Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ,
просвітянин, член НСПУ,
лауреат Огієнківської (2006) та ім. П. О. Куліша (2011) премій
Українська мова — не забаганка сьогодення. Глибоко усвідомлюючи її прийдешність із давнини століть, діячі України статтею 10-ю Конституції України, ухваленої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, ствердили: “Державною мовою в Україні є українська мова”, і в ній же наголосили: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.
Мусимо нагадати й інші загальні засади Конституції — Основного Закону України, — висловлені у цій статті. Нагадати, бо депутати Верховної Ради України 3 червня 2012 року, по суті, ухвалили у першому читанні антиконституційний законопроект українофобів щодо української мови. А в тих конституційних засадах мудро стверджувалося, що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Чого ж треба більше?!
Та ось, як влучно висловився на сторінці “Слова Просвіти” Василь Овсієнко, “варяги внутрішні і варяги зовнішні”, які прийшли владарювати у нашій державі, намагаються відібрати, знеславити нашу рідну українську мову.
Гіркі були сторінки українського минулого. Упродовж багатьох часів боронили українське слово славні сини і дочки України: Тарас Шевченко, Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Софія Русова, Олена Теліга та інші. До них, їхнього голосу приєднувалися й маловідомі нині літератори. Такі, як, зокрема, виходець із родини священика с. Погрібки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Сергій Васильович Рклицький (1876—1934). Людина високої культури і освіти (вихованець Новгород-Сіверської гімназії, Харківського університету) мовби крізь віки відчув у словах гетьмана України Івана Мазепи: “Ей, братища, пора знати./Що не всім нам пановати/. Не всім дано всеє знати/ І річами керувати”/, що прийдуть “керовати” сучасні “Ківлови—Колесніченки”. Ті, які будуть “ківати” на мову іншої держави — проводити антиукраїнську діяльність на користь сусідньої Росії і “колесувати” українське слово. Свого часу Сергій Рклицький видав дві книжечки з промовистими назвами “Правда о языке Украины” (Градизьк, 1917) та “Думки людей науки про мову й нашу мову” (Київ, 1926).
Він, глибоко і розлого ознайомившись із працями відомих діячів науки, культури і освіти, політичних діячів України, Росії, Європи, світу, доніс їхні думки до своїх читачів.
Доречно нагадати і сучасникам ці оцінки нашої української мови, її стану.
Першу з названих книжок він присвячує темі: “Говор древней Киевской Руси, важнейшія теоріи происхожденія украинского язика и общій очерк его развития. Коренныя особенности его”.
Епіграфом до неї С. Рклицький бере рядок із думи Пантелеймона Куліша “Старець”, присвяченої дружині свого приятеля В. М. Білозерського Надії Олександрівні, народженої Ген. Рядок, в якому висловлена глибока впевненість Куліша та й його самого в життєвості української мови: “Буде жити наше слово, буде!”.
У власній передмові пише: “Вредные испарения эпохи царизма густым туманом окутали и вопрос украинский, в частности вопрос о языке на Украине. Это туман, сказали бы мы, подсказанности, шаблона, затасканности, туман боязни самостоятельной мысли, словом, то готовое наследие абсолютизма Московии”.
Надалі згадує вірш нині забутого поета — символіста М. Г. Філянського (1873—1938), наводить повністю поезію Олександра Олеся “О слово рідне! Орле скутий!”. Останні чотири рядки бере, по суті, девізом усього свого життя:
О, слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань!
Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами студними над ним.
Наведені в книжках Сергія Рклицького посилання на майже сорок осіб засвідчують його велику обізнаність із працями відомих діячів різних країн про українську мову. Доведемо до читачів деякі з тих висловлювань із коментарем самого Рклицького і мовою друку.
Михайло Максимович: “Южно-русский язик сложился еще в древнее время (до татарского нашествия). Прежде всего в земле полян, затем в Червонной Руси, но под влиянием речи Киевской. Вот почему речь эта (иначе ее Максимович называет Киево-Переяславской) более чиста, чем речь Северской Украины, Слободской, Волыни и Подолии”.
Рклицький також додає думку філолога О. Потебні про існування нашої мови вже “в начале XIII в., до нашествия татар”.
Акцентує увагу на доказі російського філолога Федора Корша (1843—1915), що “до XIII века украинцы-поляне, древляне и другие — жили между Днепром и Карпатами. В XIII в. под напором татар они отхлынули на запад. …На восток его перенесли переселенцы, а позднейшая колонизация придала украинскому языку сравнительное однообразие в говорах разных частей Украины”.
Наводив Рклицький вислів політичного діяча Миколи Бухаріна: “Слово, річ, мова з’єднані з суспільством не тільки своїм розвитком, але й своїм виникненням, і як надзвичайно важливі форми ідеології разом з думанням відіграють видатну роль в житті суспільства”. Він (до того ж публіцист) у 1920 роках вказував на неукраїнський склад КП(б)У як на причину того, що в Україні гіперболізують загрозу місцевого націоналізму. У лютому 1937 року М. Бухаріна заарештували й засудили до розстрілу.
Нині, бачимо, утворився неукраїнський склад влади України. Філологу-славісту, словенцю Франтишеку Міклошичу належать такі слова: “Мову малоруську наука повинна розглядати, як мову самостійну, а не як піддіалект великоруської”. Німецькому письменнику і перекладачу Бодемштадту такі: “Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов’янськими мовами… Ніде дерево народної поезії не дало стільки смачних плодів, ніде дух народної поезії не відбився так виразно й сонячно, як він відбився на піснях українських”.
В обох своїх книжках Сергій Рклицький чимало цитує з праць К. Д. Ушинського (1823—1870), українця за походженням і духом, який волею долі вимушений був служити в Росії, і заповів поховати себе на території Києво-Видубецького монастиря.
Вчитаймося усі, кому люба і дорога наша Україна, її мова, в слова славетного педагога-демократа: “А наша багата південно-руська мелодійна, співуча мова, якою розмовляє не 200 тисяч, а 14 мільйонів народу, на якій існує така народна література, якою не може похвалитися жоден з народів, на якій ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, як яка-небудь чума!”. І це писав року 1862-го, напередодні горезвісного Валуєвського обіжника. І ось нині на українському ґрунті, добравшись до високих посад, влади, новітні “валуєви” намагаються підрубати під саме коріння українську мову.
У книжці “Думки людей науки про мову й нашу мову” Сергій Рклицький наводив думки академіка Агатангела Кримського, якого 1941-го, на 71 році життя, заарештували й вирядили в “телячому” вагоні на Схід, де він, украй виснажений, помер; Павла Чубинського, автора національного гімну “Ще не вмерла України”; політичного діяча, вихідця з родини священика Сергія Єфремова (1876—1939), засудженого за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. Останній із болем у серці писав: “І тільки один лишився нашому народові скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє як вираз його духовної істоти, як символ його опрічності національної і як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі часи”.
Тож виконуймо заповіт наших славних предків! Бережімо цей єдиний скарб — українську мову! Захистімо її від вандалізму!
