50 літ тому, 29 травня 1962 року, ЦК КПУ ухвалив постанову № 16/18-3 “Про видання “Історії міст і сіл Української РСР”, з якої офіційно почалося написання 26-томної енциклопедії “Історія міст і сіл Української РСР”. За цією ж постановою обкоми компартії України повинні були створити обласні редколегії, комісії для керування підготовкою окремих томів видання. Робота над текстами нарисів і довідок для енциклопедії виконувалася на громадських засадах, за приблизними підрахунками до процесу зібрання матеріалів були причетні близько 100 тисяч людей, багато з них — у порядку “мобілізації”. Тож і не дивно, що й досі “Історія міст і сіл Української РСР” не має аналогів у світі ні за обсягом, ні за охопленням території дослідження, ні за багатьма іншими показниками. 26-томне видання вважають найбільшим здобутком українського краєзнавства 1960—1980-х років, а роботу над ним — відродженням потужного громадського руху дослідників рідного краю, який за часів української незалежності невпинно зростає.
Євген БУКЕТ
Важливе місце у збиранні матеріалів для написання нарисів про міста і села в 1960-ті роки належало колективам обласних державних архівів, музеїв, краєзнавчих науково-дослідних установ. Неабияка заслуга у цьому наукових бібліотек, де й сьогодні найповніше зосереджено краєзнавчу літературу. Проте левову частку роботи, особливо у невеликих селах і селищах, зробили місцеві краєзнавці-аматори: вчителі, бібліотекарі, керівники колгоспів. Їхні роботи, написані здебільшого в 1960—1970-ті роки, відомі багатьом сучасникам як “альбоми з історії села”, їх досі бережуть у шкільних і сільських бібліотеках, краєзнавчих музеях.
Мені неодноразово доводилося перечитувати такі альбоми. Адже для багатьох населених пунктів сучасної України “Історія міст і сіл Української РСР” і рукописні “Історії”, як неопублікована частина енциклопедії, залишаються чи не єдиним джерелом про минувшину краю, першоосновою сучасніших нарисів, з якою завжди цікаво ознайомитися. Ці роботи містять, окрім статистичного фактажу, неповторні місцеві легенди й перекази, погляди авторів (а часто вони збігалися з баченням значної частини мешканців) на світобудову, важливі історичні події тощо, а також зразки місцевих говірок. Часто саме ці особливості аматорських краєзнавчих творів відкидають при їхньому майбутньому опрацюванні і, безумовно, втрачається колорит.
Ніколи не сподівався, що побачу таке видання. “Історія села Рожнова”, яку написав багато років тому колишній голова місцевого колгоспу Федір Мацко, видана 2008 року. Ініціатору й фундатору цього видання краєзнавцю Миколі Ґушулу вдалося неймовірне. Він зміг донести до загалу всю оригінальність праці свого односельця і старшого колеги. Сторінки “Історії села Рожнова” — це фотокопії авторського рукопису від першого до останнього аркуша. Такого, здається, в Україні не робив ще ніхто.
Уродженець села Рожнів Косівського району Івано-Франківської області Микола Ґушул — відомий дослідник рідного краю, член Національної спілки краєзнавців України. Ще 1970 року в двотомнику “Весілля”, який видав Інститут мистецтвознавства та етнографії АН УРСР, побачила світ його робота “Покутське весілля”. 2002 року Микола Ґушул видав монографію “Будівлі Покуття”, де розповів про традиційне покутське житло та всі етапи його будівництва від планування до завершального оздоблення подвір’я. А 2010 року — історико-меморіальний нарис п’яти поколінь “Рожнів і рожнівчани”. У цій доволі об’ємній (близько 400 сторінок) книжці Микола Васильович значно більше, ніж його попередник Федір Мацко, розповів про історію рідного села та змалював життєві шляхи його мешканців, насамперед своїх рідних і близьких. На мій погляд, книжка “Рожнів і рожнівчани” — блискучий зразок сучасної української мемуаристики, історії в людських долях. Оповіді проілюстровані унікальними світлинами з родинного фотоальбому. У післямові автор зазначив: “Це книжка-сповідь перед читачами, перед рожнівчанами”.
Про долю славного земляка з с. Лісовичі Таращанського повіту Федора Гребенка розповіли у книжці “Повернення із забуття”, яка побачила світ цьогоріч у видавництві “Український пріоритет”, Олександр та Іван Бондаренки.
Федір Гребенко — польовий командир і військовий діяч часів визвольних змагань. До того — прапорщик царської армії. Ініціатор і командир Таращанського збройного повстання 1918 року. Один з організаторів легендарного Таращанського полку. Розстріляний 1919 року органами ВЧК у Москві. Автори книжки на основі маловідомих архівних джерел розповідають про Звенигородсько-таращанське повстання 1918 року, про героїв-борців за волю України, про спадкоємність національно-визвольних традицій у колишніх Звенигородському та Таращанському повітах Київщини. Значення книжки для краєзнавців Південної Київщини і Черкащини, а також для дослідників визвольних змагань в Україні на початку минулого століття важко переоцінити.
Нещодавно побачила світ перша книга з тритомника письменника і краєзнавця, заслуженого журналіста України Миколи Махінчука “Мереживо мінливого часу”. На її сторінках — художньо-документальні нариси, які раніше здебільшого публікувалися в періодиці та публіцистичних збірниках. Понад половина книги — четверте доопрацьоване і остаточне видання повісті “Музейний подвижник Михайло Сікорський”. Це своєрідний життєпис творця і незмінного директора Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” Михайла Івановича Сікорського, який завершив свій земний шлях 27 вересня минулого року.
Значні розділи складають “Мистецький меридіан” — нариси про митців і сучасність української культури та “Ми родом звідти…” — спогади автора про дитинство, батьків, односельців, друзів. Не залишать читача байдужими розповіді про подорожі в інші країни — “Мандри-мандрівочки”, що завершують книжку. Робота над виданням тривала майже п’ять років і, певен, у “Мереживі мінливого часу” кожен знайде для себе щось цікаве.
Дуже зворушливого листа надіслав на адресу редакції тижневика “Слово Просвіти” голова осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка в м. Рудки Самбірського району, що на Львівщині, постійний читач і автор нашого тижневика Володимир Голинський. Приводом до цього став вихід у світ другого видання книжки В. Голинського “Історія Рудківської ікони Богородиці”. У попередніх оглядах я вже розповідав про чудові краєзнавчі роботи пана Володимира. А про нову його працю найкраще сказав у своїй рецензії доктор богословських наук, мистецтвознавства і філософії, професор Дмитро Степовик: “У роботі на основі простеження історії цікавої ікони, намальованої на початку XVII століття артіллю мандрівних малярів Галичини, дається дуже цікава панорама життя суспільства поберестейського періоду, і зокрема, світогляду релігійного мистців, які малювали ікони. Найцікавішою частиною праці є спроби розшифрувати і трактувати написи на клеймах… Автор дає свою версію зникнення оригіналу ікони і розповідає про особливості її теперішніх копій”.
“Зведи свій храм” — таке гасло обрав заголовком історії Свято-Покровського трипрестольного храму села Жукля на Чернігівщині її автор, лауреат премій ім. М. Коцюбинського та ім. Д. Яворницького, журналіст і краєзнавець, генерал-майор Василь Устименко. Але ця книга — дещо більше, ніж просто історія церкви. Уже з перших її сторінок читач переконується, що це подорож в історію Жуклі, знайомство з її духовними витоками і традиціями. З великим пієтетом у виданні згадано останнього власника Жуклі Миколу Миколайовича Комстадіуса та його нащадків, подано чимало родинних легенд мешканців села. Також у книжці — унікальна колекція високомистецьких жуклянських ікон, значна частина яких нині перебуває у фондах історичних і художніх музеїв, приватних збірках.
Заголовковий заклик Василя Устименка — кожному читачеві, кожному свідомому громадянинові до відродження духовності, історичної пам’яті українського народу. Як переконливо довів Микола Ґушул — історія села складається з історії місцевих родин. Кращі представники таких родин, як Федір Гребенко, можуть підняти на боротьбу за світле майбутнє земляків. Їх надихають місцева природа, реліквії, такі, як ікона в Рудках або храм у Жуклі. А згодом усі звитяги звичайних людей формують неповторне мереживо мінливого часу, яке з його плином дослідники називають історією України. Видатні краєзнавці минулого століття Петро Тронько і Михайло Сікорський знали, що тільки родинна пам’ять, що ревно береже знання про минуле рідного краю, здатна зберегти і через роки відродити Велику Україну. Прислухаймося до думки патріархів. Збудуймо свій храм духовності задля світлого майбутнього прийдешніх поколінь.
