Іван Чендей — Олесю Гончару: «Я щасливий від спілкувань з Вами»

У травні нинішнього року виповнилося 90 років з дня народження одного з найвідоміших українських прозаїків ХХ сторіччя Івана Михайловича Чендея (20.05.1922—29.11.2005). Щойно у видавництві “Ліра” побачила світ книжка видатного закарпатця “Спалахи іскрин”. Це збірка коротких думок, які письменник нотував у окремому зошиті, означивши його саме так — “Спалахи іскрин”. Серед них чимало присвячено письменству і творчості, зокрема й така: “Не сваріть істинного творця, коли у нього щось не так і щось не те. Самі побачите: і “щось не так”, і “щось не те” самим Часом відметуться, як відмітається лушпиння. Залишиться чисте зерно того, що складало істинну суть творця”.
Понад два десятки збірок нарисів, оповідань, повістей, сценарій до фільму “Тіні забутих предків” у співавторстві з Сергієм Параджановим (1964), блискучий роман “Скрип колиски” (1989), тавро “націоналіст” і заборона на друк упродовж чи не десятиліття після книжки “Березневий сніг” (1968)… Івана Чендея “сильні світу цього” виключили з партії, позбавили роботи, створили навколо нього задушливу атмосферу підозр і недовіри. Лише у дев’яностих роках Закарпаття на повен голос почало вітати свого письменника, в чиїх творах — історія краю, його моральні і духовні координати.
1994 року І. М. Чендей був відзначений званням лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка за книгу “Калина під снігом” та повість “Іван”, а у травні 1997 року область широко святкувала його 75-річчя. За епіграф до свого творчого вечора Іван Михайлович обрав слова “Маю щастя, маю долю та не маю супокою…” Вочевидь, вони найбільше окреслювали і його характер, і пройдений шлях, і задуми, які збулися і яким не судилося збутися. Нині ті, хто добре знав Івана Чендея, пишуть про нього спогади. Літературознавці досліджують його твори. А якими були його стосунки з колегами по перу, кого шанував він, з ким спілкувався?
З доброї ласки Валентини Данилівни Гончар ми маємо змогу оприлюднити листи Івана Чендея до Олеся Гончара. Письменники листувалися понад тридцять років, практично до самої смерті Олеся Терентійовича (14 липня 1995 року). Їх поєднувала взаємоповага, віра у високі людські ідеали, небуденне призначення письменника у цьому житті.
Об’ємність цієї публікації визначається її змістом — не педалюючи складні ситуації, але й не обходячи їх, Іван Чендей відкриває Олесеві Гончару обставини і проблеми свого особистого й письменницького життя. На жаль, редакція не має змоги опублікувати відповіді Олеся Терентійовича, та цілком можливо, що колись це листування буде оприлюднене повністю. Ми друкуємо листи без приміток, пояснень, оскільки вважаємо, що їх повинні зробити літературознавці, дослідники життя і творчості письменників. Для читачів, які знають літературний процес 1960–2005 рр., проблем з потрактуванням епістолярії І. Чендея не буде. Інші читачі, навіть не обізнані в його творчості, мають змогу оцінити моральну атмосферу та обставини, в яких жив і творив Іван Чендей, можливе кредо якого вкладалося в ось ці слова Майстра: “В літературній творчості немає дрібниць, а легких доріг просто не буває”.

