Анатолій МОЙСІЄНКО
Володимир Затуливітер уже в своїй першій збірці віршів “Теорія крила”, по суті, означив головні світоглядні акценти, що кореняться на природному відчутті земного ґрунту й незглибимому відчутті того, що дає політ крила поетичного. Таке поєднання в художньому континуумі автора не механічне, а глибоко органічне. “Вставайте, батьку! Вже летять плуги”. В цьому початковому рядку поезії, яка певною мірою спричинилася до назви книжки, відбився алгоритм усієї подальшої творчості В. Затуливітра, з надзвичайно промовистим контрапунктовим увиразненням художніх енергій земного й небесного, повсякденного у своїй небуденності й глибоко людського, високодуховного. Ці енергії нерідко есплікуються у своєрідних афористичних згустках, як це бачимо, наприклад, у такому дворядковому вірші:
Оця земля,
що носиш на підошвах,
Сильніш урану –
душу опромінить.
Адже, як напише поет в іншому вірші, “Ґрунт України — це не просто чорнозем, суглинки, пісок. Як ми — живий, він тілом, зростом, душею й кров’ю в нас пішов”. Це той ґрунт, який проростає “рудою Криворіжжя, степовою пшеницею, братами Тютюнниками”, слобожанською говіркою, поетичним словом, виплеканим на берегах Ворскли і Дніпра.
Перше слово у вірші
я почав
із маминої шибки,
із хвіртки на батьковім дворищі.
Звучання того слова
перейняв
од скрипіння колиски,
од дзенькоту відра об цямрину,
од гортанних сурм Ворскли,
що саме повернулася з вирію
і сіла на лузі
в кінці городу.
(з вірша “Життя”,
зб. “Тектонічна зона”)
Отже, говорячи словами Бориса Олійника, поет із дитинства вже — “весь у слові, як у сповиткові”. І ще не раз у житті йому протуркоче горлиця “густою, зеленолистою слобожанською говіркою”, не раз дослухатиметься, “як по той кінець землі У сні по-слобожанському гукнула птиця”, і не раз ще прочитаємо в його творах, як хтось захмелів “Од слобожанської говірки, Од рідних призабутих слів”, як “У слов’янських берегах Ворскла медом синім плине, зачаївши на губах несказанне, незупинне”.
Саме в отому несказанному, незупинному істинна суть поезії, дарованої нам світом живої природи, яку, може, не кожному дано вчитати, не кожному дано збагнути. А проте поет не збирається нав’язувати нам просвітницького, менторського пізнання всього, що нас оточує. Більше того, він певен, що саме природі “пощастило — терплячій, негордій — нас навчити абетці зірок”, а так само навчити пізнати “низенький світ трави”, де “безсмертна хлорофільна круговерть”, де “Бліденький дощик палісадом блудить… через канупер, м’яту, паничі”. “І навіть там, де вже нема нікого… — зізнається поет у одному з віршів, — я не себе згадаю, а дороги і вздовж доріг — петрові батоги”.
Оця гуцалівська закоханість у буйство живої природи, різнотрав’я і різноквіття стає синонімом любові до рідної землі, рідного слова. Слово стає для поета Вітчизною душі. І це природно переноситься на контексти, в яких ліричний герой осягає світи далекі й ближчі, світи інших культур, знаходячи в тих світах суголосся своєму світові. “Коли Юстінас Марцінкявічюс читає вірші, Литва, завбільшки із тмининку серця, закочується йому в найглибшу борозенку лівої долоні, якою вірш вливається у Всесвіт, плутаючи сузір’я із сльозами — наче Німан, що обняти вміє й відштовхнути ліктем… Слово — вітчизно душі! Підзоряний зелений вибух чорнозему, супіску, суглинку…”
Зауважмо, чорнозем і супісок, і суглинок у цьому вірші з циклу “Литовська табулатура”, як і в згаданих вище рядках про Україну, — це, напевно, те, що назавжди і невідворотно в поетовій пам’яті, поетовому єстві, те, що Сильніш урану — душу опромінить. А ось вірш “Гончарний круг”: “Народ — з усього. З опішнянських глин; з чорнозему і супісків легеньких; з повітря, де важкий лелечий клин осінній одсвіт шиб несе в легенях”. Осінній одсвіт шиб у легенях українного птаха своєрідно акумулює тепло тих чорноземів і суглинків, тепло рідного дому навіть на далеких відстанях, на світових обширах, що, зрештою, дозволяє поетові повсюди лишатися самим собою — ще на початку своєї творчості він проголосив сокровенне: “Хай світ людині буде рівня, людина — світові, як є”. Поет мовби сам уподібнюється до того горіха з вірша “У молдавському селі”, що, закорінений у земну твердь, кроною сягає небесних сфер:
Пливе у всесвіті Земля. Ось цей горіх
зв’язав її корінням попід нами.
Вузлом зв’язав. А крона угорі
тримає небо над людьми й ланами.
Надзвичайно виразний образ фольклорного світового дерева стає типологічним у сучасній українській поезії, згадаймо у Павла Мовчана: “Дуб-небодержець взеленив повітря і наслухає, як кружеля земля на корені”.
Для В. Затуливітра характерне осмислення цього образу через атрибутику народного життя, в символах національної стихії:
Народе мій! Тополею тягнуся
увись твоїм підзоряним літам.
Спішу просторим ріллям навздогінці
сівалкою важких зернистих вуст.
Від “сільського всесвіту лугів чубатих” до Всесвіту людей, країн, природи — такий діапазон художнього мислення поета-слобожанина, для якого “замало світу. Ще світів, світів просити в Бога і благати”. “Поетове “Я”, — зауважував Іван Дзюба, — мовби розраховане на те, щоб акумулювати в собі всі імпульси світу. Але такий акт себе наповнювання світом завжди проблематичний із погляду повноти й достовірності, суб’єктивної спроможності, а тому супроводжується рефлексіями, динаміка яких надає напруженості внутрішньому життю особистості. Поетове “Я” весь час перевіряє себе на здатність адекватного осягнення світу, точніше — світ перевіряє його на цю здатність”. Потвердженням останнього можуть бути такі рядки:
Слів назбиралось —
ціла калитка.
Яке з них озветься, яке не схоче,
яке сховається у молитвах,
яке прохулиться…
Слово — своєрідне містилище поетового світу, і поетове єство цікаве світові насамперед у слові. Дивина, таїна слова завжди лишалися творчим (життєвим) стимулом для поетів різних поколінь. Згадаймо хоч би Шевченкове: “Ну що б, здавалося, слова… А серце б’ється — ожива, Як їх почує!..” Думається, і В. Затуливітрові, філологу за освітою, неважко було б відповісти на власне запитання: “Чому слова, щоденні, двічі й тричі повторені, зачовгані, пісні, зненацька, мов заряди електричні, в рядку заб’ються — мужнім і тіснім?” Та, певне, він не для того ставить таке запитання, щоб самому чи комусь іншому відповісти на нього — радше для того, щоб висловити своє щире захоплення самим процесом творення поетичного дійства. Хоч, здається, так само щиро у збірці “Теперішній час” (1977) молодий поет, який тоді працював над перекладами з Соломії Неріс та інших прибалтійських поетів, запитує — сам у себе: “Чи нашукаю — в людях і в природі — я стільки слів, щоб до пуття відбити неповторну первородність чужої пісні, голосу, життя?” І далі:
Німі слова блукають словниками,
їх німота
мені провиною пече…
Звідси таке толерантне і відповідальне ставлення до слова — слова як поетичної скрижалі, на якій маємо записати власні чесноти долі. Характерним у цьому плані є вірш “Давня абетка” — про відповідальність кожного, від людини до бджолини, за труди і дні, якими означуєш себе у цьому світі, — чи стали вони твоєю “сродною працею”? Поет насамперед має “розказати себе” світові словом. Так само, як себе “без слів розказує вода — човнами, рибами, очеретами”, як “свою небалакучу вдачу плуг записує важкою борозною”, як “озимина, діждавшись колоска, все хлібом скаже світові й людині”. Тому цілком логічне питання: “А що залишиш по собі? І чим себе розказуєш? Якими словами? Чи суголосні вони вчинкам плуга, хліба і води, котрі “до нас задовго й до монголів абетки власні винайшли собі, щоб записати ними чесні долі”?
Перейнятість долею слова і світу в творчості В. Затуливітра знаходить вияв у його ставленні до конкретних людських доль, небайдужому осмисленні життя свого народу, якому “нещадний чорнозем … випав на долю — заввишки в космічні січневі сніги”, кревним синам якого, що “державним зігріті безхліб’ям”, “так болить чуття присутності земної” (надто промовисто це у вірші “Трахтемирів”: “Забуті назви сіл — мов крем’яною сіллю хто сипнув у вічі!..”).
Особливо болісні роздуми в останніх книгах поета “Четвертий із триптиха” та “Чаша жертовна”, що побачили світ уже по смерті автора, значна частина віршів у яких написана наприкінці життєвого шляху. Майже апокаліптично звучать рядки: “Димить останній вугіль України. Дніпром вода передостання йде. Невидимі, страшні, лихі руїни нам облягають вириви грудей. Відмерлі села. Вирви міст щербатих, запротезовані в бетони злі. На жаль, не перші й не останні втрати, які собою чинимо землі. Вдихнеш повітря — заболять руїни, як мертві зуби, сховані в нутрі. Роз’їли шахти душу України, спеклася кров у випитім Дніпрі”. Таким мотивом пройнято низку віршів про мову: “…Жива ще мова, та вже мертві звуки: єдиний мій злиденний капітал”; “І говорилось — Боже! — говорилось в які слова не злі, а золоті…Згадати б ще, та пам’ять заморилась: ще українська мова, а слова не ті”.
І все ж слово лишається єдиним прихистком поета, його незрадливим повпредом у цьому світі, готовим до будь-яких випробувань, добротворчих діянь: “Навіть коли сплю, слово відбирає в мене очі й вузлує їх першій стрічній травині, аби зіркіше вдивлялася в небо, першій зустрічній мурасі, аби пильніше, як летиться Землі в тому небі (чи немає де тріщини на орбіті, якою в тім небі летить Земля)”.
“Моїм словам ще так багато справ,” — напише В. Затуливітер в одному з віршів останнього періоду. Як зауважував В. Бородін, у слові поетовім — “мужнє протистояння в епоху девальвованих цінностей, спустошених слів, засилля смітникових масових інформацій, нейролінгвістичного пресингу, шаленої пустоти і зради”. І він до останнього плекає слово і вірить у нього; мовби самим видихом мовлено: “вірш аж так” — “ це тоді, коли поет втрачає все, крім мови, коли сам поет залишає собі тільки мову, єдине, що не знецінилось, коли залишається тільки з мовою” (В. Герасим’юк).
Не пригадаю слова ні одного,
в якім би я зостатись не хотів:
від сну князівського, від золотого,
до щедрика в дитячій простоті.
Всі-всі слова — і те, яким лиш глянеш,
яким побачиш, а яким — і ні,
усі вони — древляни і поляни,
тьмутаракани навіть потайні, —
всі-всі слова моїм єством державні,
моєю кров’ю пещені і ні,
від зловживання золоті й іржаві
від невживання, всі-усі мені
слова слов’янські, трав’яні і житні,
боронні й заборонені, всіма
пройти подвійма мушу й пережити…
Слово образне, метафоричне, діалектне, народнорозмовне — кожне окремо знаходить у поетовій творчості йому лише вготований контекст, органічно вписуючись у загальну тканину вірша. Не можна не звернути уваги на потужну оказіональну стихію Затуливітрової поезії, де є “повнолегення віршів” і “вода проглядна”, “переплужена солома” і “недопоміжні руки”, “день відколгоспив” і “найвосьміший білий світок”, а ще: “безбджільно”, “щаслив’я”, “своїшний”, “перетілеснився” тощо. Неологічними є і авторові перифрази, на зразок “лободяне літо” (це про приправу, якою “борщі нам затирали злі” в голодний моровитий рік) або “люди з вирію” — про тих, що дивом уціліли в сталінських концентраційних таборах і тепер повертаються до рідних домівок —
З Колими,Соловків, Сахаліну,
наче з вирію, люди летять.
Затуливітровий вірш відзначається жанровим, строфічним різноманіттям, варто назвати лиш окремі заголовки поезій: “Роден. Сонет” і “Медитація… у формі сонета”, “Новела роду” і “Новела без назви”, “Пастораль. 1943” і “Урбаністична пастораль”, “Елегія про степового Страдіварі” і “Вікторія (Фуга для рояля”), “Гравюра з кіньми” і “Дереворит осінньої води”, “Колискова” і “Колискова –ХХ”, з авторським означенням останньої — “гримаса жанру”, де “При коті-Воркуті, в колимськім Сахаліні чукика дітвору народів тато Сталін”, а ще поезії “З апокрифів” (цикли секстин), книга верлібрів “Пам’ять глини”…
Все це — свідчення того, що поетове “зостатись у слові” переростає в неодмінну читацьку потребу Затуливітрового слова, заґрунтовану на власне мистецьких, людських чеснотах його творчості.
