Тарас Компаніченко: «Наші духовні скарби — то є підстава-віра для побудови міцної держави»

Є митці, які вражають своєю справжністю, першоджерельністю, бо серед гламурності, опереточності, попсовості, кічу, де замість повітря, трави і сердець — сурогат, це особливо важливо. Таким справжнім, жанрово первісним є Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник, керівник ансамблю “Хорея Козацька”, заслужений артист України.
Він вражає своєю універсальністю й унікальним репертуаром: неперевершено виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918—1922 років, знані й маловідомі народні пісні, авторські стилізації, реконструює традиційний кобзарсько-лірницький репертуар.
Давні музичні пам’ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи. І співає так, як оті стародавні старці, — серцем.

— Тарасе, в Україні так повелося, що на видноті різноманітні талант-шоу і десь за обрієм, приховане від телекамер, живе етнічне народне мистецтво. Як Ви почуваєтеся в цій тиші-замовчуванні? Як доносите власну творчість до людей?
— На жаль, українці про себе знають майже стільки, скільки знають про українців на Заході. Це такий закон сполучених посудин. Тобто, якщо у нас знання про себе таке мале, то і на Заході про нас знають недостатньо або з небажаного боку, або з гіршого.
Тому для мене важливо скрізь проводити роботу й доносити музичні, поетичні артефакти нашої минувшини постколоніальному суспільству, яке видибує з химерних міфологем радянського часу, правду про себе. Адже ми, українці, мали велику культуру, і я доводжу, що усталені міфологеми певною мірою девальвовані. Люблю шаровари, українські страви, але український світ не обмежується лише шлунковими забаганками: горілкою, варениками, борщем, салом…
Українців у минулому цікавили і в майбутньому цікавитимуть високі справи — інтелектуальні, духовні. Ми — правонаступники предків, які несли високу ноту, високий духовний порив. Щоб цей промінь не згас, потрібно показувати, що є камертон, це дуже важливо. Якщо знати, який рівень поезії чи музики був у нас в інших століттях, коли знати про себе правду, то нижче опускатися соромно. Смішно виправдовуватися неталановитістю, штукарством, якимись кон’юнктурними міркуваннями (аби догодити публіці, мовляв, це — “драйвово”). Поле діяльності у мене не визначається певними соціальними групами чи віком слухачів. Упродовж років працює “Хорея Козацька”, і літні, й молоді люди нас слухають.
Серед моїх шанувальниць була Михайлина Коцюбинська (Царство їй Небесне). Я з великою шаною ставився до неї з юності, щасливий, що зустрічався в редакції самвидавчого часопису “Євшан-зілля” під орудою Ірини Калинець. Мені було дев’ятнадцять років, усі на мене дивилися як на хлопчика, котрий подає надії. Радісно, що я їх справдив, що моєю музикою тішаться Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Михайло Слабошпицький, Григорій Гусейнов, Віктор Неборак, Володимир Шовкошитний, Іван Малкович, Юрій Андрухович… Для мене це великий показник.
Власне, відкриттям різних мистецьких пам’яток я складаю повну картину про себе. Там є все: сум, радість, епіка, високі духовні пориви — в народній, партесній, академічній музиці, зокрема в поліфонічній інструментальній. Ось таке моє завдання. Гадаю, що молодь, яка хоче знати про себе, теж зацікавлена в цьому, тому ходить на наші виступи. Нещодавно на концерті у Львівській філармонії зала була переповнена, три години тривав виступ “Хореї Козацької”.
— Як Ваше мистецтво сприймають у різних регіонах України?
— Я народився у Києві, мій тато з Херсонщини, мама з Сумщини (хоч народилася в Архангельській області в Росії, бо сім’я була репресована). Навчався у Косові, Львові, Києві, але виріс здебільшого у Сумах, меншою мірою на Херсонщині, буваю там часто.
На очах тане українська Слобожанщина, для мене це великий біль. Колись у Басах під Сумами, де жили мої дід із бабою, були тільки дві родини, які не розмовляли українською. Та за період незалежності українське “вимилося” буквально на очах. Це — катастрофа. Через радіо, телебачення, пресу знищують український масив. І шкільництво тут не допоможе, тому що воно соціальне. Де діти можуть практикувати українство у повсякденному житті й де в соціумі вони дізнаватимуться про певні національні речі? Як у Маяковського: “Мы знаем, курит ли Чаплин, мы знаем Италии безрукие руины, мы знаем, как Дугласа галстук краплен. А что мы знаем о лице Украины?” Це він писав 1926 року в Харкові.
Однак на концертах я бачу, що люди спраглі, тягнуться до рідних джерел. Минулого березня ми були з Ліною Костенко у Харкові. Дві тисячі людей набилося у залу Оперного театру, зокрема в проходи. Тисяча не вмістилася, стояла на вулиці. Працівник, який привів мене у гримерку, сказав: “Я ніколи на концертах заїжджих знаменитостей не бачив такого ажіотажу”. А на фасаді висів рекламний “іконостас” афіш заїжджих гастролерів, які збирають великі бариші через те, що наші депутати ніяк не можуть ухвалити нормального закону про гастрольну діяльність в Україні. Тож варягам вигідно до нас приїжджати.
Натомість концертно-гастрольна діяльність українських колективів мінімальна, як говорив політик Юрій Костенко, 15 % від загалу. Думаю, що набагато менше на нашому ринку українських виконавців. Я буваю в різних містах і бачу, що там діється. А які в Києві афіші висять, ми всі бачимо. Ліна Костенко перевернула зашкарублі уявлення. Люди спраглі, їм потрібні вітчизняні герої. Проте це штучно, свідомо, політично стримується. Коли мені кажуть, що культура об’єднує, а політика роз’єднує, вважаю, що це — брехня. Через культуру проводиться велика політика. Через гуманітарну сферу впроваджуються великі політтехнології. Тому кінематографа в Україні немає, на студії імені Довженка сусідня держава знімає свої серіали, якість яких сумнівна, до того ж нас часто показують у непривабливому, карикатурному світлі.
Я буваю у Криму, зокрема в Ялті, Бахчисараї, Сімферополі. У нас був чудовий двогодинний концерт у Ялті в драматичному театрі імені Чехова. Ми грали кримським татарам у Бахчисараї в ханському палаці, я мріяв про спільний концерт із ансамблем “Маккам”. Я тоді читав кримськотатарською мовою вірші хана й поета Газі-Гірей-Бора.
— А кримськотатарську мову звідкіля знаєте?
— Я читав із аркуша, прагну вивчити татарську, у мене є самовчитель. Татари були шоковані, підходили і говорили: “Та ми самі не знаємо Газі-Гірей-Бора”. Я їм декламував “Похвалу війні”, мудру поетичну реляцію до падишаха. Дуже гарні, мужні, потужні поезії.
Я розумію греків Приазов’я, яких виселили, нищили. Болять проблеми кримських татар, я розумію їхній біль за батьківщину, намагаюся пізнати татарську культуру.
Ми виступали у Сімферополі в бібліотеці Таврійського університету. Тоді директор сказав: “Боже мой, почему нам Украину так не показывают? А показывают агитационно, пафосно. Мы б и язык выучили. Нам хочется этим гордиться”.
Можливість пишатися своєю землею з високою культурою, знати про неї правду фактично табуйовано в ЗМІ. Лише почато таку роботу, вона час від часу виринає за певних президентів, за тих чи інших сприятливих умов, а частіше всупереч несприятливим умовам. Якби це була нормальна цілеспрямована політика держави, все було б уже вирішено. Не було б комплексу меншовартості.
Це ж ненормально, що українці не знають своєї фортепіанної музики. А вона є. Подвижник, котрий реанімує явище, великий дослідник Михайло Степаненко, завкафедри фортепіано в Національній музичній академії імені Чайковського, видав диски українських фортепіанних велетнів. Я не вмію добре грати на фортепіано, хіба що “Місячну сонату”, “До Елізи” Бетховена, але був вражений полонезом Данилевського, ноктюрнами Лизогуба, тим, що Степаненко віднайшов. Це чудова музика, яка гідно кореспондується, скажімо, з Шопеном, Дворжаком.
У нас не знають своєї симфонічної музики. А є чим пишатися: Ведель, Березовський, Бортнянський, Лятошинський, сучасні автори. Власне, те, що пишуть нинішні композитори, має бути оцінено не лише вузькими інтелектуальними колами. На 46 мільйонів населення — це надто малий прошарок, треба просвіщати народ. Люди на місцях шукають цього, а ЗМІ не доносять. Добре, що є інтернет, там щось знаходять. Але це — хаотичне співіснування з національними цінностями, інакше більше людей морально рятувалося б, знаходило мотивації для себе: для чого працювати на цій землі, народжувати дітей (а не через те, що гроші дадуть за дитину).
Наші духовні скарби — підстава-віра, що українська земля має шанс для побудови міцної держави. Знання про себе вивільнило б енергію, люди не тікали б за кордон із напрочуд красивої землі. Зникла довіра між людьми, вони не вміють домовлятися. Чому немає в економіці піднесення? Бо не довіряємо один одному. Простіше: хапонув грошей, когось обдурив…
Та є інші приклади. У спитій наприкінці XIX століття Галичині з’явився композитор і священик Остап Нижанківський. Він прийшов до парафії, яка суцільно була оточена корчмами, люди у шинках гроші залишали. А він у церкві започаткував тверезість. І згодом, коли люди вмотивовано перестали пити, не просто носити значки товариства тверезості, а розвиватися-вчитися, тобто стали просвітленими, освіченими людьми, вони почали одне одному довіряти. Тоді з’явився “Маслосоюз”, почалося економічне зростання, галичани створили фірми, які могли конкурувати у польському просторі відродженої Речі Посполитої, фінансувати українські газети і школи. Довіра без культурної єдності, ідентифікації в культурній царині, без знань про себе не можлива.
— Чи можна Вас назвати музичним істориком, з яких джерел черпаєте?
— Так, я історик музики. Черпаю з рукописних і друкованих церковних книг, деякі маю в колекції, скажімо, рукопис XVII століття і стародрук XVIII століття. Збираю домашню бібліотеку, вона величезна: в ній і дідове, і батькове, і мамине зібрання. Працюю в бібліотеках Варшави, Кракова, у музеях Івано-Франківська, Ромен, Львова, у Музеї книги і друкарства (Київ). Там збереглося чимало нотних джерел. Унікальною пам’яткою, до співання якої я взявся мало не перший у сучасному музичному просторі, став “Почаївський богогласник”, виданий отцями-василіанами 1791 року в тоді греко-католицькій Почаївській лаврі. Це велика антологія духовної української пісні (на Різдво-Богоявлення, на Стрітення, до Пресвятої Богородиці, святих) за два століття — XVII і XVIII. Я знайшов цю книгу в Переяславському музеї Григорія Сковороди. Це авторський нотний збірник із текстами, де представлені Моравський, Мастеборський, Кищицький, Лонський, Дяченко, Вольський, Пашковський, Левицький, Андрієвський, Достоєвський.
— Між Достоєвським і письменником Федором Михайловичем є якийсь зв’язок?
— Так. Григорій Достоєвський, Андрій Достоєвський, Ян Достоєвський — прадід, дід і двоюрідний дід Федора Михайловича, всі українські священики з Поділля. Робота з джерелами — не просто суха наука, а жива справа. Ти знаходиш черговий шедевр, ще й захоплюєш інших, бо одразу можеш показати його людям завдяки власному хистові музиканта.
Із “Хореєю Козацькою” співаю багато творів в ув’язці з церковним календарем. Крім усього іншого, озвучуємо поезії, що доходять до нас у рукописах, стародруках, публікаціях науковців — знавців української літератури та старовинної музики. Бо музика — це певна гарантія того, що поезія буде почута. Коли, скажімо, студенти її вивчають в контексті історії давньої української літератури, це часто не зачіпає. Інша річ — магія музики, яка впродовж віків надає емоційного забарвлення поезії, дозволяє їй бути почутою. Я збагнув, як це працює.
По зернятках, часточках збираємо портрет України, отже, і власний. Ми говоримо дітям: “Ви вчите не історію України, ця історія ваша, тут і тепер”. Адже наші предки живуть у нас, у нашій плоті й крові, і не колись, а зараз.

Спілкувався
Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment