Лариса КАДИРОВА: Театр, Доля, Самотність

Цього року в польському Вроцлаві побачила світ двомовна книжка  “Лариса Кадирова. Щаслива самотність актриси” театрознавця й театрального критика Алли Підлужної, головного редактора журналу “Український театр”.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Лариса Кадирова — акторка, яка не потребує представлення. Її вистави вже давно дають право говорити про утвердження в сучасному українському театрі психологічного напряму. За словами А. Підлужної, “Лариса Кадирова не схожа на інших актрис, при всій послідовності у дотриманні постулатів традиційної класичної школи психологічного театру, вона вирізняється яскравою індивідуальністю, спроможністю до несподіваних експериментів, відкритістю до нестандартних режисерських рішень, сміливістю акторського втілення. Вона має витончену і вразливу душу, але уперто і настійливо йде своїм нелегким шляхом, доводячи вірність ідеї дослідження професії. Шукає нові смисли вічних тем, пропускає їх через своє серце і розшифровує власним розумом. Актриса переконана: своїми висновками вона допоможе комусь знайти себе в цьому світові, як колись допомогла й самій собі визначити власне місце у мистецтві і житті”.
Психологізм зіграних ролей не полишає глядачів байдужими, і в цьому — есенція театрального мистецтва. Театр — це зближення глядачів у емоційному переживанні програних життів. Для Лариси Кадирової вистави — не лише мистецькі перевтілення. Це форма долучення до своєї культури. Не випадково ім’я Марії Заньковецької стало символічним у житті пані Лариси. З легендарною акторкою пов’язано і легендарну роль, яку зіграла Лариса Кадирова. Ця роль, як зазначає Алла Підлужна, стала символом незалежної України. Це був символ нації, яка має потужну інтелектуальну театральну культуру, символ національної самосвідомості. Марія Заньковецька стала патроном у духовному житті Лариси Кадирової. Не випадково заснований 2004 року фестиваль жіночих моновистав має назву “Марія”. Пригадую, як на відкритті одного з фестивалів Богдан Ступка пожартував, перефразовуючи гасло з минулого: “Кажеш Марія — розумієш Лариса, кажеш Лариса — розумієш Марія”. В цьому жарті схоплено суть. Лариса Кадирова стала продовжувачем цих заньковецьких театральних традицій, утверджувачем пам’яті про Марію Заньковецьку. Щороку фестиваль “Марія” відкривається з виставки Марії Заньковецької, в чому допомагає київський музей видатної акторки.
Та кожне тотемне ім’я — це не лише оберіг, а й жертовність. “Мистецтво — деспот. Йому необхідно віддатися цілком. У своє творіння артист вкладає все, що в нього є ідеального, енергетичного, чесного, щирого, так що йому не дістається нічого для життя і по закінченні роботи він схожий на човен без вітрила й керма, який відданий забаганкам хвиль”. Мистецтво — ніби той високий Олімп, який митець може тільки споглядати, долаючи перешкоди на своєму шляху. Роль Марії Заньковецької дісталася нелегко. Режисер вистави Олекса Ріпко спочатку не вбачав у тендітній маленькій акторці тієї сили, постави, величі, що була притаманна Марії Заньковецькій. А тому сумнівався, що Лариса Кадирова зможе впоратися з такою роллю. Алла Підлужна точно відкриває таємниці, як виникла вистава “Марія Заньковецька”, передаючи драматизм і вистави, й ролі. Виявляється, режисера переконав віддати роль пані Ларисі тодішній керівник театру Сергій Данченко. Фактично він відстояв роль, яка стала поштовхом до всього творчого життя, зробившись його символом. Зрештою, непростими були творчі стосунки і з театром імені Марії Заньковецької. Доля склалася так, що Лариса Кадирова мусила полишити львівський театр і переїхати до Києва.
Сценічні пошуки Лариси Кадирової схиляли її до ширшої археології культури, до інтелектуальних пошуків у архівах, аби розібратися (насамперед для себе) у природі мистецького таланту. Цим керувало бажання зрозуміти психологічну глибину Лесі Українки, Тараса Шевченка, Максима Рильського, Павла Тичини, Ліни Костенко. Мистецький шлях пані Лариси — це шлях від психології та емоції до образу, завершеного мистецького твору. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Леся Українка стала другою “духовною патронесою” мисткині. “… актриса була освіченою різнобічно і все ж розуміла: якщо хочеш досягти успіху, навчатися доведеться все життя, адже сцена — за класичним виразом — то збільшувальне скло, через яке актора розглядає глядач і через яке видно і твої достоїнства, і твої недоліки якнайкраще. Завжди пам’ятала, як Олександр Гай міг її запитати: “А ти читала ту чи іншу літературну новинку?”, коли відповідала: “Ні”, дивувався: “А як же ти будеш виходити на сцену?”. Тому зі студентських років сповідує принцип — про все говорити з позицій знань. “Не приймаю приблизності, все треба знати досконально”, — переконана Кадирова. — Весь мій досвід підтверджує — зі сцени видно, коли актор живе не тільки буденними, життєвими реаліями, а має ще щось у серці… Це впізнається в повороті голови, погляді, інтонації, в сценічному акцентуванні, у веденні діалогу. Це залежить від твого духовного світу, від того, як ти співвідносиш його із світом зовнішнім, які цінності сповідуєш”.
Для Лариси Кадирової, переконує дослідження А. Підлужної, важливу роль відіграє синестезійне сприйняття мистецького твору. В читанні поезії вона відштовхується від кожного окремого звука, показуючи, як поєднання звукових хвиль витворює в рецепції психологічний образ, якому ти довіряєш, який закарбовується у підсвідомості. У поезії важить кожна пауза, кожна цезура, простір “мовчання” може сказати часом значно більше, ніж написане.
Чому самотність у назві книжки все-таки щаслива? І чи може самотність бути щасливою? “Я знаю, що життя — це біль і радість, трагічна безвихідь й найніжніша іронія, і я приймаю це, — розмірковує Лариса. — Я баную за глибоким дитинством, в якому поняття добра і зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому запросто пересікалися реальність й візуальна емоція. Єдине, з чим ніколи не могла змиритися — із байдужістю…”.
Назва книжки змушує повернутися до самих витоків філософії екзистенціалізму. С. К’єркеґор поділяв усіх людей на два типи: щасливих і нещасливих. Перші живуть сьогоднішнім днем, вони знаходять радість у справах буденних. Другий тип, навпаки, прагне втекти у минуле або поринути в уявне майбутнє. Вони не задовольняються тим, що відбувається навколо них. Такі люди вірять у те, що все краще вже давно минуло або ж що все найліпше — тільки попереду, а тому потрібно слухняно чекати на мить щастя. Для актора найвища мить щастя може бути пережита на сцені. І в цьому переконує книжка про історію мисткині — акторки Лариси Кадирової. Можливо, ідеться і про глибше розуміння сенсу людського й мистецького життя. Людина і в залі, і на сцені якоюсь мірою самотня, навколо — лише темна порожнеча, космос, який людина не здатна осягнути інтелектом. Із цієї нездатності породжується відчуття полишеності, людина відчуває свою слабкість перед невідомим. А сцена — це завжди більше, ніж те, що на ній відбувається. На сцені є своя трансценденція, своя божественна сутність.
Лариса Кадирова від початку свого творчого шляху розуміла, що мистецтво — це постійний діалог людей, країн, культур, зрештою, мистецтво саме по собі різномодальне. Не можна бути лише акторкою, не знаючись на особливостях часових і пластичних мистецтв. Колись усе було нерозривно пов’язане. І тяжіння до античності, до джерел світової культури властиве художнім шуканням пані Лариси. “Діапазон зацікавленості Лариси Кадирової мистецтвом не вичерпувався безпосередньо акторством… — зауважує Алла Підлужна. — Педагог Студії із живопису Володимир Овсійчук так захопив свою вихованку образотворчим мистецтвом, що вона не тільки почала малювати, а й вступила до Академії мистецтв тодішнього Ленінграда, туди, де свого часу навчався Тарас Шевченко. Навіть довелося жити під час іспитів в графічній майстерні, де працював великий земляк. Там роздивлялась альбоми з творами Тараса Григоровича і назавжди взяла до своєї мистецької скарбниці “лінію його духовної енергії”. А в графічних портретах Шевченка і Сурбарана, виконаних власноруч, шукала спільні риси їхньої творчості. Захоплювалась мистецтвом Стародавнього Єгипту, античністю. Ті, перші цеглинки у будові власного духовного всесвіту, який, до речі, Кадирова не втомлюється будувати й зараз, були фундаментом, на якому згодом розквітав акторський талант”.
Лариса Кадирова не визнає нещирості. Для неї, як переконує студія Алли Підлужної, вистава — це відтворення досвіду культури. Психологізму її вистав властива чи не наукова адекватність, коректність, автентичність. Текст вистави може бути змінений, наближений до власного внутрішнього переживання. І водночас акторська інтенція ніколи не “егоцентрична”, хоча нам і здається, що актор забирає на себе всю увагу зали. Актор говорить голосом психологічно пережитої культури, в його голосі відчувається величний спокій матеріалу, який пройшов випробування часом. Або ж новітньої постановки, яка вперше побачила світ. Проте і в класиці, і в сучасності немає штучного епатажу. Лариса Кадирова зізнається: “Для мене в камерному просторі абсолютно відсутні цинізм і конформізм, які роз’їдають все і коріння якого залишилося там, у “вчора”. Люблю акторів, які не розважають публіку дешевими трюками, люблю акторів безпосередніх, зрозумілих і чесних, які, за Рудольфом Штайнером, хочуть “висловити те найглибше, що може вирувати в душі людини і хочуть стрімити вперед”.
Твори, до яких звертається театр, можуть мати багатющу історію. І кожне втілення на сцені таких персонажів, як Федра чи й навіть Мавка, накладає величезний обов’язок. Актор не повинен повторитися, він має бути собою, залишаючи за плечима космос спокою, не впадаючи у крик чи надмірну емоційність. Таким видається театр Лариси Кадирової. І справді, сьогодні вже можна говорити про окремий театр — світ акторської гри має свою філософію, свої моральні закони, своє розуміння естетики. Для Л. Кадирової естетика не може бути штучною, надривною, позбавленою світла і висоти неба. В основі сценічної гри — комунікаційний акт, розмова з іншою людиною, а не кривляння чи бажання шокувати, хоча й такі ультраінтенції мають місце в театрі. Для Лариси Миколаївни, як переконує Алла Підлужна, театр — це життя, в яке бавиться гра, це гра, яка керує людьми, а не навпаки.
“Дві грані характеру вирізняють Ларису Кадирову, вона — людина закрита, інтровертна, вищою мірою самітниця, яка залюбки буває наодинці, читає, думає і водночас вона не може обходитися без того, щоб не вийти на сцену, не отримати енергію глядної зали, не висловити людям те, що хоче, і не почути відгук. Так і змагаються в ній ці дві іпостасі внутрішнього конфлікту, які, здавалося б, повинні взаємно виключати одна одну, а в житті виходить, що вони, навпаки, збагачують, стимулюють відчуття і бажання творити. “Я себе налаштовую на стовідсоткову відкритість: ось, дивіться, я — є, я існую. Я така, яка є, приймайте мене чи ні, але я хочу, аби ви мене почули, послухали і зрозуміли!”.
Книжку читаєш невимушено й легко, поринаючи у психологію життя і творчості. У Лариси Кадирової обидва виміри наповнені неудаваним драматизмом, щирістю емоційного переживання. В основі її театру — голос жінки сильної, самотньої, яка прагне щастя, яка прагне бути жінкою, яка хоче розуміння… За останні роки на малій сцені Ларисі Миколаївні вдалося зробити чимало. Міні-вистави показують галерею жіночих душ: Сари Бернар і Сірануйш, Федри і старої кобіти… Кожна з жінок пережила хвилини справжнього щастя — часом усупереч. Монографія про Ларису Кадирову заповнює такий утрачений в українській літературі жанр, як “біографія митця”. Лариса Кадирова, подарувавши українському глядачеві психологічний пантеон світової жіночої душі, сама стала частиною українського театру, віддавши багато зусиль задля утвердження в ньому традицій своїх учителів. А в театросвіті Лариси Кадирової відчувається дух Марії Заньковецької, Бориса Тягна (себто й самого Леся Курбаса, учителя Тягна), і П. Брукса. Це театр переживання, за яким — бажання хоча б на мить відкрити людині правду на себе, змусити замислитися й подивитися навколо себе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment