” Генріх Белль (німецький прозаїк, без назви).
“Зате куди оригінальніше інше: смерть тут пов’язана з деякою морокою…
Крива смертності щодня стрибає вгору. Ви ніколи не бачили, як розстрілюють людину?” (Далі йде ретельний опис, смакування деталей). Альбер Камю “Чума” (скорочено).
Чи Вам, шановні читачі, не моторошно? Ці шматки текстів із хрестоматійного посібника “Зарубіжна література” для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів (видавництво “Ґенеза”, 2004 р.) Цитувати все це ретельно замасковане жахіття нема потреби, бо, щоб його читати, треба мати міцну нервову систему. А уявіть собі, що старшокласники, які ще не досягли повноліття і у яких вразлива нервова система, все це не лише читають, а змушені перечитувати по кілька разів, аналізувати, вивчати, писати твори… Не знаю, чим керувалися автор посібника Є. Волощук і кандидат філологічних наук Б. Бігун, що добирав художні тексти, але в мене з’явилася нав’язлива думка: може, варто було б запровадити медичне обстеження всіх, хто хоч якось причетний до формування шкільних підручників? Вищезгаданий посібник — свідомо закладена бомба сповільненої дії, начинена хвороботворними вірусами, які, потрапивши до мозку дитини, руйнують ще остаточно не сформований не лише інтелект, а й світогляд.
На що розраховували у Міністерстві освіти й науки України ті мудрагелі-чиновники, які рекомендували це жахіття як посібник? А як завжди: батьки не побачать, а діти не поскаржаться. Я б також не побачила, якби не син, котрий, не встигаючи прочитати черговий текст (програма у випускному класі надто перевантажена), попросив мене, щоб я це зробила і йому переказала…
Коли взяла до рук хрестоматію і розгорнула на сторінці, де були “Запахи. Історія одного вбивці”. (Стихія абсурду. Патрік Зюскінд) — була шокована. Текст, який мала прочитати, мій мозок категорично відмовлявся сприймати: “Побачивши його, дівчинка скам’яніла від переляку, і Гренуй мав досить часу, щоб оповити руками її шию. Вона не намагалася кричати, не зробила жодного поруху, щоб вивільнитись. А він на неї не дивився зовсім, її милого, засіяного ластовинням обличчя, червоних губів, великих іскристо-зелених очей він не бачив, бо, коли душив її, не розплющував очей, думаючи тільки про одне: не втратити жодної крихти її запаху.
Вже мертву він поклав її на землю серед сливових кісточок, розірвав на ній сукню, і струмок запаху став потоком, який затопив його з головою. Він припав обличчям до її шкіри і провів широко роздутими ніздрями від живота до грудей, по шиї, обличчю, волоссю й знову до живота, нижче, до її статі, стегон, до її білих ніг. Він обнюхав її всю, з голови до п’ят, визбирав останні краплі її запаху на підборідді, в пупку, на згинах рук…”
Чи ж це не збочення? Чому наші діти повинні перейматися чиєюсь хворобливою уявою? І в які кабінети треба стукати батькам, аби захистити права своїх дітей на отримання ними чистої і світлої інформації, як вберегти їхню свідомість під час перебування у школі? Наразі батьки безсилі вберегти дитячу душу і свідомість від телевізійної диверсії вдома, а відтепер і в школі, де їхні чада проводять більшість свого часу…
Але й це ще не все. Я звернула увагу на запитання до учнів у кінці тексту. Від обурення хочеться волати, таким цинізмом від них “віє”!
1. Чи вважаєте ви скоєне Гренуєм вбивство абсурдним?
2. Як ви гадаєте, чи є унікальною змальована в романі ситуація принесення іншої людини в жертву творчим імпульсам генія?
“Об’єкти доводилося знерухомлювати, до того ж так раптово, щоб вони не встигали перелякатись чи опиратися. Вперше Гренуй випробовував цей спосіб на цуценяті. Він помітив його біля різниці… В той час, коли воно з радісно схвильованим скавчанням потяглося до Гренуєвої лівої руки по м’ясо, той різко вдарив його по голові поліном. Цуценя померло так раптово, що вираз щастя лишався на мордочці та в очах ще й тоді…”
Далі: “Зараз він залюбки винищив би всіх на земній поверхні…”
Увесь текст (кільканадцять сторінок) тримає читача у важкій психологічній напрузі, тим більше, що читати зовсім не хочеться, але мусиш, щоб не отримати “0” балів.
Патрік Зюскінд — німець. Нині мешкає у Франції та Німеччині. Веде усамітнений спосіб життя (у посібнику написано — замкнений). Уникає інтерв’ю та публічних виступів. Вочевидь — докупи “зібрались” усі симптоми психічно хворої людини.
То чому старшокласники мають детально вивчати тексти, які написала людина з хворою уявою? Як свого часу це було із Федором Достоєвським. Я не відкрию Америки, якщо напишу, що, читаючи будь-який текст, людина візуалізує прочитане. А якщо в неї задатки психічних відхилень? Не треба бути психіатром, аби зрозуміти, що подібні тексти тільки підсилюють згубну дію хворобливої уяви. Тому, панове, нема чого дивуватися, коли на шпальтах газет у розділі кримінальної хроніки дедалі частіше натрапляємо на повідомлення про вбивства, скоєні підлітками. Парадокс, але факт: цього навчають в одному зі шкільних посібників.
Я перечитала всі 560 сторінок хрестоматії, бо мене, повірте, охопив страх за сина. Того дня я дякувала Небесам за те, що не син читав той текст, а я. Адже в мене вже сформований світогляд і я можу відрізнити зерно від полови…
Розділ “Зі скарбниці західної художньої прози 50—70-х років” просто вражає. Бо слово “скарбниця” несе у своїй первісній глибині “скарб”. Відповідно відразу виникає асоціація із духовним скарбом. А учням із цієї “скарбниці” пропонують уривок із роману… Вільяма Джеральда Холдінга “Володар мух”. Пропоную деякі цитати. Роблю це тільки для того, щоб ви зрозуміли: у свідомість наших дітей нагло і без дозволу втручаються:
“Я застерігаю тебе. Я можу розлютитися. Ти там непотрібен. Ти зайвий. Ми хочемо побавитись на цьому острові. Тож не будь упертою, бідолашна, заблукана дитино, а то… ми тебе коцнемо. Ясно? Саймона ковтнула пащека. Він упав непритомний. Кровотеча допомогла Саймонові, він опритомнів. Володар Мух висів на палиці, як чорний м’яч…”
Наступний автор “скарбниці” Пауль Целан зі своєю “Фугою смерті”. А ось що пропонує Кобо Абе (японська скарбниця) із роману “Людина-коробка”: “Людина, з’явившись на вулиці у звичайнісінькій картонній коробці, вже не людина й не коробка, а перевертень, який вабить до себе людей. Так само вабить до себе балаганний плакат: чоловік-ведмідь і жінка-гадюка, які від люті ладні розірвати одне одного, тільки купіть квиток. Одначе злість людини-коробки складніша…” — і таке інше.
Схоже на те, що титуловані упорядники й рецензенти хрестоматії, а це відомі в Україні люди (Д. Затонський — доктор філологічних наук, професор, академік НАН України; Т. Чередник — кандидат філологічних наук, О. Соколова — учитель-методист; А. Черниш — учитель-методист), не дуже переймалися якістю текстів. Через те не може бути й мови про якусь естетичну насолоду від прочитаного. Тематика майже всіх творів за невеликим винятком — смерть і насильство як привид витає сторінками хрестоматії:
“Коли вмирають коні — зітхають, // Коли вмирають трави — засихають, // Коли вмирають сонця — згасають, //Коли вмирають люди — пісні співають”. (Веніамін Хлєбніков, без назви).
***
“А чому самоцвіт холодний,
Як утоплениця в воді?”
(Пабло Неруда)
***
“Втопився у срібній тій воді // Якось володар — загорілець // І виплив мертвий, а тоді // Лежав на березі горілиць”. (Гійом Аполлінер, із поеми “Пісня нелюбого”.
До речі, наступний твір “Зарізана голубка й водограй”).
І твір Томаса Манна “Маріо і Чарівник” наскрізь пронизаний психологічною напругою і завершується вбивством… А загадкова смерть у “Гранатовому браслеті” Олександра Купріна? Чи “Гостина старої дами” швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта, де тільки й мови, що про смерть?
У Івана Буніна безліч чудових творів. Але до хрестоматії чомусь відбирають його “Легке дихання”: “На кладовищі, над свіжим глиняним насипом, стоїть новий дубовий хрест…” Історія про те, як чотирнадцятирічна гімназистка Оля Міщерська, товаришуючи із п’ятдесятишестирічним офіцером, стала жінкою… І серед запитань до учнів є й таке: “Виокремте у творі епізоди, пов’язані з темою смерті”.
Тому, коли читаєш п’єсу “Носороги” французького драматурга Ежен Йонеско, з полегшенням зітхаєш, бо там з головним героєм, власне, нічого серйозного не відбувається — він залишається… живим. Правда, на чолі в нього виростає гуля і сам герой згодом перетворюється на носорога. Але на тлі інших текстів, погодьтесь, це дурниця, не варта уваги.
Отож після прочитання хрестоматії передмову сприймаєш як нечуване цинічне зухвальство. Судіть самі: “Ця подорож (книгою) вимагає не стільки допитливості, скільки справжньої роботи — читацької та духовної. Проте за всієї своєї складності вона подарує тобі безцінні скарби морального й естетичного досвіду людства ХХ століття. (???!!!) Ким би і де б ти не був у майбутньому, цей ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ (виділення моє) капітал залишиться з тобою (Боронь Боже! — авт.) і збагачуватиме твої уявлення про світ навколо й всередині тебе”.
Як можна писати, що цей посібник — “Путівник, або кілька суто практичних порад”. Це ж про які практичні поради йдеться? Але автори нехтують почуттями юних читачів і продовжують видавати “перли”: “Важливішим є те, що ти візьмеш звідси, як-то кажуть, для душі”.
А мені, між іншим, моторошно, коли згадую цю версію буцім хрестоматійного підручника.
Мені страшно так само, як і героїні швейцарського драматурга Макса Фріша, якого також друкують у вищезгаданій хрестоматії:
Віола: Я так боюся, мамо…
Ельвіра: Чого ти боїшся?
Віола: Мені приснилося таке страхіття, мамо…
Ельвіра: Дитино!
Віола: Мамо, в наш дім прийшла смерть.
І тому я зовсім не здивувалася, коли дізналася, що іспит із зарубіжної літератури у класі мого сина згодилася складати лише одна учениця, та й то тільки тому, що вона йшла на золоту медаль, а література їй легко давалася…
Висновок? Напевно, страшно не мені одній. Бо я свого часу з ровесниками зі шкільних підручників черпала тільки світле і чисте, добре і гарне. Мене вчили розрізняти, де добро, а де зло на справді кращих світових зразках літератури. Що прихопить із такого “путівника” сучасна дитина-підліток, не мені вам казати, а ще якщо взяти до уваги, скільки дітей уже встигло “виховатися” на цій хрестоматії, то коментарі, як-то кажуть, зайві… А з моменту виходу її у світ минуло вже десять років…
Тим часом російський соціолог Діна Хапаєва зробила цікаве дослідження, яке вийшло окремою книжкою “Готическое общество: морфология кошмара” (Москва: Новое литературное обозрение). Про наслідки впливу на наших сучасників готичної естетики в літературі, а особливо — на молодь. І зокрема відомого твору Дж. Р. Р. Толкіна “Володар кілець”. На думку дослідниці, цей жанр перетворився на тотальний сканер суспільної свідомості. Відбулася фактична підміна людської моралі. Замість неї ми маємо вампірів, відьм та іншу нечисть.
Не за горами новий навчальний рік. Які ще “приємні несподіванки” можуть звалитися на світлі голови українських дітей? І що робити для того, аби захистити їх від нечуваного свавілля з боку міністерських чиновників?
Нещодавно вчителька однієї сільської школи бідкалась: єдиний добрий твір Сент-Екзюпері “Маленький принц”, який був у підручнику, “викинули”, а замість нього поставили “Гаррі Поттера”. Так і хочеться запитати всіх нас вустами головного героя Маленького Принца, який казав, що світ треба любити через Серце: “А яка репутація у планети Земля?” Чи є у неї майбутнє?