Ужгород,
20 липня 1960 р.
Дорогий Олесь Терентійович!
Після багатьох роздумів, часто нелегких, я переконався в тому, що треба міняти становище, в якому я зараз. Чимало думав над тим, щоб на якийсь час піти на роботу — просту, звичайну, певно фізичну роботу, чи то на лісопильний завод, можливо в шахту, можливо на мебльову фабрику тощо, тобто піти до простих людей, яких люблю, яким завдячую тим, що досі мною, як літератором, зроблено. Це дало б мені чимало, коли говорити про нові типи, нові теми, інакше кажучи, нові твори.
Чимало я думав і над тим, щоб поїхати до Москви на дворічні літературні курси (Вищі). Відчуваю, що треба вчитися, збагатитися новими знаннями, тобто розсунути свої обрії. Певен, що і перший, і другий шлях добрий, що саме так треба робити для нової свіжості, припливу нових сил. Не знаю, яка буде Ваша думка, та хотів би Вас переконати, що ставати мені літератором-професіоналом ще рано, а літератором-професіоналом я став, бо це принесла мені доля. До речі, після того, як мені довелося іти з відділення, я не раз думав про роботу, її мені ніхто не пропонував (навряд чи я пішов би в газету, з якої прийшов у відділення), самий же я не просив роботи, бо мав — працював над літературними творами, трохи й відпочивав після отих нелегких, крутих і скрутних років роботи на посаді секретаря нашого відділення. Років, в які приходилося чимало нахвилюватися, натривожитися в ім’я того, щоб підняти роботу, щоб роздмухати не в одному оту творчу жарину, що була вкрита товстим шаром попелу і, здавалося, гасла. Який фінал був всьому, знаєте, писати про це немає і малої потреби. Про роки роботи в відділенні буду згадувати завжди з радістю і думкою, що поталанило дещо зробити, ще буду згадувати і як про час, коли мені надавали чимало ляпасів, насипали солі за шкіру саме тоді, коли я сподівався щонайменше доброго слова. Та все минулося. Залишився прикрий спогад, який хвилює, коли над своїм всім роздумую — що було, як було.
А зараз маю до Вас, у зв’язку з першим, ні, не першим, другим варіантом настійну, щиру прозьбу: допоможіть мені поїхати до Москви. Яка допомога потрібна? Просто сприяйте тому, щоб я поїхав. Чи телефонним дзвінком, клопотанням, як голова СПУ, у Вас в цьому досвід є, і не мені радити, як це робиться. Два роки в Москві це десятки цікавих лекцій, семінарів, це музеї, картинні галереї, виставки, це театри, це повні наполегливої праці творчі дні за новим твором, це зрештою віддаль, з якої маю побачити Закарпаття чарівне, казкове, спонукаюче до нових фарб, нових творів.
Сам я до Москви вислав документи — як по формі це треба було вчинити, вислав і свої три книги — “Вітер з полонин”, “Терн цветет” (видано “Молодою Гвардією” в Москві), “Ватри не згасають” — книгу новел, що вийшла в травні 1960 р. в Ужгороді. Потрібна ще була рекомендація керівництва СПУ, я писав листа В. П. Козаченкові, щоб її надіслали з Києва. Не знаю, чи це зроблено (хочеться вірити, що так). Та при всьому не певен, чи пройду конкурс в Москві. Ото ж і прошу: допоможіть, коли добра воля. Нашу Спілку в Москві не підведу, буду намагатися робити все, щоб бути достойним довір’я.
Сьогодні їду в Дубове — рідне село, звідти подамся з старшим сином на полонини. Хочеться дихнути повітрям полонин, наповнити серце радістю краси Карпат, набратися пахощів гірських трав.
Ото ж Вам, дорогий (нерозбірливо), шлю з цим листом найсвітліші побажання, шлю жмутки верховинського зілля, шлю шепіт молочанських лісів, свіжість гірських чистих потоків.
Щиро, сердечно здоровить Вас моя Марія, яка за те, щоб я їхав вчитися, хоч знає, що нелегко їй буде з двома шибениками без мене. Вітайте палко від нас свою дружину!
Щиро Ваш  І .Чендей
Ужгород, Висока, 15

Москва,
6 червня, 1962 р.
Дорогий Олесь Терентійович!
Щиро радий надіслати Вам свою маленьку книжечку, яку сам люблю більше об’ємніших книжок в мойому скромному доробку.
Ще кілька днів, і поїду додому, на Закарпаття. Мойому перебуванню в Москві підходить кінець. Це тішить перш за все тому, що приходить пора повної зосередженості в роботі. Звичайно, в літературній роботі. Не знаю, що вдасться зробити, однак, хочу вірити в краще.
Завжди радий Вам, глибоко шануючий і люблячий Вас
Ваш І. Чендей

Дорогий Олесь Терентійович!
28 червня бюро Ужгородського МК КПУ відмінило рішення закритих партійних  зборів у відділенні СПУ від 19 квітня. Йшло докладне вивчення моєї пояснювальної записки, що забрала од мене чимало нервів та здоров’я, нарешті вказано товаришам на неправильність необґрунтованих звинувачень, що мали місце, вказано і за відправку протокола в Київ. Мені “щось” залишили (з суворої догани з занесенням до облікової картки догану без занесення), незручно ж було ізовсім не карати — на зборах у нас були і виступали секретар МК КПУ і зав. відділом обкому партії. Прийняте рішення 28 червня теж настільки безпідставне, що маю всі основи для протесту. Певен, здоровий глузд візьме верх.
Даруйте за турботу.
Щиро Ваш  І. Чендей
Ужгород, 12 липня 1967 р.

Москва, 13.II — 70 р.
Дорогий Олесь Терентійович!
Певно, не турбував би Вас, коли б просто не хотілося поділитися деякими враженнями. А саме:
З волі “Дружбы народов” побував на нараді 11—12 лютого, що скликалася журналом в Москві по темі: література (чи твори літератури) і тема села. Мені приємно, що бодай на кілька днів виїхав з Ужгорода, аби дихнути повітрям ширших горизонтів. За це дякую журналу. Але не тут головна приємність! Цікаво і радісно, що продовж двох днів письменники говорили надзвичайно схвильовано, стурбовано, з почуттям високої відповідальності. Окремі проблеми — морально-етичного характеру, економічного, психологічного і т. д. — мають загальносоюзний характер. Мені цікаво було слухати людей, ще й ще раз думати над тим, що байдужим залишатись не можна. Радий вельми, що ніхто, ніхто не вдавався до того прийому, коли відчуваєш — одне говорить, інше думає. Прямота і громадська відповідальність — ось що характеризувало нараду, чи “круглий стіл”. Навряд чи подібна розмова могла б проходити 15—20 років тому.
Що про себе?
Найбільшим лихом і горем нині для мене є те, що моя мама, моя 70-літня мама упала на горищі й зламала в плечі руку… До всього в умовах нашого села (10.000 населення) сталось так, що аж на другий день по нещаснім випадку сама добиралася автобусом за 40 км од села в райцентр, щоб їй поклали руку до гіпсу… можна уявити собі її дорогу…
Закінчую роботу над підготовкою рукопису книги, що має вийти у видавництві “Дніпро” 1970 р. Попри всі скорочення планів, книга залишилася в них, у планах. Лихом було б для мене, коли б щось спричинилося ще до її вилучення раптом…
Обнімаю Вас, кланяюся щиро. І. Чендей

Ужгород, 14/IХ — 70 р.
Дорогий Олесь Терентійович!
Даруйте, що не подзвонив перед від’їздом. Лише годину мав з вул. Орджонікідзе до літака. Прибув до Жулян тоді, коли вже було оголошено посадку в літак.
Думав про Вас. Думаю зараз. Вдячний Вам за Вашу безмежну лагідність, поміркованість, за Вашу доброту і спокій мудрий. Сподіваюсь, що десь випаде можливість ширше обмінятися думками, аніж це зручно в приміщенні, де завжди багато дзвінків і невідкладних справ… Що не було б, немало з явищ сучасности і переді мною стало в оголеному, не те що інколи — непривабливому вигляді. Певно, це дається літератору не випадково. Можливо, саме цим єдиним і можна себе втішати. У нас з верхів поспішають зі звітними. Все це якось раптом, адже потрібна певна підготовка. Та ні! Очевидно, тут десь побоювання, як би часом не вилагодилося усе позитивно й не виникла реальна можливість залишатися при ділах. Ну що ж!
Бажаю Вам добра і щастя.
Цілую руки Валентині Данилівні.
Щиро І. Чендей

Ужгород,
13/II — 1971 р.
Дорогий Олесь Терентійович!
Коли б я цілком і повністю був позбавлений почуття гумору, не мав жодного житейського досвіду, все, що сталося за останній час, явилось би для мене більше, аніж драматичним.
На початку грудня (одразу після затвердження “дєла” в республіці) терміново було скликано бюро нашої письменницької організації. Скликав його за велінням верхів секретар п.о. Василь Вовчок і йшлось про заміну секретаря. Присутніми були зав. відділом пропаганди обкому В. М. Керечаний і секретар Ужгородського МК КПУ С. Туряниця. Бюро вів Вовчок. Ним же виголошувалась довга тирада про те, що, до чого, чому і т. д. Головне — було сказано, що питання з Спілкою погоджено обкомом, що конкретно по цьому мав розмову секретар обкому Шмацько з Збанацьким. І т. д. і т. п. Раз так, звичайно, сам я з Києвом (з Спілкою) не зв’язувався, нічого не уточняв. Та чи й була на це потреба?
Правда, можна було до звітно-виборчих зборів прийти без оцих хірургічних втручань досить грубого характеру, можна було дещо прискорити збори (провести їх у тому ж грудні або січні), але тут були зацікавлені (звичайно, не письменники), щоб я не робив на звіті доповіді.
До грубості і безцеремонності я давно звик, як потроху звикаю і до брехні та лицемірства — їх справді вистачає — у наш час і в наших умовах. Гірко і страшно, коли подібне має тенденцію до розширення своїх горизонтів.
Можливо, у всьому, що коїлося довкола мене у зв’язку з “Березневим снігом”, не скрізь я був достатньо мудрим і поміркованим. Не у всьому, певно, був і правий. Та коли б нині брався за “Березневий сніг” порядком його творення, написав тільки так, як уже написав. Життя і набутий досвід довели: Каламарі живі і каламарщини стільки, що годі. Правда, це “добро” являє себе у різних проявах і видах.
Не знаю, що мене чекає іще. На листа-клопотання, що був посланий за порадою Ф. Д. О.  П. Ю. Шелесту разом зі статтею “Першовимір — життя”, не отримав ніякої відповіді. Нині зайнятий працею творчою. Поволі, поволі втягуюся знову в серйозну роботу і це мене тішить. Радий, що зберіг при всіх косто- і мозковправленнях, яким піддавався, здатність відчувати, мислити і прагнути.
При нагоді розповім Вам більше, аніж дає можливість на це лист.
Лист написав Вам після того, коли довідався, що П. А. З. дзвонив на Закарпаття в нашу письменницьку організацію зі здивуванням з приводу оргзмін.
Щиро бажаю Вам щастя і добра.
Цілую руки Валентині Данилівні.
Ваш І. Чендей

1 червня 1972 р.
Ужгород
Дорогий Олесь Терентійович!
Щиро дякую Вам за пам’ять та добрі побажання.
Я завжди важив собі Ваше незвичайно чутливе, уважне і щире ставлення. Радий, що мав щастя у житті спілкуватися з Вами, знати Вас із тих розмов, що ріднять серця і збагачують. Сподіваюся, що перед нами іще багато світлого і прекрасного.
Був би-м щасливий, коли б Ви з дружиною завітали в зручний для Вас час на Закарпаття. В нашій хаті ми стріли б Вас з широко розпростертими обіймами, а потім зробили б мандрівку Закарпаттям. Було б цікаво (не розбірливо)! Тим більше, що нічиїх ласк не потребували б — сам я сидів би за кермом машини. Ото ж з Києва Вам не треба б їхати власним транспортом. До нас могли б літаком добратись. Подумайте над цим і прийміть наше запрошення, як щирість і любов до Вас.
Щиро Ваш. І. Чендей

Дорогий Олесь Терентійович!
Наприкінці року в рідному для мене Дубовому на Верховині відкривається нова десятилітка на тисячу учнів. Для селища, для школярів та педколективу новосілля стане великим і радісним святом. Знаючи умови старої школи, її темні непривітні класи, новобудова хвилює і мене.
До культурної події в Дубовім буде приємно додати іще одну радість — подарувати школі книжки наших письменників-сучасників з їхніми автографами й словами зичливої присвяти. Ці книги складуть золотий фонд бібліотеки, наявність же їх в школі і селищі матиме велике емоційне, виховне і пам’ятне значення для сучасників і прийдешніх.
Уклінно прошу Вас на мій адрес в Ужгород надіслати те і стільки, що і скільки повважаєте найбільш зручним — все принесе велику радість.
До власних добрих сподівань додаю захоплену радість численних земляків-школярів та їхню вдячність Вам.
Зі своєю родиною бажаю всього тільки прекрасного і світлого для Вас як в спливаючому, так і наступному 1977 році.
Щиро і сердечно І. Чендей
Ужгород, 27 листопада 1976 р.

30.XII. 1976 р.
Ужгород
Дорогий Олесь Терентійович!
Схвильований і приємно вражений Вашою щедротою, сердечно дякую за дійсно чудового дарунка для мого рідного села. Книги, що їх надіслали в Ужгород, будуть урочисто передані школі в Дубовім. Приємно мені, що майже кожен, до кого я звернувся з проханням надіслати школі до новосілля книгу, відгукнувся. Нині маю добру збірку книжок, уже й думаю почате діло продовжити тим більше, що бібліотечка ця стала пам’ятною і неповторною. Радий, що письменники відгукнулися книгами не одинокими, а здебільшого кількома, з привітними написами.
Що про себе? Багато мучився, бідував, зазнавав злиднів, але й працював. Не чув бідності, яка прийшла б до душі, або серця навіть тоді, коли був позбавлений можливості і зовсім елементарної — купити бажану книжку чи платівку.
Гадаю, що негаразди поволі сплинуть у небуття остаточно. Надсилаючи Вам листа на листівках А. Коцки, хотів би заінтригувати Вас бажанням познайомитися з нашими живописцями на Закарпатті ближче, побувати в майстернях бодай окремих, А. Коцка — колорист з високою культурою письма, майстерністю докладною. Людина він теж цікава. Вельми щедрим є талант Ф. Ф. Манайла,     А. Кашшая, В. Микити, А. Дунчака, В. Контрашовича — що не митець, то світ місткий і багатий. Коли випаде можливість побувати на Закарпатті, знайомство з живописцями явиться для Вас хвилюючим, радісним.
Нарешті прийшла й до нас, в Ужгород, зима, скрізь чарівно казково. Під отсей зимовий настрій новорічний я щиро цілую руки Вашій господині Валентині Данилівні, Вас обіймаю і бажаю Вам всього тільки світлого і радісного. Нехай 1977 приходить благодатним і щедрим на добро. Здоров’я Вам, хаті ж Вашій — милих і бажаних гостей!
Щиро Ваш завжди, з високою до Вас шаною і любов’ю постійною
І. Чендей

Дорогий Олесь Терентійович!
Радий  надіслати Вам свої “Свалявські зустрічі”.
Всякчас відчував не тільки Вашу добру прихильність, але й зацікавленість, неспокій, підтримку. Зараз про це думаю з особливим хвилюванням і вдячністю.
Здається, поволі справи налагоджуються. В день виборів до місцевих Рад мене обрано депутатом до Ужгородської міської. Після вигнань це вже Щось.
На початку липня відправив рукопис-повість до “Веселки”. В липні-серпні сидітиму над доробкою рукопису після рецензента для “Радянського письменника”.
Знаю про Ваші давні наміри побувати в Закарпатті. Справді добре було б, якби для Вас явилася можливість завітати в наш край. Літо чарівне, осінь, певно, буде багатою і щедрою. Не раз думаю про свою недотриману обіцянку завезти Вам в Кончу кущики малини. Справді добрий сорт — цього літа наші на садибі збирали й збирали. Гадаю, таки випаде зручна можливість розширити рослинність у Вашому дачному саду. А як хотілось би трапити в таку пору, коли можна б і попрацювати в ньому фізично!
Цілую руки Валентині Данилівні, бажаю Вам з родиною доброго літа і всього щонайприємнішого щиро.
Ваш І. Чендей
Ужгород, 12 липня 1977 р.

22.VIII.1977 р.
Ужгород
Вельмишановний Олесь Терентійович!
Щиро дякую Вам за листа і щедроту в ставленні!
Радий вістці, що ось-ось маєте побувати недалеко від нашого краю. Таки сподіваюся, що випаде добра нагода й заїдете в Ужгород. Не позбавте нас приємності і можливості повітати Вас в нашій хаті на Високій! Будемо сподіватися і чекати. При цьому коли б Ви заздалегідь дали знатися про день прибуття до Ужгорода, особисто я був би Вам зобов’язаний. Мій домашній телефон в Ужгороді 3-29-49, з Трускавця подзвонити, здається, не складно.
Цілую руки Валентині Данилівні.
Здоров’я Вам щедро!
Ваш І. Чендей

Глибокошановний Олесю Терентійовичу!
Щиро вдячний Вам за “Твою зорю”, що була ласкаво надіслана в переддень Нового року. Книгу ми вже прочитали з великою новою радістю за Вас ще до примірника з автографом. Сердечно Вас здоровимо з дальшим досягненням, бажаємо бадьорості, отого високого настрою, при якому гаразд живеться і добре працюється. Уклінні вітання шлю (і шлемо!) Валентині Данилівні.
Певні зрушення є і в нас на роботі.
Після ледве не десятьох літ перерви у можливості публікувати написане нарешті запалено зелений вогник і піднято загати. В 1977 вийшла збірка нарисів “Свалявські зустрічі”, в 1979-ому “Теплий дощ” в “РП” і “Казка білого інею” в “Карпатах”, а оце нова книжка знову в “Карпатах” — “Кринична вода”. Книгу цю наважуюся Вам і надіслати. Якби Ви знайшли крихту часу й пробігли очима “Комаху в бурштині”, був би радий. В творі намагався зачепити проблему, якої майже не торкаються літературні критики — проблема бездуховності і графоманії, бридкого заробітчанства в літературному цеху.
Маємо на Закарпатті організаційні зміни. Прийшов на роботу новий секретар обкому — Бандровський Г. Й. зі Львова. Зміна, ймовірно, настигла тоді, коли далі вже було годі, хоч особисто мені вже зовсім не заважав і колишній. З роками прийшов досвід і глибше розуміння, а що таке літератор, як з ним бути, і до Ю. В. І.
В наступному році “Дніпро” збирається випустити мій двотомник. В лютому завезу рукопис до Києва. Озвуся конче до Вас. Якщо матиму змогу потиснути Вашу руку, буду радий.
Всього, всього Вам найблагодатнішого. А головне здоров’я Вам надійного!
Щиро Ваш І. Чендей.
Ужгород, 27 січня 1981 р.

