Валентина ІРШЕНКО: «Пам’яткоохоронці сьогодні працюють на рівні подвигу»

“Відтворимо святині України!” — таке гасло організації, аналогів якій немає у нашій державі. Створений за ініціативою Олеся Гончара і названий його іменем, Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини проводить велику роботу щодо збору внесків на відродження втрачених перлин української культури, повернення народові його художніх скарбів, займається просвітницькою діяльністю. Про здобутки і перспективи Фонду спілкуємося з його виконавчим директором Валентиною Михайлівною Іршенко.

— Коли було створено Фонд імені Олеся Гончара? Яка його основна мета і завдання?
— Поважні українці, громадськість із часу проголошення незалежності України порушували питання про те, щоб відродити нашу духовну спадщину, особливо культові споруди, які знищили за тоталітарного режиму, під час війни і т. ін. Першим голос на захист наших скарбів підніс Олесь Терентійович Гончар. Він двічі звертався до керівництва держави, щоб підняти це питання на державний рівень. Зокрема він опікувався Михайлівським золотоверхим собором. Відразу після проголошення незалежності України створив Фонд з відтворення собору, який очолив. У травні 1995 року Олесь Гончар звертався щодо Михайлівського золотоверхого до Президента України Л. Д. Кучми. Він писав, що відтворення пам’ятки буде спокутою наших гріхів перед нащадками, для яких ми повинні були зберегти цю перлину ХІІ століття.
Влада відгукнулася на звернення. Дуже сприяв цьому Петро Тимофійович Тронько. Років із сорок вони вдвох — фронтовики, романтики, українці — пліч-о-пліч захищали українську культуру.
9 грудня 1995 року видано Указ Президента “Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури України”, починаючи з Михайлівського золотоверхого монастиря й Успенського собору Києво-Печерської лаври. Але Олесь Терентійович про це вже не дізнався. Тому відроджений Михайлівський золотоверхий, Шевченкова святиня — Церква Різдва Христового на Подолі, Успенський собор, — це невгасимі свічки пам’яті про те, що зробив Олесь Гончар для України, її культури.
Цим же Указом Президента був створений Фонд відтворення видатних пам’яток, якому, зважаючи на клопотання громадськості, присвоїли ім’я Олеся Гончара. Очолив його, згідно з Указом, академік НАН України Петро Тимофійович Тронько. І до останнього дня свого земного життя він був головою правління Фонду. А зараз головою одноголосно обрано послідовника Петра Тимофійовича в справі охорони і пропаганди культурної спадщини, онука Івана Франка — Роланда Тарасовича Франка.
Заповіт, який проголосив Олесь Терентійович: “Собори душ своїх бережіть!”, став девізом Фонду і ми намагаємося продовжувати його справу, охороняючи нашу культурну спадщину.
— Якими були перші великі справи, здійснені за участю Фонду?
— З 1996 року ми почали фінансувати відтворення видатних пам’яток. Розроблено державну програму, започатковану вищезгаданим Указом, щодо переліку пам’яток, які потребують першочергового відтворення. Тоді ще існувала комісія при Президентові України, яку теж очолював Петро Тимофійович Тронько. У зборі коштів брала участь не тільки Україна, а й українська діаспора, яка практично профінансувала відтворення Михайлівського золотоверхого монастиря. Першим іноземцем-державотворцем, який є лауреатом Вищої відзнаки Фонду “Берегиня”, став громадянин США о. Стефан Посаківський 1999 року. Він переказував значні суми на відтворення монастиря. Дуже багато нам допомогла і морально, і матеріально громадянка США п. Софія Морачевська-Темницька, яка за заповітом художниці Людмили Морозової передала її спадок Києву (картини, порцеляну, ікони для Собору і гроші на відтворення фрески Димитрія Солунського). Ми передали ікони Михайлівському золотоверхому, а інші речі в Музей історії м. Києва, їх там реставрували й експонують. За рахунок коштів, які продовжують надходити на депозити, відтворюємо видатні пам’ятки, що були включені до вищезгаданої державної програми. Хоча, з невідомих нам причин, саму програму скасував Кабінет Міністрів у березні 2007 року, незважаючи на те, що до її розробки були залучені найкращі архітектори-професіонали. Зараз ми ухвалили рішення звернутися до Кабінету Міністрів України з пропозицією поновити цю державну програму. Що це нам дає? Якщо КМУ ухвалить це рішення, то воно дозволить нам “на рівні” розмовляти з владою на місцях, долучати її до співфінансування державної програми. А зараз, на жаль, ми це робимо тільки на особистих зверненнях.
— У переліку видатних пам’яток історії та культури, які передбачалося відтворити, 56 об’єктів. Як формувався цей перелік?
— Враховувалися певні критерії відбору: щоб пам’ятка була видатною перлиною не тільки української культури, а й світового значення, щоб були фотографії або заміри, через які її можна було б побачити. Не так, як Десятинну церкву, яку ніхто не бачив і не знає, який вигляд вона мала. Адже фундаменти, що від неї залишилися, важливіші, ніж відтворення невідомої споруди. Тож коли складали цю державну програму, в неї внесли лише 56 пам’яток: 55 в Україні й одну капличку над могилою гетьмана Петра Дорошенка в с. Ярополець Московської області Російської Федерації. Щоправда, українська діаспора в Росії вже відбудувала цю пам’ятку самостійно. Ще коли держава не визначилася, Фонд за власні кошти розпочав ці роботи, особливо проектні, археологічні.
Ми фінансували роботу Інституту археології, який провів дослідження всієї території Києво-Печерської лаври, кожного її будиночка. Держава лише згодом приєдналася до проектів відродження пам’яток. Багато сил у відтворення пам’яток Києва вклав тодішній міський голова столиці Олександр Омельченко. 1999 року він отримав  від нас Вищу відзнаку Фонду — “Берегиню”.
— Ви вже вдруге згадали про Вищу відзнаку Всеукраїнського фонду ім. Олеся Гончара. Хто ще є лауреатами?
— Президент України Л. Кучма, за те, що долучився до справи відродження пам’яток. Це була перша нагорода Президентові України від імені Фонду (1998). Дуже багато зробив для акумуляції коштів тодішній голова Національного банку України, співголова Фонду Віктор Ющенко, який отримав відзнаку того ж року. Петро Тронько за свій неоціненний внесок у розвиток і популяризацію культурної спадщини (2000); Національний банк України нагороджений за фінансову допомогу Фонду (2003); Державна митна служба, з якою ми співпрацювали, передавала нам раритети національного значення, відібрані у контрабандистів.
— До яких проектів ще причетний Фонд?
— Наша основна мета — фінансування пам’яток згідно з реєстром скасованої державної програми. Цей список залишається для нас спонукою до справи. Скажімо, Яготинський Троїцький собор уже покрили банями і час починати внутрішні оздоблювальні роботи.
Нині ми опікуємося унікальною для України наскельною фортецею Тустань у с. Урич Сколівського району Львівської області. Нещодавно за нашої допомоги відтворено козацьку гармату, яка стріляє камінням на дуже великі відстані.
У Львові є церква Святого Духа. За рахунок меценатів відтворено її дзвіницю в пам’ять про Маркіяна Шашкевича, чиє ім’я пов’язане з цією пам’яткою. І хоча з невідомих для нас причин церква не увійшла в згадувану державну програму, але ми її підтримуємо згідно з постановою Правління, бо це унікальний об’єкт Західної України. Там уже провели археологічні розкопки, розробляємо проект відбудови.
У селі Сухій Кобеляцького району є відтворена хата-музей Олеся Гончара. А поруч — занедбана школа. Чотири роки ми листовно добивалися, щоб для розширення музею передали цю будівлю, яку ми зобов’язалися відновити. Правління ухвалило рішення і нам довелося викупити школу за 30 тисяч гривень, хоча, на мою думку, це неправильно. Але такі сучасні реалії — у нас нічого зараз не дарують… Уже рік триває оформлення документів, зроблено земельні заміри, хоч і повільно, але справа просувається.
На останньому засіданні правління створено наглядову раду при Троїцькому соборі в Новомосковську Дніпропетровської області. На реставрацію цієї пам’ятки вже виділені кошти і ми наглядатимемо за їхнім використанням.
Також ми профінансували відбудову Успенського кафедрального собору в Полтаві. Протягом останніх п’яти років ми фінансуємо Успенську церкву села Лютеньки Лубенського району на Полтавщині. На жаль, більше ніхто (ні держава, ні підприємці) не долучається до її відродження. Сьогодні на порядку денному — палацово-парковий ансамбль 1890 року у с. Шарівка Богодухівського району Харківської області. Там розміщувався тубдиспансер, тому територія парку і палац були підпорядковані Міністерству охорони здоров’я. Ми довго вели листування про відселення медичного закладу і перетворення пам’ятки на музей. Два роки тому лікарню відселили і зараз триває передача установи з балансу МОЗ на баланс Міністерства культури. Але нині ми виділяємо кошти на ремонт паркових споруд.
Відтворено Володимирський собор у Херсонесі. Відтворення Спасо-Преображенського собору в Одесі фінансують мешканці міста.
Зараз ведемо переговори з представниками Спасо-Преображенської церкви УПЦ КП, які освячували відкриття вулиці Олеся Гончара в Луцьку, про передачу їм кількох раритетних ікон, які зберігаються у нас.
— Фонд існує за рахунок спонсорських внесків. Як Вам вдається знаходити благодійників у нашій країні?
— На жаль, пошук спонсорів — справа дуже важка. Наші бізнесмени не розуміють, що внесок у культуру з часом повернеться до них, їхніх дітей, онуків. А за кордоном 80 % внесків у відродження культурної спадщини — кошти меценатів. Ми плануємо започаткувати на Національному радіо цикл передач “Дорога до храму”, де обговорюватимемо питання меценатства, добродійництва, яке в Україні потребує розвитку. Ще 2003 року, після того, як вийшов Закон про благодійництво і благодійні організації, ми розробили зміни і доповнення до нього, які передбачали податкові пільги для благодійників. Але наші ініціативи відхилили, бо вони “дуже б’ють по бюджету України”. Такі нині умови. Пам’яткоохоронні громадські організації сьогодні об’єднують людей, які працюють на рівні подвигу, адже за вимогами того ж Закону про благодійність ми змушені сплачувати всі податки на витрати під час проведення заходів, за оренду приміщень для зберігання фондів тощо. Через це, приміром, Українське товариство охорони пам’яток історії і культури, хоч і є благодійною організацією де-факто, не переходить на цей статус, щоб уберегти свій і без того невеликий колектив. А ми вже працюємо так, як є.
— На Київщині є садиба Надії Філаретівни фон Мекк — дерев’яна пам’ятка 1888 року. Зараз вона в жахливому стані, жодних реставраційних робіт не проводиться. Ще кілька років — і ми втратимо її остаточно. А вона також у списку…
— У нашому списку є пам’ятки, щодо яких думки членів правління різняться. Так, член правління Фонду, академік Петро Толочко вважає, що ні садиба П. Чубинського, ні садиба Н. фон Мекк не є видатними пам’ятками для України. Вони просто представляють видатних особистостей. Моя думка така: це реліквії України і їх треба хоча б частково підтримувати. Про садибу фон Мекк у с. Копилові Макарівського району була розмова з Наталією Булаєвською, що опікується Київщиною і нещодавно оглядала цю будівлю. Думаю, ми зможемо переконати Петра Толочка в тому, що для України ці дві садиби значимі і їхнє відродження потрібно фінансувати.
— Чи має зараз Україна реєстр пам’яток і чи мають нині пам’ятки історії та культури всіх рівнів належну опіку від держави?
— Такий реєстр веде нині Департамент культурної спадщини та культурних цінностей Міністерства культури України, який очолює Андрій Вінграновський. У реєстрі пам’ятки і місцевого, і національного значення. Але до цього реєстру зараз потрапити дуже складно. Більше того, дехто активно працює над тим, щоб виводити деякі пам’ятки з нього, мотивують тим, що вони не оригінальні, а відтворені. Тому й виникла проблема з Гостинним двором на Подолі в Києві. Сказали, що це не пам’ятка, а “новодєл”, який можна вивести з реєстру. І так, непомітно, з реєстру, замість того, щоб доповнювати його, виключають значущі об’єкти, щоб на їхньому місці будувати розважальні центри. Таким чином можна “вивести” з нього Успенський собор Києво-Печерської лаври,  Михайлівський золотоверхий… Ставлення держави до пам’яток неналежне, нам доводиться постійно, в кожному конкретному випадку, боротися за святині.

Спілкувався Євген БУКЕТ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment