Д. САБАШЕНКО,
м. Павлоград Дніпропетровської області
Я людина немолода, багато бачив і пережив на своєму віку. Як свідомий українець, зазнав нелегкого життя і за радянського часу. Але такого знущання, як нині, у вільній, нібито незалежній Україні, не зазнавав ніколи. За комуністів світ ділився дуже чітко: любиш Україну, отже, націоналіст. Вибирай: або разом із нами створюєш “єдіний совєтській народ”, а ні — то в психушку, чи на Колиму, чи в Сибір. Сьогодні за мову начебто так далеко не посилають, але в моральному плані жити стало набагато важче, просто нестерпно. Я ходжу на милицях, і коли дивлюсь і слухаю українських перевертнів, україноненависників, таких як Колесніченко, Єлєна Бондаренко, мені хочеться милицями розтрощити телевізор.
Днями слухав цього українофоба Колесніченка на радіо “Ера”. Це було наступного дня після тієї мовної бійки, де вже б’ють українських генерал-полковників. Побили Миколу Петрука, а тоді цинічно О. Єфремов сказав: сам упав, а Є. Бондаренко додала, що об свій черевик розбив обличчя. Хотів би я бачити, як вона наткнулася на шпильки своїх черевичків. Як би це їй вдалося, якщо вона, звичайно, не акробатка. Яка безсоромність! Яка ганьба! Чи ще у світі є така країна, де привселюдно б’ють командувача сухопутними військами держави та й ще знущаються над ним і ніхто цих бандитів (іншого слова я в цьому випадку не доберу) не притягнув до відповідальності. Навіть моральної. Не засудив у пресі, наче так в Україні й має бути: українців били, б’ють і битимуть доти, доки вони не скажуть — досить. Тут господарі ми, українці, а не ви, загарбники. Чи вчорашні приїжджі, чи гості, а нині вже окупанти, які підняли голову у зв’язку з безкарністю і з відсутністю УКРАЇНСЬКОГО ПРЕЗИДЕНТА, УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ. Уся ця мовна вакханалія нагадує мені повоєнну окуповану Німеччину, де генерал німецької армії віддавав честь американському сержанту у зоні США.
Отож, виступаючи на радіо “Ера”, Вадим Колесніченко поводився, як переможець, як окупант, постійно сміючись в ефірі. На запитання слухача, яка вас мама народила і чи вам не соромно, що зрадили не тільки Україну, а й рідну матір, відмовившись від рідної мови, Колесніченко у відповідь тільки засміявся, а тоді повідомив, що він народився в українській сільській родині в Умані. Увечері, уже на виставі у Шустера, я уважно придивився на того Колесніченка. І він нагадав мені нашого сусідського дядька, коли я жив у селі Кищенці Маньківського району Київської області (нині Черкаська область). Нашими сусідами була єврейська бідна родина. Зовні ні Сруль, ні Хайка не були схожими на євреїв. Сруль мав возика і конячку. Тим возиком він розвозив односельцям білу глину і продавав дітям, таким, як я, свищики з глини. Щоправда, не з білої. Коли наше село окупували німці, люди, щоб урятувати цю сім’ю, охрестили їх по-вуличному і назвали українськими іменами. Оскільки Сруль їздив на чотириколісному возику, то дали йому, а відповідно і його дружині, прізвище Колісніченки. Сруля назвали Василем, а Хайку — Явдохою. Так вони Колісніченками і прожили в Кищенцях усю окупацію. Ніхто з односельців їх не видав.
Після звільнення України від гітлерівців Колісніченки переїхали до Умані. Обличчя Сруля (Василя) Колісніченка я добре пам’ятаю й досі. Сьогодні я не можу стверджувати і не стверджую, що Вадим Колесніченко — син чи родич отих кищенецьких Колісніченків. Можливо, й родич, а може, й однофамілець. Але якщо припустити, що він таки родич, то він ані маму, ані рідного тата не зраджував. Кищенецькі Колісніченки розмовляли російською мовою. Українською тільки під час окупації гітлерівців. Саме тому я й хотів би захистити Вадима Колесніченка від того емоційного слухача радіо “Ера”, який дорікав, що він зрадив мову матері і працює, як агент, на чужу державу. Щодо “чужої держави”, то хай цим займаються відповідні органи. Я цього не знаю, хоч і поділяю думку слухача. А якщо тепер Вадим Колесніченко ще й одружився, скажімо, на кримчанці, то чого б це він і справді мав ламати собі язика якоюсь мовою, коли його закон про регіональні мови дасть йому повне моральне право зберегти того язика у чистоті й стрункості.
Я цього листа не писав би. Але того дня, коли я побачив Колесніченка і придивися до нього під час передачі Шустера, то мені здалося, що його батьки чи родичі таки з наших Кищенців. Але чому ж стільки в його очах ненависті до всього українського? Він мав би бути тільки вдячний українцям за те, що вони зробили для нього, як і ця держава. Він усе має від України, окрім совісті й честі. Інколи мені здається, що в нього у жилах тече не кров, а жовч і отрута. А душа взагалі порожня.
Може, й справді його хтось найняв, як казав той слухач, і він тепер відробляє срібняки уманського Іуди. Враження таке, що це не людина, а механічна машина без душі, серця, любові. Її хтось десь накрутив, і вона весь час заводиться і верещить, якщо почує щось українське.
А ще мене змусила взятися за перо стаття Олега Чорногуза “Я 5 років жив в Україні” (“СП”, ч. 20 за 2012 р.). Господи, я давно нічого емоційнішого не читав. Стаття відомого письменника мене взяла за душу. Я ледь стримував сльози, бо то таки правда. І так само можу сказати, що я в ті роки — роки за президента Ющенка — у Павлограді жив, як в Україні, а не у колонії, де мені ледь не щодня кажуть: “А ти што, дєд, до сіх пор нє научілся говоріть па-русскі?”. Мабуть, у жодній державі, якщо вона держава і нею кермують патріоти, не знущаються над народом так, як в Україні над українцями. Я листуюся з представниками української діаспори і часто запитую їх: чи їм там так само боязко називатися українцями, якщо у них про це запитують? Вони відповідають, що нічого подібного у тих країнах немає. У якій же країні ми живемо? Хто мені скаже?
