Провладний шовінізм у Луганську

Ірина МАГРИЦЬКА,
м. Луганськ

Невдовзі після ухвалення Верховною Радою законопроекту “Про засади державної мовної політики” Луганська обласна рада під головуванням Валерія Голенка організувала і провела мітинг на його підтримку.
Біля приміщення обласної держадміністрації по черзі, не приховуючи радісних почуттів, виступали пан Голенко, ревна захисниця російської мови на Луганщині Ірина Зайцева (сьогодні вона обіймає високу посаду у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту), директор російської гімназії м. Луганська Алла Підтинна, учителі російської мови шкіл обласного центру, члени Партії регіонів, ветерани війни в Афганістані, лідери проросійського козацтва тощо. Говорили про те, що тепер російськомовні громадяни стали захищеними у своїх правах, про те, що “купка галичан” не має права нав’язувати більшості населення свою мову, і пропонували закріпити в Конституції державний статус російської.
Учасниками тисячного мітингу були представники Партії регіонів і Молодіжної організації ПР з усієї області, учні шкіл і вишів, працівники заводу “Маршал”, директором якого є улюбленець Олександра Єфремова Сергій Горохов, і донські козаки, які, окрім державного статусу російської мови, вимагали ще запровадження митного союзу з Росією. Мітингувальники тримали в руках транспаранти: “Рідна мова — російська”, “Мы думаем и говорим по-русски”, “Русскому языку — да!”, “Двуязычию — да!”, “Спасибо регионалам за русский язык”, “Национализм не пройдет!”
Запам’ятався емоційний і водночас до смішного надуманий виступ вчительки, яка сказала, що сьогодні безмірно щаслива, адже, нарешті, настав час, коли вона, етнічна росіянка, може без страху народжувати дитину й під час пологів кричати рідною мовою, а її дитина перше слово зможе тепер сказати мовою своїх предків, а не мовою державною.
На цей захід мене не запрошували. Ідучи в українській сорочці на зовсім інший, протестний проти цього ж законопроекту, мітинг, я стала його випадковим свідком. Підійшла до хлопця з прапором Партії регіонів і спокійно запитала, чи має, на його думку, в Україні право на існування українська мова? Він сказав, що на моє запитання відповідати не буде. Тут підбігли три активістки Партії регіонів і почали відганяти мене від того хлопця, вигукуючи, що я провокатор і націоналістка.
Тоді я вирішила підійти до головних розпорядників мітингу зі штабу місцевого осередку ПР і записатися на виступ біля мікрофона. Звісно, говорила я українською мовою, представилася кандидатом філологічних наук, доцентом університету. Ті мені дали відкоша: “Мы бандеровцам слово не даём, идите себе на свой националистический митинг!” Яка ж я бандерівка, якщо народилася в Донецьку, живу в Луганську, та й за віком ніяк не могла служити в УПА? Але достатньо було моєї української мови та сорочки, щоби до мікрофона мене не підпустили.
А я хотіла присутнім на мітингу захисникам російської мови розповісти про те, як нещодавно одна чиновниця Луганської облдержадміністрації вимагала від мене, щоб я говорила з нею винятково російською, бо вона, бач, не вивчала в школі українську, і при цьому зухвало сміялася з моєї мови. І нагадати про те, що сьогодні в Луганську, за офіційно наданою мені інформацією, немає жодної (!) українськомовної школи, а окремі українські класи шляхом “оптимізації” перевели на російську мову навчання. І про те, що в кіосках обласного центру немає жодної газети, виданої державною мовою. А потім — запитати в учасників мітингу: а що ж буде тепер, після ухвалення закону, який вони так завзято підтримують?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment