Юрій ДАРАГАН (1894—1926) Свята неправда поезії

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Не відпихай мою неправду…
……………………………………….
Не відпихай, бо тій неправді
Я вірю, вірю сам…
Ю. Дараган

Життя Юрія Дарагана урвалося рано. Він встиг видати одну-єдину поетичну збірку “Сагайдак”. Але їй судилося стати стимулятором для інших талантів — факт значущий, рідкісний.
Син грузинки й українця, Дараган виховувався в російському дусі, захоплювався російською поезією, юнацькі вірші публікував у російських журналах.
Однак доля розпорядилася його життям так, що він став старшиною УНР, брав участь у визвольних змаганнях за державність України.
Після їхньої поразки опинився у вигнанні, де, власне, й утвердився як поет український.
За зізнанням Дарагана, українцем відчув себе тільки у 23 роки. “Думкою ніколи не зрадив українству, а серцем? Серцем українізувався поступово”.
Мов компенсація за пізнє дозрівання, непохитна переконаність у правильності обраного шляху: “…я завжди зостанусь чи ув’язненим, чи розстріляним, чи помилуваним, але назавжди — українцем”.
Цю непросту трансформацію важливо пам’ятати: вона різко відбилася на його творчості.
Сумарне коло зацікавлень новобранця: від російських модерністів, їх, як і зарубіжних авторів, Дараган назвав поіменно: Брюсов, Бальмонт, Блок, Сологуб, Городецький, Гамсун, Уайльд — до Чупринки, Олеся, Тичини й інших українських поетів.
Фактично уже в літах зрілих Дарагану в одночассі випало розв’язувати дві складні задачі: вглибати в українську історію й опановувати українську мову.
Сліди учнівства відчутні: невиправдане зміщення наголосів (дАхи замість дахИ, обрІй замість Обрій), калька з російської (“взлітає день”), недбале римування (світи — зими), несмак (“я зафіранився”) тощо.
Зрештою, книжні асоціації, як данина молодості. Тут і Вільгельм Тель, і Гарун-Аль-Рашид, і Веспуччі, і муедзин, і чорна жриця, яка вийде “на берег золотий”, і “рижий Нерон” (сонце?), що його поет кличе на “синій оксамит”.
Дараган зростав на ґрунті символістської естетики, її плюсах і мінусах.
Заїжджені вислови, штампи — нерідкість у його доробку: стріли вій, кров, як червоний мак, рубіни крові, рогатий місяць, айстри-зорі, букети зір,  зорі-перли, перлини хмар, діаманти-роси, які римуються з косами і покосами.
Символістський дух свободи :і: неприйняття всього, що її обмежує, тяжіння до культурних цінностей, передчуття грядущих катастроф, віра в ірраціональну силу поетичної мови — так чи інакше нагадують про себе і в “Сагайдаку”.
А надто музика, що її стихію правовірні символісти вважали за праоснову життя й мистецтва.
Не знаємо, чи відомі були Дарагану міркування Шопенгауера з цього приводу, але в тому, що він читав Верлена і знав його гасло — музика понад усе — сумніватися не доводиться.
“Музики” Дараган навчався передусім у Бальмонта. До нього ж навертають і його алітерації на зразок: “шамотіння шамшаве, шипшина…”
Згадаймо бодай знамените: “чуждый чарам черный челн” чи “ландыши, лютики, ласки любовные”.
Утім, цей прийом у пору Дарагана був настільки поширений, що міг бути навіяний й іншими.
Заслуга символістів — оновлення ліричних жанрів, значні відкриття в поетиці.
У поезії українській це видно вже на прикладі Чупринки.
Дараган природніший, ніж Чупринка. Легший, граційніший, чуттєвіший, недомовленіший, тому й притягальніший.
Музичність Чупринки організована, раціональна, від голови, а не від серця. Цим, до слова, вона відрізняється від музичності Тичини.
Окрім того, Чупринка абстрактніший, ніж Тичина й Дараган, хоч у вигадливості ритмів і розмаїтіший, ніж останній.
Це не ґандж Дарагана. Чистим символістом він не був. У нього всього потроху.
Колишньому старшині УНР із його вояцьким досвідом було затісно в символізмі. Він реаліст і він же імпресіоніст.
Навіть у своїй реставрації княжої та козацької історії, тій історіософії, яку найчастіше пов’язують з його іменем.
Дараган володів вродженим чуттям дідизни. Цим пояснюється легкість його занурень: минуле мовби осучаснюється і водночас залишається минулим.
Це вміння потім було розвинене і доведене до межі досконалості іншими пражанами — Ольжичем, О. Лятуринською, але пріоритет належить усе-таки йому, Юрію Дарагану.
Він входив у княжу історію, як в обжиту оселю, започаткувавши історіософію, сказати б, імпресіоністичну.
Залогізованість, публіцистика, описовість — не його сфера. Це видно на прикладі “Мазепи” — поеми нудної і збаналізованої.
Дослідники творчості Дарагана, повторюючи один одного, помилково  приписують йому ледь не  ніцшеанство, культ сили.
Насправді ж цей культ сформували інші пражани, зокрема і згадувані вже Ольжич та Лятуринська. Та передусім — Маланюк і Липа.
Дараган — це захват відкриття й пізнавання світу через колір і звук.
Це творення особливого дараганівського мікроклімату перебіжних настроїв за рахунок нюансування, укорочення рядка, збивання ритму, мінливості барв.
Особливості цього почерку відчув        М. Шаповал, автор першої, авансової рецензії на рукопис “Сагайдака”: “Вся поезія Ю. Дарагана — поезія звуків, рухів, фарб. Душа приймає у себе світ безпосередньо. Рецептором — очі, що не вбирають в себе всієї матерії, а попереду організують її в образи, у втілені думки. І цей спосіб компонування образів, витворення їх сугестивної сили, вдихання в їх людської душі, очоловічення їх — це й проекція самої індивідуальности поета”.
Щодо сугестивної сили. Вона інколи нагадує Тичину:
Ой висок голосок —
Вітер та струмок.
Перевіє, переблище,
Коли треба, і засвище…
Останній рядок сприймається як втеча від інерції чужої інтонації. Але марно:
З дюн он, наче в’юн,
Відголоски лун.
Ніби в лісі озвалися
Перебори струн.
Впливу Тичини на Дарагана критики-сучасники, здається, не зауважили.
Поетична спадщина Ю. Дарагана — це якихось сім десятків віршів. Різноякісних: майстерних і незграбних.
Про це треба сказати, оскільки намітилася тенденція до спрощеного захвалювання передчасно померлого поета.
Автор біографічного нарису про Ю. Дарагана Л. Куценко акцентував увагу на таких  рядках  із його автобіографії: “Боже, зроби зі мною, що хочеш, якщо треба, — замуч мене, покаліч, задуши, але дай мені стати великим признаним поетом”.
Це страшнувате, з огляду на фатальний туберкульоз, і крамольне, з точки зору віри, звертання, було виголошене у підлітковому віці.
Великим поетом Юрій Дараган не став, можливо, не встиг стати.
Але він із тих нечисленних, що спромоглися на послідовників.
А це немало.

* * *

То я та вітер в дикім полі,
Отруйні стріли, сагайдак, —
Таким міцним солодким болем
Наповнить їх смертельний знак!

Кому, однаково, цілунки,
Удари, рани і вино!
Водно — густі червоні трунки,
Та кінь, та руку на стегно!

Так пишно вмерти, ясно жити!
Ось білий лебідь — все вперед…
І раптом стрілами прошитий
Паде в зелений очерет.

Прага, 2.03.1924

Малуша

І пестощі, і юний гридень,
Рожеві хвилі мрійних слів,
Що линуть на далекий південь
Слідами золотих підків.
Вже княжі відійшли дружини,
Земля дудніла цілий день,
А серце в’яне, серце гине,
Немов поранений олень…
А що, як ворог переможе
І меч впаде із любих рук?
О, світлий, радісний Свароже,
Не допусти до тяжких мук!
Перуне, зглянься ти над нами!
Упевнитись, дізнатись де б,
Що він червоними щитами
Заслонить половецький степ?

Каліш-табір, 2.06.1922
Вечір

Як князь ранений —
день схиливсь на захід,
Одкинув свій червоний щит.
Рубіни крови бризнули на дахи,
І червінню спокійний став блищить.

Зітханням лине тихий повів вітру,
І ладаном — осінній аромат.
На очі насуває вечір митру
І править жалібний обряд.

А герць гучний був,
променистий, впертий.
Мій Боже! Радісно співає сурма…
О, дай же і мені в свій час умерти
Так пишно і безжурно.

Каліш-табір, 3.07.1922

Срібні сурми

Дажбог лякає білі коні,
Бучний табун зими,
З його рожевої долоні
Вогонь проміння барвно гонить
На вогке тло землі.

Земля вже білий стяг підносить,
Підносить стяг зима,
Благає порятунку, просить:
“Не треба бою, досить, досить!”
І лине за лиман…

І коні-велетні женуться
І крешуть лід дзвінкий,
В бігу птахами розіпнуться
І в дикім полі розіб’ються,
Розвіються вони.

Проґавлена остання змога,
Долічені вже дні…
І гридень світлого Дажбога
Сурмить блакитну перемогу
На золотім коні!

Подєбради, 30.03.1923

* * *

Гомоніли кострубаті галки,
Небо грало у пташині сурми,
І очима синіми фіалки
Визирали зі скляної урни.
Там, за парком,
вранці кінь спіткнувся,
Обізвався дід недобрим словом,
Очерет під жвавим вітром гнувся,
Під весняним вітром безголовим.

Подєбради, 16.12.1922

* * *

Співає юний січовик.
Нічного степу вільний пташе,
Сам знаєш, пишне щастя наше
На вістрії шабель і пік.
Ой, сонних виб’ють до ноги…
Дивись, татарин вузьколобий
В зелені хвилі, ніби окунь,
Пірнув і стежить з-за могил.
А ти співаєш про Стамбул,
Про байдаки та бідних бранців,
Що з зойком прокидались вранці,
І з України вітер дув,
І тужно-тужно сльози сьорбав
І танув золотий туман…
Ой, стисне пристрасно аркан
Твоє, твоє співуче горло.

Подєбради, 16.01.1924

* * *

Вітер пружить, пружить,
розриває кола
На зелених травах.
Не було ще сполоху такого,
Крячуть ґави.
Просто в темряву скажені варти
На могилах.
Гей, ярами пробігали чати,
Аж земля дудніла.
Ой, женуть, женуть людей татари
Нагаями,
А степами — хмар-примар отари
До нестями!

У потязі Прага-Подєбради, 23.09.1924

* * *

Хмари білими стали перуками,
Знов безжурний я, молодий!
Вколисали мене поцілунками
Весна і сонет води.

І пливу я, пливу і всміхаюся…
Чи не хвилі мене женуть?
Так казково під білим парусом
Мандрувати у синю путь.

А з весною поля обіймаються,
Відбувається шлюб землі.
Пропливають, зникають, гойдаються
Думки мої — кораблі.

Подєбради, 10.04.1924

Дике поле

О. Ренгевичеві присвячую

Закотилося сонце за обрій,
А козацького сонця нема ще.
Фіалкові степи, фіалкові
Трав розмріяних хащі.

Тільки чебриком пахне та тужить
По ярах, над річками полинню.
Ой, чолом тобі, місяцю друже,
Я в степи за тобою полину.

Подєбради, 20.09.1924

* * *

Гойдається місяць на хвилях,
Як п’яний.
За обрій туманний
Вже більш не сягне моє око —
А туга широка-широка
У серці і вітах похилих.

Гойдається місяць, як п’яний,
На хвилях,
Мов “ратію виліг”
Сухий очерет над водою.
А вітер — як сурма до бою.
Ввижається чалми, тюрбани…

Подєбради, 18.03.1923

Запорожжю

Спливло, занурилось, загасло…
І дня нема — пішов кудись,
І вечір на високе прясло
Смаглявим парубком схиливсь.

Здається темний явір ляхом…
Здається, так давно-давно
Курить мій віз чумацьким шляхом,
Туманом, сріблом і вином.

Прага, 14.12.1923

* * *

Як на екрані встало місто
На тлі легеньких хмар,
Над містом радісно і чисто
Жевріє в небі урочисто
Розтоплений янтар.
Блакить безбуряна і божа,
Омріяна блакить,
А серце, як дівчина гожа,
Чекає вісти з Запорожжя,
Чекає і тремтить.

Подєбради, 30.02.1923

* * *

Степи розлогі, далечінь.
Давно вже син твій козакує —
Шаблі, аркан, мушкети, кулі
Та вороний, гарячий кінь.

Тож хай боронить щасна мить
Чи характерник-перебендя.
Мов наполохана лебедя,
Чекає мати і мовчить.

І очі п’ють та п’ють обрій,
Уста затиснені скорботно.
Одна, мов світ, одна турбота,
Чи не вертає сокіл твій.

Прага, 26.10.1924

Ти
(Уривок)

Ти весь із бронзи, із металу,
Ти вигинаєшся, мов лук,
Цілунок сонячний розтанув
На темнім тлі смаглявих рук.
Очам віястим так безжурно
Вдивлятись у прийдешні дні,
І хай за обрієм похмурим
Зникає синя далечінь!
Хай сонце так невтримно хоче
Пірнути у глибокий став,
В безмежність кличуть сірі очі,
І усміхаються уста
І раптом бачу степ і тирсу,
Могили, квіти і ставок,
Чепурний зимівник край лісу
І в степ закоханий садок.
Так червоніє кров півоній,
Так гірко скаржиться полинь,
Бо вже давно козацькі коні
Відтанцювали в далечінь…

Прага, 2.11. 1923

* * *

Як луна загубленого раю —
На дзвіниці відгукнувся дзвін,
І зірвалась біла-біла зграя,
Зграя білих-білих голубів.
Вечір вдарив червінню по крилах,
Промінь вдарив по пелюстках крил,
У рожевім біле затремтіло,
І рожевим став вечірній пил.

Каліш-табір,  21.05.1922

* * *

Променіють перламутно
Білі хмари, ясний ранок,
І на ґанок
Вийшла ти в рожевій сукні.
Тільки стукни в браму. Чутно —
Тупотять рожеві ніжки,
Сміх дитячий. Коло річки
Білі купки: ясні стрічки,
І рожеві, і блакитні,
Причепурюють їх личка.
Ніби жмені ніжних квітів —
Хтось їх кинув межи вітів.
Білий випещений кіт
Мляво ніжиться на ґанку.
Любо ранком.
Білі хмари
У блакиті зупинились…
Буде парко…
Діти, діти
По алеях розгубились.

Каліш-табір, 29.06.1922

* * *

Гай мовчить, в снігу зимовий ранок,
Я під’їхав тихо на коні,
Вийшла ти на мармуровий ґанок,
Усміхнулась радісно мені.

І поправила ти біле футро
Рухами царівен і княгинь,
І з рожевої долоні цукор
Брав губами обережний кінь.

Ти була — мов та зимова квітка,
А над парком ранок червонів.
О, дозволь мені хоч зрідка
Пестощі таких чарівних снів.

Каліш-табір, 4.07.1921

* * *

Сьогодні ранок — мов служба божа,
Урочистий і світлий.
В снігу шепоче гай-вельможа
Палкі молитви.
Обрядом править митрофорний
В парчевім строю,
Моління дня, мов пісні “горні”,
З аналою.
Сьогодні ранок — мов служба божа,
А я — жебрак на паперті.
На сніжнобілій скатерці.

Каліш-табір, 8.07. 1922

З емігрантської
кореспонденції

Чорний голуб, чорний голуб
Пурхає крилом.
На обгортці серп і молот.
Чорний, чорний, чорний голуб
В серці мойому.

Там “товарищі” Вас ймили
У глухім яру —
І знущалися, і били.
Там “товарищі” Вас ймили
За повстанчий рух.

Голуб чорний мій клекоче,
Мов орел-хижак,
Крови, спрагло крови хоче,
Розпинає крила ночі
І тріпоче так.

Вам під кожен крок килими
Розстилаю я,
Вам душа — кадильним димом,
Вам під кожен крок килимом —
Вся любов моя!

А в яру Вас чорно били…
Крові і вогню…
Птах мій в’ється, б’ється, квилить.
А в яру Вас чорно били,
Вас, любов мою…

Подєбради, 10.10.1923

Серпень
Із циклу “Луни минувшини”

Заходе день за обрій синій,
А він блискуче бився нині.
Шепоче гай:
Не покидай.

Він малиновими устами,
Він цілує між ланами.
О, ладо, мій
Стрункий!

Не треба сліз, о земле бідна,
Бо він умер, як лицар гідно…
Запав за гай…
Не забувай…

1922

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment