З мистецького азбуковника спраглого стиліста

Коли споглядати нібипортрет митця Богдана Бринського з палітурки його ж виставкового альбому-каталогу, струмує на тебе незбагненна магнітосила: чи то з неосяжної пам’яттю далечі якийсь чингізханівський засяг просторів і територій, у якому перев’язалися, ніби у таїнному смерчі, шаленство руху вітрів, пекота сонцяви, страхи непрошених дощоливів, нічносходні дзеньки мечів і тихосхлипні порухи українських коругв; чи то благальна і чиста слов’янськість виринає, ніби з-поміж чаїних крил-oплачів, п’є ранню сонячну червінь, розполокує уявою і стишує-пригашує фарби недоброї з приховом неспoдіву ночі.

Володимир КАЧКАН

…Я неодноразово стояв напроти Його полотен, шукав відстані й бажаного окові й думці ракурсу, наближався й віддалявся від цього таїнного історіопису, що тільки для спраглих і тямущих розгортає осібну стилістику не просто бачення прочитання-роздумування. Часом здавалося, що якась непідвладна людським судженням верховинна сила опускає просто таки, як небесні афіші, сюди, до виставзалів чи по закутинах творчої робітні Богдана, уже готовісінькі малярські твори, так-так, саме твори, не образки чи натюрморти або ж портрети великих воїв, а чи властелинів-мужів, що уже мріють десь поза земними обріями, чи й когось з нас, дрібно-земних, які ще п’ють сонце, в’яжуть ненаситною любов’ю весільні бинди і нипають у карколомстві за уявленим щастям.
Нерідко, як перебігові кадри кіно, проступали до мене казковими феями дивні сучасними українськими формами динамічні композиції, з яких просто таки вибухала якась мускулиста сила й снага. Я таки утвердився в думці, що осьде споглядання нічого не допоможе, бо тут, вочевидь, закодовані й проросли на густому замісі родовідних традицій, особливої в ознаках добра і моралі філософія думання й вираження, якась мовби сакральна духовність і водночас предковічний селянсько-інтелігентський чин. Як справедливо спрогнозував досвід Опанаса Заливахи, тут, у його майстерні й на фарбовиявах, існує, проявляється дух і сутність найвищого буття. В аурі Бринського тільки світло, любов, небайдужість, віра, надія, справедливість. Тут гармонія сущого й уявного. Направду, за словами іншого художника, що уособлював цілу часову епоху в галицькій художницькій школі — Дениса-Лева Іванцева, малярство пана Богдана — це “одушевлені емоційні бравурні барвисті візії”.
…Хтось із маститих старої реалістичної лінії переконував мене, що у Богдана Бринського відсутній сюжет як своєрідна рама, у якій усе тримається змістотворення; що митець надто уже довільний у фарбо- й відтінкуванні; що для нього немає границь часопростору і що його новітні абстракції якось мовби накривають живу красу природи, здається, знівельовують її сприйняття та засвоєння її основного коду — життєутвердження; нарешті, що митець у пошуковій оригінальній ході часто-густо збивається на одновимірність у власній колористиці.
Думає ж кожен по-своєму, бо в його душу закладено невидимий регістр певної висоти й обширового охопу. Богдан Бринський — особливого дару митець. Сюжет для нього — не якийсь там історично-досвідовий намет, з якого він вибирає чи відбирає теми, колізії, конфлікти, образи тощо. Сюжет для майстра пензля не відправна заданість, а уже проявна сутність його ж концептуального бaчення минулого, сущого, а чи й прийдешнього.
На полотнах Б. Бринського годі шукати історичних точностей — він нічого своїми творами не підтверджує. Він, глибинно й системно заринаючись в істину знань, бере собі до свідомості, як бджола з квітки пергу, тільки дух часу, вилущує, так би мовити, змістовий хребет подій, що були націєтворчими на шляху серцевинного, матірного, а не приблудного народу. А вже тоді раціожорна гарячого з нестримного думання й емоціобунту йдуть у сув’язі чи, може, й розходяться десь остежинами — від головного, центрального гостинця концепції-задуму.
Подивімося на його так звані історичні сюжети: десь здибився кінь, полишаючи у кривавій бійні на полі свого господаря; десь уперлися чолами в небо княжі посланці, торуючи довжелезні путі-дороги до завойованого й вибореного в кривавому муцуванні права; десь похилилися хрести на могилах, затоптаних недобрим і лихим часом; десь червоно-чорні вітри з жовтими дощами навперейми басаманять ранковий світ, аби очистилися простір і доля для очікуваних синів; десь чиїсь пошматовані на фалаття груди закривають нашу найболючішу історичну пробоїну в національнім тілі; десь на світлому обличчі художника, накритому вічністю, сходить геній таланту; а десь, може, ще лишень на розбурханому фантазією морі пана Митця шикуються прадавні чайки, аби перевезти нас до завтрашніх фортець-оборонниць українського духу…
І так від картини до картини, і тоді упевнимося кожен зосібна, що разом з художником не констатуємо минуле, а з допомогою саме Бринського плямоформи, колористики й фактури творимо такі мистецькі дива, що не лишень замикають раціонально-почуттєву сферу, а й генним щупом прошивають-вглиблюють національну свідомість кожного.
І тоді направду не треба бути винятково вишколено-виограненим мистецтвознавцем, аби через калейдоскопізм примарних страхів, звірств та злочинів, які нівечили тіла й душі батьків та синів нації (а цих тем так рясно у малярській книзі Б. Бринського!), зрозуміти: той червоний, жовто-помаранчевий, розполоканий серцем митця колір, той, немовби пожежний неугав-вітер — то насправді символічний хрест, який несе Його народ упродовж віків разом із Спасителем; се той і цей, нинішній хрест, — наша історія, і невідмолений фатум, і наша ж дорoга-мета до спасіння й вічності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment