Юрій ДОЦЕНКО
1
Її “валуїли” й “табачили”,
На плаху з кляпою вели,
Її “в грабу” заброди бачили,
В труні — запроданці свої.
Її морили люто голодом,
Гноїв у карцері ГУЛАГ,
Над нею на болотах сморідних
Кривава комашня гула.
Її “кирилили”, калічили,
Так прагли звести нанівець,
Отрутою плювали в вічі їй
Зі з’яничарених сердець.
Вона жорстоко потерпала
Від доморощених катів,
Її за пасербицю мали,
Здавалось би, свої батьки.
На неї “тикали” й “ківалили”
“Раби, подножки, грязь Москви”,
Що рідну неньку називали
Колись з повагою на “Ви”.
Іудину зробивши справу
За тридцять срібників в руках,
По ній вже поминки справляли
“На иностранных языках”.
2
Та, воскресаючи, вона
Життям бриніла, як струна,
Злітала птахою у світ
Із калинових вуст і віт,
Жила — у думі кобзарів,
У жнивнім співі косарів,
У материнській колисковій,
В Тараса заповітнім слові,
В козацьких жартах і листах,
В Холодноярівських лісах,
У розкуркулених степах,
В криївках вояків УПА,
В Довженкових записниках,
У Симоненкових рядках,
У “Рушничку”, “Червоній руті”,
В молитві щирій на покутті,
У самоспалі Гірника,
В судьбі-в’язниці Шумука,
У долі Тихого і Стуса,
В “Просвіті”, у Народнім Русі.
Вона, страждаючи від зла,
У вірі, боротьбі жила.
3
Вір, буде жити — попри зло!
Бо рідна мова — це добро,
Яке не возять на базар…
Вона — навіки Божий дар!
“І тільки один лишився нашому народові скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності національної і як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі часи”.
Сергій Єфремов (1876—1939)