7.І.1984 р.
Ужгород
Дорогий Олесю Терентійовичу!
Припізнився я з вітаннями до Нового — замучили мене злидні вдома, знемагаю, не раз падаючи у відчай при недузі сина Михайла… Та прийміть хоч тепер мій поклін до Вас, до Вашої, такої дорогої моєму серцю, хати.
Щастя Вам, гараздів, а найперше здоров’я — воістину неоціненного скарбу.
Цілую руки Валентини Данилівни.
Ваш завжди
І. Чендей

Шановний
Олесю Терентійовичу!
З Новим роком Вас!
Нехай 1986 буде щасливим, радісним, в здоров’ї!
Щедро добра родині Вашій!
І нехай кожен Ваш крок благословляється скрізь й у всьому!
Щиро-щиро
І. Чендей
Ужгород, 30 грудня 1985 р.
P. S. Давно, здається, таки давно не стрічався з Вами й не бачив Вас. А так хочеться бодай коротко поговорити з Вами, пам’ятаючи не тільки Вашу постійну зайнятість, але й ціну часу Вашого. А мені за останні роки випало нелегко.
Творчі справи, звісно, пішли гаразд після засвіченого зеленого вогника. Нові видання з написаного в роки, коли я не видавався (таких років було аж 9), були зустрінуті добре. Як часто я думаю, що таки робив зовсім правильно, не занедбуючи працю над словом в літа посушливі… На немолоді плечі “я звалив” собі ще одну тяжку ношу. Торік взялися ми перебудовувати хату в Ужгороді — певно, пригадуєте нашу садибу на близькій од центру міста околиці з ветхою хатою.
Перебудовувати я був змушений. Давня хата ще вдатна була, аби в ній дожив свій вік я. Але помирати в прастарій хаті я вже не міг би. Двоє дітей, певність в тому, що садиба — на ній прожито від 1949 року — була б по мені обов’язково зайнята, дітей з неї розігнали б, й змусила спершу нагромаджувати будівельні матеріали, потім вже й братися за перебудову. При цьому для двох родин.
Нині будинок на місці колишнього зведено новий. З цегли, на першокласному фундаменті з тесаного граніту, зі збереженням певних елементів архітектурних старого, в закарпатському стилі, з високим стрімким дахом під черепицею… Коротко: хата мала б ще й ще нагадувати по мені горянина, котрий щось хотів і чогось прагнув не тільки при роботі над словом.
Будувати вкрай важко. Те, що можна було вчинити за тисячу кеербе ще тому 5-6 років, нині хоче цілі три-чотири. Робітник став примхливим, годувати його треба так, як годують на храмовому святі гостей, при цьому постійно з хмільним. Уявіть собі, коли треба тричі садовити за стіл 20-25 чоловік протягом тривалого часу. Якщо на час початку будівництва (березень 1984 р.) я мав матеріалів будівельних на садибі на 17-20 тисяч (тільки вчинивши припас і варто було братися за роботу), дещо більше для ведення робіт, нині я боржник.
Але великої біди нема.
Підвальні приміщення, перший поверх поштукатурені, заведено електрику, зроблено вікна і двері. Ось-ось приступимо до сантехнічних робіт та опалення. Десь влітку вселимося в якусь частину хати для проживання. Нині тиснемося в одній кімнаті, маємо кухню й оті побутові служби, без яких не обійтися.
І при цих умовах я працював над словом.
Ледве не п’ять років віддано роману “Скрип колиски”. Роман має вийти в 1986 році (третій квартал) в “Карпатах”. Для видавців рецензував рукопис двічі К. П. Волинський. В січні, певно, починається робота з редактором. Видиться мені, що жодному твору я не віддав стільки внутрішньої енергії, як саме цьому. Що вийде, побачимо.
Зиму 1985—1986 сиджу над новою книгою оповідань. Сподіваюся десь ранньою весною подати “РП” в основному, з таким прицілом, що потім іще додасться.
В 1984 ледве-ледве щось писав у прозі, коли не говорити про щоденникові записи під гаслом “Будуємо хату”. На 400 сторінках є чимало цікавого, інколи кумедного, потішного, інколи й сумного, ба навіть зі слізьми… Цікавий документ для майбутнього.
Двічі рецензувався рукопис роману “Далеке плавання” для “РП”, двічі річ стояла у видавничому плані. В світ не вийшла. Побоювання, що виникне схоже до того, яке я зазнав після “Березневого снігу”. Мені, взагалі, шкода, що написане лежить — річ написалася раніше. Тим більше шкода, коли рецензенти (Харчук, Жулинський) не мали сумніву щодо художнього боку. А яка ідея: недовіра до людини людину здатна вбивати. Недовіра нівечить в людині кращі її сили, сковує, паралізує. “Людині вірити! — ось до чого кличе написане. Та, здається, заговорив я Вас, надто не пощадив Вашого часу. Даруйте!
Ще два слова про відділення СПУ. Знаю, що це для Вас байдужим не є. Найперше, прикро, що втратили ми колишній авторитет новели в Закарпатті. Був час, колі в організації на обліку рахувалося літераторів з 20 і резонанс наш в республіці був помітніший, як нині, при числі 30 членів. Внутріорганізаційне творче життя відсутнє. Кожен щось робить, а практика зібратися всім, на фаховому рівні обмінятися думками, загублена. Чимало з молодших характеризується рисами метушливості, нетерпеливості, бажання за всяку ціну видатися… Нині організацію очолює Вовчок. Ймовірно, сірішого керівника не було. На жаль, за 12 років Мейгеш “зміцнював” ряди при допомозі хмільного. “Зміцнив” до того, що на останніх зборах його вже і в бюро не рекомендували. Що буде далі, побачимо. Організація схожа на жидівський розтрясений віз, який сильно торохтить на дорозі, але на який багато навантажити не можна — розсиплеться… Що не казати, а з втратою Маркуша, Л. Дем’яна, Потушняка, Томчанія, Цибульського, Боршоша-Кум’ятського, Лінтура ми втратили вельми багато. А поповнення хоч і помітне, та скоріше числом…

30/XII—1991 р.
Глибокошановний Олесю Терентійовичу!
…Хата, нарешті, добудована. Нині можна уже бачити її такою, якою планувалася архітектором, а нами — родиною — з незвичайними многотрудностями будувалася. Останні два роки вона од мене забрала все-все: час, терпіння і нерви, сили, не кажучи вже про не такі вже щедрі, але й не скупі, літературні заробітки. При всьому я дуже радію, бо вже знаю: при всьому, що зі мною уже не змогло б пригодитися, хата стоятиме, родинне гніздо складене, звите…
Пригадую момент, коли Ви переступали поріг до нашої хати (1986 р.) й ласкаво погладили рукою з привітним поглядом доладні дубові вхідні двері. І так постійно бачу Вас, видслідок цього у нашій хаті…
Коли в житті хтось спитав би мене, а що з господарства далося з найтяжчими зусиллями, я сказав би: хата.
Звичайно, роботи на хаті ще вистачає. Все складалося так, що перспектива бачити хату повністю завершеною (беручи до уваги впорядкування), окреслювалася реально. В 1992-ому році заплановано видати в “Дніпрі” нові мої два томи вибраної прози, зовсім відмінні од тих, що з’явилися в 1982-у. Радів я не єдино творчому, а з цим і моральному набутку, таки маючи чотири книги вибраних речей з написаного, й, мабуть, мав чим тішитися в умовах Закарпаття за своє складне життя. Та, на жаль, засмутив мене Тарас Іванович Сергійчук при зустрічі на останньому Пленумі СПУ. Сказав, що все-все висить у повітрі й імовірність виходу двотомника в 1992 р. вельми мала. Що вчинити? Як буде, так уже буде. Агей таки провидниться, зазоріє й можливість уже набрані, вичитані, проавансовані книги триматиму ще живим у руках. Отак все хитається… Та головне і найголовніше, що маємо свою Україну. Буде Україна, будуть і видання… Певно, доходили до Вас вісті про так зване реакційне русинство на Закарпатті. Шкода, що в цьому активно замішані літератори Фединишинець, Долгош, Петровцій; а в цілому оте русинство виплодилося внаслідок тих негараздів, що нагромадилося продовж десятків літ. Чимало тут локальних амбіцій, пов’язаних з корисливістю та спекуляціями мати “вільну зону”, а простіше — каламутну воду. Від минулого залишилося і на Закарпатті чимало завалів, які розгрібати й розгрібати…
Чував, й до Вас доходили “події” щодо моєї так званої партійності. Все скоїлося було з волі обкому, який хотів обмитися після ганебних акцій 1968—1969 років. Перечити акціям я не міг — в такому разі визнав би правильність виключення з партії за чесну книжку. Ото й було розглянуто питання на бюро з визнанням помилки в ставленні до мене та оцінках “Березневого снігу”. Лиш вдовольнило те, що врешті самі винуватці злочину і взяли на себе відповідальність за проступок. На цьому все й закінчилося, якщо додати публікацію статті в “Закарпатській правді” “Слова, в яких правда життя”. В статті мудрою Н. Розумик моя гідність була реабілітована перед тими, хто в 1969 начитався цілої чередки публікацій про мене розносного характеру. Коротко: хто гудив, ганив, хулив, той і вибачався. Звісно, різні люди по-різному до цього ставилися. Моя ж честь і достойність при мені… Хтось дуже хотів на акції нашого колишнього обкому і мені надбати політкапіталець. Вчинити подібне я не дав своєю позицією, залишаючись і після бюро “неочлененим”.
Щастя Вам і добра щедро!
Ваш І. Чендей

Ужгород,
30/V— 1992 р.
Глибокошановний Олесю Терентійовичу!
Вашою постійною увагою, прихильністю і добротою я завжди грівся. В написаному до нагоди листі Ви знову і знову поласкали мене, підтримали й обігріли своїм високолюдяним словом. Не доберу слів, аби ними подякувати Вам, тому прийміть моє внутрішнє хвилювання і ту вдячність, котра найперше мені самому й додає сили у мої уже високі літа…
Здається, доля все-все з привітного і прихильного у моєму рідному Закарпатті приберігала для мене до моїх літ 70-их. Пошанування в Ужгороді 20 травня дійсно було імпозантним. Побував у нас шановний Микола Жулинський; мені не раз виділося, що то не мене, а його — державного радника — шанують в Ужгороді, та, все-таки, втішався тим станом, який був піднесеним, не скупим на доброту і хвалу. Подумував я і над тим, що коли вже не в 70, то коли взагалі — життя так химерно, прудко сплило, що нині видиться мені, його і не було… Були одні випробування і терпіння. Ними (випробуваннями) воно наповнене вщерть до того, що як озираюся, тремтінням наповнюється кожен нерв.
Сувора доля моя мене карала. Карає мене до кінця… Ніколи не скаржився саме Вам, але, гадаю, зрозумієте мій душевний стан: в перший день Великодня цього року я побував на могилі старшого сина. Годі уявити стан моєї душі в день світлого свята тим більше, коли я по-дитячому завше повертаюся в пору мого дитинства з різдвами і великоднями — ставали мрією і казкою в нашій верховинській хаті з юрмою малечі, нашою заклопотаною мамою і не батьком, а цілою легендою, апостолом і мудрецем… Прожив дід майже 91 рік і за кілька місяців до смерті сам мовив: не скоро в Дубовім буде іще один такий дід… Тяжко, дорогий Олесю Терентійовичу, дуже тяжко.
Коли б мене спитали, а що в житті видалося мені найбільш многотрудним, я сказав би: будування хати. Так, так, саме воно забрало найбільш енергії, нервів, найдужче знесилило мене. Діватися я не мав куди, будувати повинен був, якщо волів, аби садиба на Високій залишилася і по мені родинною, не була рознесена вітрами можновладців і часу — колишній голова облвиконкому М. Волощук намірявся саме на ній щось будувати чиновне, в час будування ганяв міліцією з садиби людей. Спасибі, поміг Г. Бандровський… Гаразд, хата для зручного проживання трьох родин на садибі нашій зведена, мури під дахом. Роботи тут іще чимало, час для цеї роботи поганий — майстри навіть не знають скільки просити, до всього двотомник не вийде. Перебідуємо, знесемо, була б Україна, був би іще у мене певний припас в літах. Час простою в будівництві використаю для писання нових речей.
Дорогий Олесю Терентійовичу! Даруйте, коли своїми ремствами і жалями всілякими вкинув Вас в неприємний настрій. Сказати ж маю одне: коли мені було найтяжче, коли знемагали скрути і сум’яття, завжди опирався я на свідомість і пам’ять: на світі багато предобрих людей, прихильників, а серед них Олесь Гончар. Не уявляєте собі, як багато значила Ваша увага, Ваша доброта до мене і нас на вул. Високій, навіть потиск руки… Ото ж: дай нам, Господи, здоров’я і віку!
Цілую руки Валентини Данилівни, обіймаю Вас щиро
Ваш І. Чендей

P. S. Про всілякі русинські справи в Закарпатті Вам не пишу нічого. Вони того і не варті. Все замішане на (нерозбірливо), гнилій обивательщині, амбіціях та жадобі лідерства. До всього долучаються (нерозбірливо) негаразди. Була б сильна, благополучна, нагодована, одягнена, обута Україна, українцями в якій ратували б себе і турки.

P. S. Син Михайло — вчитель. Нині він уже на роботі. [..і.]. Жінка нездужає також.
Радість велика з внучки Марійки од доньки також Марійки… Цим і живемо.
І. Ч.

28 грудня 1993 р.
Ужгород
Глибокошановний Олесь Терентійович!
1993-ій видався роком немалих душевних випробувань і терпінь.
Суверенна — подана Всевишнім з неба українцям за багатовікові муки і страждання зі сльозами радості — злочинно розтягувалася і розкрадалася найрізноманітнішими способами по всіх ешелонах і просторах. Подібне є не іншим, як божою покарою за нездатність побудувати собі державу нашими прадідами і прапредками…
Продовж 1993-го я перемучився і перебідував. Не раз падав у розпуку і відчай… По всього додавалися родинні негаразди…
В 1994-ий вдивляюся зі сподіваннями, що таки будемо вибиратися з провалля…
Господи, пошли нам істинних державних мужів, істинне державотворення!
Обіймаю Вас щиро.
Цілую руки Валентини Данилівни.
Сердечно Ваш
І. Чендей

Публікація
Валентини ГОНЧАР

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment