Борис ВОЗНИЦЬКИЙ: «Кістки наших великих предків розсіяні по всьому світу. Український народ повинен мати пантеон своїх геніїв»

Минуло сорок днів, як не стало одного з таких великих українців, — директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький понад 60 років свого життя присвятив збереженню та відродженню національних святинь. Смерть зустріла його на дорозі в один із замків.
Він часто зустрічався з журналістами, давав численні інтерв’ю, сподіваючись пробудити в суспільстві й у владі не тільки інтерес, а й співпереживання та співучасть у тій справі, якій присвятив життя. Його називали янголом-охоронцем історичної спадщини України: за найскромнішими підрахунками, цей чоловік врятував від знищення, повернув із забуття, зберіг і відреставрував близько сорока тисяч пам’яток історії та культури. Його називали “лицарем забутих замків”, — він справді нагадував і зовні, і характером романтичного, невтомного, безстрашного Дон-Кіхота, який щодня виходить на бій із байдужістю і зрадою. Але насправді Борис Возницький був дуже скромним, простим і навіть сором’язливим. А непоступливість, послідовність пояснюються просто — він до самозабуття любив свою Україну і був справжнім її патріотом.
Наприкінці квітня цього року завдяки проекту Всеукраїнського журналістського фонду “Пізнаємо Україну разом” представники ЗМІ побували в поїздці по “Золотій підкові замків”, які входять до складу Львівської галереї мистецтв: Підгорецький, Золочівський, Олеський. Весь день із нами був Борис Возницький, пристрасно і барвисто описував митарства цих архітектурних шедеврів, згадував дивовижні факти їхньої історії, журився з приводу того, як мало уваги приділяє держава цим перлинам зодчества, які могли б стати меккою українського туризму. Наприкінці дня навіть молоді хлопці падали з ніг від втоми, а Борис Григорович у свої 86 років бадьоро долав круті стародавні східці. Немов повертаючи нас у ті далекі часи. Так і вийшло, що учасники цього прес-туру, по суті, останніми з журналістів чули його тихий голос, у якому звучали неприховані біль і образа. Не за себе! Він вповні винагороджений за своє подвижництво: Герой України, лауреат Національної Шевченківської премії, академік Української академії мистецтв, заслужений працівник культури України та Польщі, доктор Варшавської Академії мистецтв, почесний громадянин Львова. Але його серце боліло за кожен камінь історичної спадщини, за кожну знищену реліквію. І він на всіх рівнях влади, не боячись принижень, просив допомоги. Наша розмова і лягла в основу цього інтерв’ю.

Наталя ГАРМАШ

“На реставрацію Підгорецького замку вже шість років не виділяється жодної копійки”
— Борисе Григоровичу, експерти оцінюють вартість врятованих і зібраних Вами творів мистецтва в 17 мільярдів євро. Ви могли б належати до найбагатших людей України, тим часом не маєте навіть власної колекції.
— Я і так найбагатша людина! Усе, що зібрав за півстоліття роботи у Львівській галереї мистецтв, вважаю своїм надбанням, яке належить моєму народові. А більшого мені й не треба. Дома, у своїй квартирі, я буваю мало, — дедалі частіше у дорозі між замками, які вимагають постійної уваги й участі. І якщо треба, наприклад, вигребти сміття з реконструйованих приміщень, замести двір — беруся за це нарівні з усіма і, найголовніше, отримую задоволення. Немов усі ці замки, костели — мої діти. Якщо робота застає мене в дорозі, ночую в одному із замків. Я скрізь — удома.
Люди часто не розуміють, якими історичними цінностями володіють, та й музейні працівники не завжди можуть визначити справжню вартість раритетів, але в мене, напевно, нюх на такі речі. За своє життя стільки знайшов шедеврів, що жодна приватна колекція їх не зможе вмістити. 1967 року, наприклад, в одній старій хаті побачив у старезного діда на стіні портрет імператора Франца Йосипа старовинної роботи. “Навіщо Ви тримаєте цей портрет? — запитав у нього. “А що, він уже помер?” — здивувався дідусь. А був ще випадок, коли місцевий хлопець приніс мені два гобелени, — його дід привіз їх ще з австрійської війни і всі ці роки вони висіли у бабусі над ліжком. Хлопець хотів здати їх у музей, але там не взяли: рвані, мовляв. А у мене навіть руки затрусилися, як їх побачив! Заплатив я йому зі своєї кишені по 300 гривень за кожен, а потім експерти визначили: ХVI століття. Австрійці тепер по 300 000 євро пропонують за кожен гобелен, але вони прикрашають і прикрашатимуть Олеський замок, у якому зібрано справжні скарби. До речі, такі гобелени ткали в ХVI столітті тільки майстрині Парижа і Брюсселя, вплітаючи в них золоті та срібні нитки, жіноче волосся. На кожен йшло до півроку копіткої праці.
— А скільки скарбів Ви не встигли зібрати і вони канули в Лету, — ніхто не рахував?
— Це — найбільша моя печаль. Коли бачу, як палять старовинні дерев’яні церкви, щоб побудувати на їхньому місці сучасні храми або щось інше, серце обливається кров’ю. У Західній Україні вже спалили понад вісімдесят унікальних церков. Коли впала стіна Поморянського замку, люди за два дні розібрали її на цеглу. З восьми замків, розташованих у Львівській області, тільки шість — під дахом, решта вимагають реконструкції, усі сорок замків Тернопільщини — в руїнах. Коли чотири замки віддали Львівській галереї мистецтв, все моє життя перетворилося на боротьбу за їхнє відновлення. Але справа просувається туго. Наприклад, на реконструкцію Підгорецького замку, побудованого в ХVII столітті венеціанцем Андре дель Аква, цієї перлини європейської палацової архітектури, що поступається красою лише королівському замку у Кракові, за останні шість років не виділено жодної копійки державних коштів. Допомагають меценати, приїжджають і працюють у вільний час співробітники компанії “Кока-кола”, солдати з місцевої військової частини, міліціонери, козаки.
— Кажуть, Петро I побудував свій Петродворець саме за зразком і подобою Підгорецького замку, після того, як побував тут?
— Це правда! 1635 року гетьман Станіслав Конецпольський вирішив здивувати всю Європу красою своєї резиденції. Будинок і прекрасний сад з’явилися в Підгорцях за десять років до будівництва Версаля, тут був гетьманський заїзд для карет, дивовижний парк, розбитий італійцями, кріпацький театр, на бали з’їжджалися європейські монархи. Бував і російський цар, якого вразила розкіш замку. Тут було зібрано чудову картинну галерею: роботи Рембрандта, Ван Дейка, інших відомих художників. Однак після революції червоноармійці вирізали картини з рам, замалювали їх і на полотнах написали революційні гасла. Дуже багато цінностей вивезли до Південної Америки останні господарі замку, а керівники туберкульозного санаторію, який розташовувався тут після війни, доповнили картину руйнувань. Головний лікар, приміром, перетворив унікальний костел на гараж, а 1956 року через зварювальні роботи тут спалахнув дах. Замок горів два дні, — можете уявити, що від нього залишилося. Ці руїни ми і отримали 1997 року.

“Я пропонував зробити в Підгорецькому замку державну резиденцію, — ніхто не відгукнувся”
— Борисе Григоровичу, ці замки — не тільки історичне та культурне надбання держави, а й, так би мовити, його престиж, родзинка для туристів, а отже, і прибуток. Невже немає державної програми їхнього відродження?
— У тому-то й річ, що кошти збираємо просто по крихтах, переважно від меценатів. Між тим, на завершення реконструкції Підгорецького замку грошей треба в масштабах держави не так уже й багато — 50 мільйонів гривень. Востаннє дали невелику суму шість років тому, щоб зупинити сповзання монастиря в прірву. Більше не дають. Між тим, інтерес іноземців до цієї європейської перлини фортифікаційного мистецтва — величезний. Із Білорусі багато туристів, поляки приїжджають, адже тут була літня резиденція польських королів, — соромно перед гостями, що палац у такому стані. Адже він міг бути не гірше Петергофа, — італійські садівники ще до Версаля облаштували тут чудовий парк із терасами, фонтанами, розарієм. Я навіть пропонував зробити на третьому поверсі державну резиденцію, щоб зустрічати тут глав європейських держав. Для цього і місце зручне, і краєвиди з гори просто чудові. Дехто дорікав мені, що хочу, мовляв, подарувати замок чиновникам, але головне — зберегти ці національні святині. Вони повинні дивувати й радувати людей, залучати до нас туристів з усього світу. Однак на мою пропозицію ніхто навіть не відгукнувся.
— Кажуть, і привиди тут є?
— Сам не бачив, але мисливці за привидами навіть з Америки приїжджали, кілька ночей тут провели і за допомогою спеціальних приладів зафіксували: потойбічні сили є! Існує навіть легенда про якусь “білу даму”, що живе в замку, — її бачили багато колишніх мешканців. І розповідали, що в кімнатах самі собою спалахували свічки у свічниках. Ми хочемо організувати експозицію фотографій, зроблених мисливцями за привидами, — буде дуже весело.
— Неповторний вигляд цього замку знайомий навіть тим, хто тут ніколи не бував…
— Так, цей палац, побудований за зразком середньовічних лицарських замків, приваблював багатьох режисерів. Тут знімалися фільми “Д’Артаньян і три мушкетери”, “Дике полювання короля Стаха”, поляки використовували його інтер’єри для фільму “Пан Володієвський”. Найперший фільм про Богдана Хмельницького, в якому грав відомий актор Смирнов, теж знімався ще 1939 року в цих стінах. Кажуть, у сусідньому селі навіть живе позашлюбний син Смирнова. Знімали фільм “Овід” і в Олеському замку. Його історія ще більш дивна. Від руйнування цей прекрасний палац врятувало те, що напередодні святкування 250-річчя перемоги польського короля над турками під Віднем поляки згадали, що Ян III Собеський народився 1629 року саме в Олеському замку. Вони викупили його і відреставрували. Але 1950 року палац горів, і галерея отримала його 1965-го в жахливому стані. Ми відкрили тут музей старовинного українського мистецтва, але працювати було важко, — замок навіть оголосили ідеологічно шкідливим об’єктом. Що я тільки не робив, щоб пустити сюди відвідувачів: навіть пам’ятник Леніну у дворі поставив, а навпроти встановили меморіал 1-й кінній армії. Пам’ятаю, приймати цю скульптурну композицію приїхало багато високих військових чинів. Дивились-дивились, але тільки й запитали: “А куди ці коні скачуть?” Навіть із компасом звірялися, так хотілося знайти якийсь компромат…

“За скульптури Пінзеля, знайдені на звалищі, європейці готові заплатити по 12 мільйонів євро”
— До найунікальніших Ваших знахідок, Борисе Григоровичу, належать і скульптури Пінзеля.
— Ми навіть не знаємо справжнього імені цього геніального майстра, дерев’яні скульптури якого експерти зараховують до візантійської школи і за рівнем майстерності порівнюють тільки з Мікеланджело. Просто в бухгалтерських документах собору Святого Юра у Львові я знайшов запис, що скульптору Пінзелю заплатили за роботу 37 000 золотих. Так ми і назвали його Пінзелем. Але, думаю, що це не справжнє його ім’я, — мабуть, ця людина втекла з Європи за якісь гріхи і переховувалася в східних землях. Саме тут і отримала замовлення на виготовлення дерев’яних скульптур для собору. Хто він такий, звідки приїхав і куди зник, залишивши у Львові десятки геніальних творінь, — історикам ще належить з’ясувати. Я ж збирав його скульптури по всіх храмах, буквально витягаючи їх із вогнищ. В одному з храмів, за свідченням очевидців, було 18 скульптур Пінзеля, врятувати вдалося лише п’ять. Думаю, що більшість цих геніальних творінь, яким в Європі немає аналогів, пустили на дрова. Нам вдалося зібрати в Олеському замку трохи більше десятка цих скульптур. Один експерт, який вів аукціони в Лондоні, сказав мені, що кожну можна виставляти за стартовою ціною в 1 мільйон, а продати не дешевше 12 мільйонів євро. Уявляєте, скільки грошей пішло на дрова? Ці дерев’яні шедеври вже експонувалися в Москві, Празі, Польщі, є домовленості про те, що виставка скульптур Пінзеля відбудеться в Луврі.
— Подібні таємниці, загадки, дивовижні історії стоять, напевно, за кожним віднайденим Вами експонатом?
— Ви маєте рацію, про кожну історичну реліквію можна писати романи! Приміром, з одного храму, який перебудовували під автостанцію, всі речі викинули в кущі, що оточують старе кладовище. Тут я і знайшов розп’яття, на якому викарбувана дата: 1580 рік! А під кількома шарами фарби знайденої ікони виявилося зображення Богоматері розчулення роботи, ви не повірите, ХIV століття. В одному з сіл було знайдено гуцульську скриню, яку експерти зараховують до трипільської культури. Не менш унікальні й полотна італійського баталіста Мартіно Альтомонте “Битва під Віднем” і “Битва під Парканами”, виявлені в костьолі міста Жовква в жахливому стані. Три роки коштом польського уряду вони реставрувалися у Варшаві за участю наших реставраторів. А ми тим часом на три метри піднімаємо стелю в одному із залів Олеського замку, щоб встановити там “Битву під Віднем”, адже її розмір 8 на 9 метрів. Друга картина буде встановлена в Золочівському замку. (Від редакції: вже після смерті Бориса Возницького унікальні полотна було повернуто в замки і виставлено на загальний огляд).
Подібних історій я можу розповісти сотні: за тиждень привозив до музею по дві вантажівки історичних реліквій, які збирав по старих церквах і селах. За двадцять років врятовано близько 30 тисяч реліквій, які сьогодні оцінюються в 17 мільярдів євро. Сховище картинної галереї — це 4000 квадратних метрів скульптур, картин, альбомів, розп’ять. Там зберігаються 2000 одиниць меблів, колекції ламп, порцеляни, пластинок. Але справа навіть не в астрономічній вартості цих експонатів. Усе, що ми привезли, — зберегли для людей та історії, інше — пропало.
— Але ж Ви не вважаєте свою місію виконаною? Є, напевно, у Вас, Борисе Григоровичу, ще якісь плани?
— Можливо на них мого життя і не вистачить! Щоб відреставрувати хоча б чотири замки, що входять у “золоту підкову”, потрібні просто титанічні зусилля всього суспільства, величезні кошти і відповідальність держави. Якщо в Росії на реставрацію святинь в 90-ті роки уряд виділив мільярд рублів, то у нас — за всі роки незалежності — просто крихти.
Є ще один задум: створити в Україні Пантеон наших великих співвітчизників. Багато цивілізованих держав мають такі меморіали: Німеччина, Польща. У Польщі прахові предків — від усіх королів до Пілсудського — приходять вклонитися сотні тисяч поляків. Це об’єднує націю, виховує її. А що у нас? Кістки видатних предків розсіяні по всьому світу. З українських гетьманів тільки Виговський похований на своїй землі. Тіло Богдана Хмельницького покоїться в Польщі, його сина Юрія — десь на грецьких островах, останній кошовий отаман Калнишевський — на Соловках, Пилип Орлик — в Румунії, Павло Тетеря — у Туреччині, склеп Мазепи — в молдавському монастирі, могила Довженка, який просив поховати його в Україні, на Новодівичому кладовищі в Москві… Та й куди везти їхні останки? Немає такого місця в Україні, де можна було б зібрати всіх наших геніїв. Я вважаю, що Пантеон повинен бути в Каневі, де похований Тарас Шевченко. Але це не мені вирішувати…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment