Юрій Липа (1900—1944). Вино тарантулів

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Це річ заліза — вища річ…
Ю. Липа

Юрія Липу знають мало. Він і досі стоїть мовби осторонь, затінений своїми молодшими сучасниками-пражанами — Ольжичем та  О. Телігою.
Майже неприсутній він і в свідомості сучасних поетів.
Навіть сторіччя від дня його народження фактично пройшло непоміченим.
Томик прози і скромне перевидання вибраних віршів поета накладом у тисячу примірників за збіркою 1938 року, приурочених до цієї події, мало що змінили у ставленні до нього.
Об’єктивна причина відома — послідовне викорчовування українського духу у нинішній неукраїнській Україні.
Суб’єктивна — поезія Липи не надається до масовості.
Вона герметична, як герметична кожна висококультурна творчість, що вимагає певних передумов для свого освоєння.
До того ж ця зачиненість ще й зримо употужнюється рано віднайденим власним стилем — своєрідним і нелегким для визначення.
Маланюк, який відчував із Липою духовну спорідненість, вважав його поетом для поетів, — промовисте означення.
Поетика Липи строга, неусміхнена — ні живопису, ні музики, ні метафорики. Повна відсутність усього того, за що інерційно хапається критичне перо.
Недарма вершинна його поетична збірка називається “Суворість”.
Ця сувора муза зростала на ґрунті формування “модерного українського націоналізму”     (Ю. Бойко), живилася його ідеями, підсилюваними ще не прочахлими героїкою і трагізмом визвольних змагань.
Зрештою, як і творчість         Ю. Дарагана, О. Ольжича, Оксани Лятуринської, О. Стефановича, Л. Мосендза, Олени Теліги, — квітника талантів, налаштованих на боротьбу, готових до самопожертви.
Насіння, що його сіяв Донцов, жадібно всотувалося гумусом романтичних душ і проросло.
Фінал багатьох цих доль, як відомо, трагічний (Липа й Ольжич загинули у тому ж 1944-му).
Войовничий оптимізм еміграційного покоління був виявом вільного духу на відміну від форсованого оптимізму ровесників у поневоленій Україні, причетних до розбудови “нового світу”.
Це важливо пам’ятати, щоб зрозуміти не тільки різницю між там і тут, а й домінанту творчості пражан, свідомих її тематичного самообмеження.
Поезія Липи — за винятком інтимної лірики “Світлості” — поезія воїна-монаха, спраглого вищої, справедливої, а тому виправданої мети.
Хода у неї тверда й наступальна. Вона урочиста, зібрана і цілеспрямована.
Щоб осягнути Липу як характер, а отже, й знайти відмичку до його поезії, досить прочитати “Вино тарантулів”, вірш, який завершується рядком: “Убивців душ — забий! То — справедливість”.
Липа — поет зі своєю будовою речення і лексикою, яка незрідка ріже слух читача, вихованого на мові Шевченка і Коцюбинського.
Його архаїзми, діалектизми, граматичні вивихи чи пак неправильності, зміщення наголосу — витворюють свій особливий мікроклімат, до якого звикаєш поступово, але сприймаєш як даність.
Даність ще й ритмічно-вигадливу, інколи — рідковживану.
Не цураючись античності й класицизму, Липа витворює свою інтонаційну мову й графіку — завжди доречну й виразну.
Цей рух від класичної форми до нервово-ритмічної пульсації “майже вільного вірша” простежив Ольжич. Шануючи Маланюка й Липу, віддавав перевагу останньому. Саме Липа, на його думку, найповніше висловив українську духовність. Говорив про незвичайну сугестивну силу його поезії. Для нього вона виплід не інтелекту, не чуття, а волі.
Для нас, сьогоднішніх, — сплав чуття, інтелекту й волі. Саме в такій послідовності.
Є певний алогізм і в зіставленні волі та сугестивності.
Суперечність оцінок кидається у вічі і в інших.
Маланюк писав про “благородну ясність” Липи, а Бойчук та Рубчак про його “заплутано-важкі структури”.
Треба сказати, Липа дає підстави для полярних тверджень. Невипадково те, що для Ольжича — воля, для Бойчука й Рубчака — чиста мисль.
Дискусійне твердження останніх про бароко “типу Величковського” і зовсім неприйнятне — про “оголені від “поезії” твори “Вірую”.
Вірш “Пребудь в мені!” з цієї книжки — один із Липиних шедеврів. То інша річ, чому і в який спосіб він б’є по наших нервах.
Кожен з оцінювачів брав, природно, в поета те, що йому ближче.
Маланюк відмахнувся від “Світлості” і зрозуміло чому.
І як істинний поет возніс до небес близьку йому “Суворість”, побачивши у ній книгу з тих, які творять у літературі епоху. Поставив Липу поруч Рільке і Валері.
Але попри ці крайнощі, він же зауважив чимало слушного: “аскетичну доцільність слова”, “ощадність речення”, “лапідарність і емблематичність”, дух історизму й героїки.
Від скупості і сухості віршів Липи, казав Маланюк, б’ють іскри високої напруги.
І це та правда, що не підлягає оскарженню. Бо має прямий стосунок до цього неущербного характеру.
“Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму”, — сказав Липа про себе.
Господь не тільки створив його міцним, а й щедро обдарував: прозаїк, публіцист, історик, громадський діяч, лікар — скрізь і у всьому він лишив по собі слід.
І, дивна річ, не вірив у себе як у поета.
За свідченням Маланюка, жодні аргументи на користь прямо протилежного на нього не діяли.
Він рано урвав голос своєї суворої музи і тим самим створив непояснимий прецедент: потужність хисту й алогічність рішення.
Липа-поет — автор трьох книг: “Світлість”, “Суворість”, “Вірую”.
Остання з них — книга релігійної лірики — глибокої і пристрасної.
Це в ній поет звертається до Бога: “Свій хрест подай, як звідси буду йти”.
Хрест на його могилі то зводився, то зникав із повеління безбожної влади.
Замордований нелюдами-зайдами, поет навіть по смерті не мав спокою.
Незатишно було б йому і сьогодні. Книги його на книжкових розкладках відсутні.
І все ж він повертається. Сподіваємося, назавжди.

І прийде час

І

І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки, зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова.
Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: —
Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний
Світло скаже: — Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з’єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти
із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя…
Лишень, відходячи,
зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший,
озирнуться й скажуть:
— Так, це була людина, —
й відійдуть, обнявшись.

II

О вийти б несподівано з неволі
Тілесности — на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі…
Радіймо, серце, — ось приходить Друг,
Той Друг, що лагідний, що —
в брамі, на сторожі
До світла іншого, де інші квіти, Божі.

III

Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь
І тьма — густіша. Боже, вдалечінь
Відходять блага й сили помічні, —
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, —
Нехай же змінні загасають дні,

Ти, що — незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл заясній,
Не проминай, — зостань в душі моїй!

З’явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни,
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?

Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, — а Ти пребудь в мені.

* * *

— Благословен, розгорнений
просторами, морями,
Ти, що відвік перебуваєш з нами!

Як сонце в променях,
що палить і тремтить,
Як сонце в променях,
іскристостях і громах,
Благословен, що рвеш
в надлюдську шир і помах,
Благословен єси за кожен день і мить!

Щоб душу визволить, мені ламаєш тіло,
І світиш, як закон, і плинеш, як кадило,
І ось відроджуєш і кличеш до нового,
Щоб знову міць була,
і серце знов тремтіло, —
Благословен єси! — довічно славмо Бога.

* * *

Де ви, де ви, земель наших пуритани,
Де Ти, Слово, втілене в людях
Із гострим, із ясним зором?
Розгублені, роздратовані, балакучі,
Вони скрізь — недовірки безбожні…
Як на дні моря,
Як у жовтім хвилюванню водорослин
Блукаю задумливо…  — Боже,
Бий промінням,
Бий промінням,
Бий промінням!

Комілітонові
чорноморцеві

Будуй найбільше — душу. Гордий дім
В безсонних ночах архитект узрів,
Вгадав у каменю пропорцію і міць.

Тесали ліс, залізо гнули в вимір
І терпеливо корабель лучили
Майстри віддавна… Майстром будь і ти.

Будь із людьми, як в морі, їх пізнай
І все, що ліпше, забери для себе.
Ми всі — на хвилях, всі, як кораблі.

Не будь відразу простий. Промовчи.
О, горе тим, що так кладуться м’яко,
Немов медуза, мокра на долоні.

Прокляття

Бездомність псів, що лижуть кість суху,
Надгороди притулком теплим, Боже,
Вкажи брудним ропухам купи листя
І гайворонам їх колючі гнізда.
А тим, що злочин тління розсівають,
Убійникам душі з’явись у гніві,
Указуючи путь, що безконечна, —
Хай з божевільним поглядом од жаху
Покинуть справедливу Батьківщину
І іншої довіку не знайдуть!

Перші осадчі

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено,
сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних
і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне,
прокляття простору!
Ти у душах сумирних,
як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле,
крівавим  засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом
нас дужих і сильних,
Ти печаллю безвластя
так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини,
що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний
палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се — кручі,
се — море кричить наздогінці.
.        .        .        .        .        .        .
.        .        .        .        .        .        .
.        .        .        .        .        .        .

Вино тарантулів

В солончаках понурого Сивашу,
В Херсонських прибережжях, чи в Криму
В глибоких норах павуки жорстокі,
Тарантули, ховаються, ждучи
Живої здобичі, щоб затруїть на смерть.

Лишень чарівники, півдикі вівчарі,
Збирають їх по ночах, що — без зір,
У бордюги зі шкір, а потім дражнять
Розпаленим залізом довший час,
Щоб був тарантул пурпуровий з їді,
І на пурпуру гніву ллють вино.
Ось пійло вже готове.
Крапля пійла — безум.
Хто п’є його, втікає, все забувши,
Хто ж вип’є більше, падає, як з грому.
Вино тарантулів? о, знають люди
Від Хін до Греків пійло найлютіше!

Ви, роки гіркости, ви, вівчарі жорстокі,
Вино тарантулів мені ви дарували,
Вам дякую за це і кличу тих на бенкет,
Що лиця їх сміються, а серця їх підлі:

— Прийдіть до мене, прошу!
Я для вас вино
Поприготовлював у келихах з кришталю,
І усміхом вітаю їх: — Напийтесь
Вина того, що ви ділами заслужили.

Їм келихи подам і краплі не проллю…
Нехай у безумі отари їх зірвуться,
Подобу людську скинуть
і скаженим стадом
До урвищ бігтимуть, не матиму жалю,
Бо Слово Боже промовляє
в вічних книгах:
— Убивців душ — забий!
То — справедливість.

* * *

Знак цей рунічний завис над народом
міцним, важкостопим,
Всупереч Азії жаху
і всупереч зручній Европі.
Горнами чорними воль
розпаляється знак цей,
І все страшніший, величний,
огненний, палючий
Сходить над краєм,
як дивна планета. Навкруг
Юрби сусідів дрижать. Найстрашніше
для них: чи він стопить,
Чи перетопить в землі цій руду на метал?
І от поволі зростають міста,
як хотіння, як гордість,
Поволі тужавіють села,
з містами поєднані міццю,
Тяжке багатство
і послух вбирають цей край.
Ось він зіпнявся у ритмі.
Ось ідуть, і я чую їх кроки.

* * *

О, Епіко, о сфінксе мармуровий,
Камінне тіло зводиться твоє
Напружене й холодне із імли, з основи,
З віків, тисячоліть, з бездонності буття
Все вище, вище…

І вже бачу я
Ці очі владні, широко розкриті,
Ці очі — зимні в смерті, чи в розцвіті,
Ці очі — прості в жаху й неспокою…
І от — я йду з тобою, — і творю з тобою.

Лоїв (1649)

Мушкети Лоєва замовкли. Ніч прийшла
І в смутку розметалася на сонці.
Промовив князь Литви: —
Рушаймо! Тане мла,
Не відкликаються завзяті оборонці!

І полк німецький засік перейшов,
Гусарія за німцями ступою,
За кіньми ноші князя; корогов
Плила за ним ходою звитяжною.

Загасли ватри гордих козаків,
Коло вуглин життя їх ледве тліло,
І сам Кричевський, лицар, маячів, —
Як пес, чигала смерть на раннє тіло.

І станув Януш: кожен з тих, що впав,
В своїх руках стискав німовну зброю.
І насварявся кожен: проклинав
Чужих богів з навалою чужою.

Ці трупи дивні з поглядом твердим
За рядом ряд підводились помалу
Усе нові в тривозі, що, як дим,
Курилася і мертвих оживляла.

І глянув князь, — на сотні тисяч гін
Мушкетами наїжені границі,
А з Києва за дзвоном передзвін
Над військом пролітали, наче птиці.
Були — безсмертні ці, хто боронив,
Були — живі, ці мертві — на кордоні…
Князь наказав вертатись. Він спішив.
Він утікав, мов боячись погоні.

З циклу “Суворість”

* * *

Я вірю в великий Наказ,
Що трубить вічно в поход,
Мене, тебе, нас
Закликає до важких когорт.
Ім’я минулого — ми,
Ім’я будуччини — чин:
Хто став, — є слугою тьми,
Хто в поході, — звитяжець він:
Він підлетів, як орел,
Він злив усе,
Що з глибоких джерел
Повінь несе.

* * *

Випала нині пороша
На крівавий слід!
Ех, земля наша — хороша
Та й відважний — рід!

Ген-ген поскакали коні,
Шабельки бряжчать, —
У цім краю — сонні,
Не давайте спать!

Пішла, пішла піхота:
Наказ! Наш наказ!
Гей, кому охота,
Приставай до нас!

* * *

Що ж, що нависли
Тучі на сонні ниви, —
По Божій мислі
Став дім Божий
Благочестивий!
Що ж: що не з нами
Очі ласкаві, —
Ми — грізні, ми — брами
Слави.

* * *

Розвивайтесь, луки,
Ви, гори і долини,
Благословляють вас руки
Господа України!

В огні і терпінню —
Села, міста і ниви;
І не буде спасіння
Тому, хто зрадливий!
Бог спалить, розмече
За несповнене слово, —
О ти, гострий мече,
Веди нас наново!

* * *

Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси —
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!

Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се — Українець-Воїн
Ворота помітив.

І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б’ючи межи очі
Тебе, Росіє!

З циклу
“Світлість”

Балада

В’ється стежка між кущами,
Що чар-зіллям заросла,
Мліють трави під ногами
Від незримого весла.

Стій! Хатинка на узліссі
Невесела і смутна,
Троє воронів на стрісі,
Віє пусткою з вікна.

Хто замкнувся тут? Зіб’ю я
Засув чорний од дверей,
В темну горницю гукну я:
— Де ти, відьмо? Де ти, гей?

Стрепенулись чорні птиці,
Вовком скаче відьма в ліс.
— Хто ще тут у цій світлиці,
Що з примарами ізріс?

Хто? Я жду. — І за дверима
Чутна тихая хода.
— Хто? — З блакитними очима
Королівна молода.

* * *

Світанок свіж і синь,
Біль черешневих грон,
В’юнкого човна тінь
Над тьмою баговинь,
І став, і сон,
І шепіт твій, що час
Це — наче білий птах, —
Здригання рук твоїх
В моїх руках
* * *

Смутен голос ночі,
нерухомий гай:
Прощавай!
Темні твої очі
Зникли вдалині,
Завтра нові дні
І широкий світ;
Слухай у журбі:
Чи ж не чуть тобі
Тупоту копит?

* * *

Десь моя заплакана маленька
Рученьками тихі лиця вкрила;
Чорна пітьма, як гадюка ниця,
Обвиває ліженько її.

Десь моя заплакана маленька
Слухає крізь гори і долини
Моїх кроків неспокійну пісню,
Мого серця неспокійні мислі.

* * *

Каміннії  двори мої
Барвінком заросли,
Каміннії двори мої
Печаллю заросли;

Зелений ряст і синій цвіт,
І легкий слід німий —
Давноминулого привіт
І рідний, і не мій.

Давноминулого привіт
Серед камінних плит
І стежки в соняшному дні
Ввижаються мені.

* * *

Од одного царства незчисленного
До другого царства незміренного
Міст дугою зіп’явся;
На одному кінці лев уклався,
На другому діти з                     смолоскипами,
І течуть тіні ріками
Через міст.

Ех, виорю небо орлами,
Засію поля самоцвітами,
Половлю всіх райських пташок,
А ступлю крок, —
Потемніє небо із орлами,
Потемніє поле з самоцвітами,
Стихне пісня моя,
Стихну я.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment