«Украинизация,.. раскацапывание… очень полезно»

Так заявив у своєму листі до В. Леніна заступник голови РНК УРСР Артем         (Ф. Сергеєв) 12.06.1920 року. Щоб поміняли свої нинішні погляди вірні комуністичним традиціям та ідеалам члени КПУ, які під червоними наметами охороняють пам’ятник на Бессарабці в Києві, процитую ще й їхнього вождя (“Проект тез ЦК РКП(б) про політику на Україні”, 1919): “…строжайшее соблюдение равенства украинского языка и культуры, обязательно изучать украинский язык для всех должностных лиц…” З якою метою це заявлялося і навіть протягом десятиріччя здійснювалося, зрозуміло — з метою заслужити довіру в українців, які зробили спробу державного унезалежнення. Мовне, культурне відродження 20-х років ХХ століття нарешті стало загрозою для цілісності московсько-совєтської імперії і в 30-х роках стало “розстріляним відродженням” у прямому розумінні, це тривало і впродовж наступних десятиліть.

Любомир ПИРІГ,
академік НАМН, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, депутат Верховної Ради України I скликання, почесний президент Всеукраїнського лікарського товариства, президент Світової федерації українських лікарських товариств

Із відродженням Української Держави започатковано відродження української мови, культури як чинників консолідації нації, її духовності. На жаль, наші владні державно-політичні інституції, їхні очільники чи не усвідомили, чи не хочуть усвідомити, чи забувають (дедалі більше!), що “…політика, що ігнорує культуру, є вкрай нетривкою спорудою, яку звалить перший більш-менш сильний вітер, бо вона не буде вкоріненою у духовний ґрунт народу” (О. Муратов, 2001). Події останнього року, аналогічні подіям кількарічної давнини, показали, що влада не лише ігнорує, забуває про державотворчу роль національної мови, культури, а й сприяє її пригніченню, приниженню. Заявлена оцінка ситуації 2004 року І. Лосєвим (“Сучасність”, 2004, № 7—8) в статті “Українці — внутрішня діаспора?” ще актуальніша 2012-го: “На відміну від справжньої української діаспори (зовнішньої), що ще може розраховувати (сьогодні не може. — Авт.) на сяку-таку увагу з боку офіційного Києва, діаспора внутрішня є абсолютно державними органами забутою і приреченою на денаціоналізацію, російщення, втрату духовних зв’язків з власною нацією”. Чи не кинути тут клич до “раскацапиванія”?
Проблема набула широкого громадського розголосу, резонансу у зв’язку зі спекулятивним тлумаченням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, із брехливими заявами про пригнічення “русскоязичних”. І це тоді, коли тільки 3,9 % громадян України вважають для себе питання про статус російської мови важливим (“Україна молода”, 2012, № 90). Що державна влада України не надає підтримці міноритарних мов належної уваги (як і державній мові, до речі), показав президент Ради національних товариств України, голова Єврейської ради України Ілля Левітас (“Голос України”, 2012, № 115). При цьому він заявив, що “…оскільки за Конституцією державна мова у нас українська — так і має бути. Я українець єврейського походження…” Що спроби узаконити російську мову як другу державну, ухвалення проекту Ківалова—Колесніченка призведуть за нинішніх обставин до розвалу громадянства України, до занепаду української мови й домінування російської, довели автори численних публікацій.
Обставини на початок XXI століття такі, що відродженню національної свідомості, гідності, рідномовності повинна сприяти держава. Гарантом існування української мови до ХХ ст. було село і тому “…наші батьки і діди були сильні у своїй народності мимоволі”, “самі собі того не усвідомлюючи, вони могли ще залишатися українцями”; “ми вже можемо бути сильні лише свідомістю своєї окремішності”. Так заявив ще у XIX ст. О. Потебня. На зламі ХХ—ХХI століть полягає “…винятковість України в Європі в тому, що це постколоніальна країна. Не колишня окупована територія,.. а саме постколоніально-посттоталітарна країна. А на додачу — складова ідеократичної імперії, якою був Совєтський Союз. Саме ці чинники і наклали головний відбиток на розвиток України. І головний серед них — ідеократичний”. (С. Грабовський. “Українці: державна нація як мешканці культурного гетто?” “Сучасність”, 2004, № 7—8).
На жаль, 20 років незалежності зробило режим нашого “культурного гетто” ще жорсткішим. Загальна суспільна атмосфера така, що в широкому вжитку, в побутовому спілкуванні заважають користуватися українською мовою небажання бути білою вороною, селюком. А ще інертність, звичка і головне — брак “своєї окремішності”, національно-мовної ідентичності.
У професійній діяльності у взаємоспілкуванні найширше використовується мова в галузях освіти і медицини. Про заходи в освітянській сфері щодо української мови, історії нинішнього міністра “науки… і спорту” український загал знає.
Стан української мови у сфері медицини — це використання її в наукових, науково-популярних виданнях, підручниках, посібниках, лекційно-викладацькій практиці на дипломному, післядипломному етапах, у словниковій літературі, в діалогах лікаря і пацієнта. В останньому потрібне взаєморозуміння (і мовне, і змістовне), довіра до лікаря. Усе залежить від осіб, які очолюють роботу у відповідних галузях, від особистої позиції медика.
Протягом понад 50 років роботи на схід від р. Збруч, маючи різні наукові ступені і звання, обіймаючи різні посади, включаючи педагогічну, наукову діяльність, консультації та виступи на семінарах, проведення науково-практичних, наукових конференцій в усіх місцевостях України, тільки раз заявила мені хвора, щоби я розмовляв із нею російською мовою.  Я  задовольнив її прохання, хоч відчував, що вона мене розуміє. Російською мовою читав лекції лікарям тільки в Криму (насамперед прагнув, щоб засвоїли інформацію), але  2003 року там уже сприймали зміст лекцій і українською мовою.
Міністерство охорони здоров’я України приділило увагу українській мові у підпорядкованій галузі ще тоді, коли воно було Міністерством УРСР. Було прийнято Програму розвитку української мови та інших національних мов в установах та органах системи охорони здоров’я Української РСР на період до 2000 року (05.05.1991). Це був відгук на ухвалений 1989 р. Закон “Про мови в Українській РСР”, на Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР до 2000 року (12.02.1991).
Хід виконання цієї Програми не контролювався, не оцінювався.
Кожні 4—5 років беру на себе обов’язок оцінювати використання української мови в наукових публікаціях (медичних журналах, збірниках матеріалів наукових медичних конференцій, з’їздів, симпозіумів). Публікації з Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині з 90-х років ХХ століття — українські, у XXI столітті до них приєдналася Сумщина. 2009 року кількість публікацій медиків українською мовою порівняно з 2004 роком із Дніпропетровська, Запоріжжя, Луганська, Одеси збільшилася від 41,3 до 65,1 %, з Харкова — від 26,7 до 47,0 %, з Донецька — від 9,7 до 34,5 %. У 2004 р. не натрапив на жодну публікацію українською мовою кримських медиків, у 2009 р. їх виявилося 15,7 %. “Найбільш українськими” 2009 р. були медики Вінниці (86,8 %), Полтави (80,0 %) і Києва (74,5 %).
Що і як буде далі за умов, коли українська (державна!) мова не є престижною, не є обов’язковою (!) для державно-владних осіб, коли виникає загроза вибору мови батьками в школах для своїх дітей, не обов’язкового знання державної мови студентами вищих навчальних закладів. Шістнадцятий за роки незалежності міністр охорони здоров’я не міг висловлюватися державною мовою. Сімнадцятий міністр Р. В. Богатирьова (яка вдруге стала міністром), будучи депутатом Верховної Ради першого скликання, не могла розмовляти українською, довела, що засвоїти державну мову, висловлюватися, виступати нею, якщо бажаєш, відчуваєш обов’язок, можна бездоганно.
Цікавий погляд на зв’язок мови і здоров’я, життя людини пропонує наука біолінгвістика. Згідно з її настановами, мова присвоюється, надається не нації, а території. Авторка статті “Ламаючи мову, ламаємо й тіло” (“Ваше здоров’я”, 2006, № 24) Л. Черпакова, яка викладає наукові погляди на цей предмет, твердить: “Що більше людей розмовляє російською мовою в Україні, то вищий показник смертності. Нав’язування російської мови Україні — штучне. А за великим рахунком — шкідливе. Адже воно суперечить законам біолінгвістики…”
Ні з життєвого досвіду, ні зі ЗМІ мені не відомі факти насильного нав’язування української мови. Більш відомі позови ентузіастів-патріотів, які вимагають законодавчо належної українськомовної реакції з боку службових осіб. Не знаю, чи коректно порівнювати, але в медицині часто вдаються до гострого хірургічного втручання з користю для пацієнта. То, може, і в мовній політиці за обставин, які склалися в Україні, з метою відродження історичної справедливості, консолідації громадськості, стабілізації державності слід іноді застосовувати й хірургічні методи.
У 60-х роках минулого століття мені як асистентові кафедри терапії Київського медичного інституту довелося керувати літньою медичною практикою студентів після четвертого курсу в  м. Богуславі. Не забуваю свого враження — обурення, як одна з місцевих лікарів уперто розмовляла з тяжкохворою пацієнткою тільки російською мовою. Хвора, старенька й немічна, не могла її зрозуміти, перепитувала, а та — ні, тільки по-своєму. Ось чому медики повинні знати українську мову, послуговуватися нею, пропагувати її. Тому звертаюся до колег заголовками своїх давніх статей: “Лікарю, будь інтелігентом!” (1988), “Лікарю, будь громадянином!” (1991), “Лікарю, заговори українською!” (1993). Вживаючи лексику комуністичних лідерів, можна кинути клич: “Не допустимо “окацапывания!” Не будучи компетентним у галузі біолінгвістики, все одно використаю звернення Л. Черпакової: “Щоб почуватися здоровою людиною, запобігати хворобам, розмовляйте мовою території, українською мовою, співвібруйте з рідною землею. І будете щасливі!”
А до нащадків жертв трагічного минулого і ще більше — до сповідників ідеології минулого слід повторити заклик одного з її творців і поборників: “Украинизация, раскацапывание очень полезно”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment