Чи будував М. Островський вузькоколійку у Боярці?

Павло ВАКУЛЮК,
професор, заслужений лісівник України

Останнім часом в Україні активізуються антиукраїнські сили, відроджуються ідеї комунізму і сталінізму, прославляється М. Островський, прототип Павки Корчагіна, головного героя роману М. Островського “Як гартувалася сталь”.
У Боярці Київської області діяв музей М. О. Островського (з 1992 року — краєзнавчий музей), біля якого встановлено пам’ятники йому й комсомольцям 20-х років. На стіні залізничного вокзалу висить меморіальна дошка з написом, що саме в Боярці 1921 року М. Островський будував вузькоколійку. Тут же, поряд зі станцією, встановлено паровозик “Кукушка” — нібито саме такий паровозик тягнув вагонетки з дровами вузькоколійкою.
У Боярці ім’я М. О. Островського носять школа і кінотеатр, йому присвячені пісні й п’єси. За мотивами творів Островського створено два багатосерійні кінофільми. Зараз ще й китайці на кіностудії імені О. Довженка зняли багатосерійну художню стрічку. За романом М. Островського створено балет “Юність” і оперу “Павло Корчагін”. За активну участь у громадянській війні й натхненну творчу працю видатного комсомольця і письменника 1935 року нагородили орденом Леніна. Посмертно, 1966 року (а помер він значно раніше — 1936-го) йому присуджено премію Ленінського комсомолу. 1958 року ЦК ЛКСМ України й Спілка письменників України встановили республіканську премію імені М. О. Островського за кращий художній твір про комсомол і молодь…
А як сам Островський оцінював своє життя до того, як став видатним? Ось написана ним 1924 року автобіографія у зв’язку з вступом у Комуністичну партію (надрукована на машинці й підписана М. Островським). Цей документ виявили в архівах колишній директор Острозького краєзнавчого музею Анатолій Хведась і директор Рівненського музею Борис Шапієвський, а опублікував його професор Юрій Мицик у журналі “Кур’єр Кривбасу” (№ 79, 80, 1997 рік). Подаємо автобіографію зі збереженням особливостей оригіналу.
“Родився я в 1904 р. в с. Вілії Волинської губернії. Батько мій працював на ґуральні робітником в солодочному відділі. Там я вчився в сільській школі. 1914 р. коли кінчилася війна ґуральню закрили і батько зоставсь без роботи, тоді він переїхав з семею на ст. Оженін п.з.з., де працював в сіноприємочному пунктові. Мій старший брат поступив у 1914 р. на ст. Шепетівку на службу помішником слюсаря в депо і ми всею сімею приїхали в Шепетівку. Мій батько старий, 68 л., не міг вже працювати, тоді нам з братом прийшлось працювати на сім’ю. Я поступив на роботу в буфет на станції, на кухню підносити обіди. Там я пробув до 19 року, в 1919 р. поступив на матеріальний склад ст. Шепетівки різати дрова до паровика, де й проробив до 20 року. Потім поступив звіти учнем помішником кочегара на електростанції, де проробив до року. Був кубовщиком на станції в переміжку вчився в школі. В 21 році була перша конференція робітничої молоді, де я був вибраний на повітову конференцію молоді, після чого вступив в КСМУ Шепетівської організації. В серпні місяці КСМ командирувало мене в Київ до школи Залізно-дорожної (електро-техничний відділ), де я був до кінця 1922 р. Опісля я був хворий кілька раз (більш 8 м.) тифом. Захворавши, приїхав в Шепетівку до батьків, де й болів. В час цеі хворісті в груднім проходила Всеукраїнська перепис КСМУ, котрий я не пройшов і механічно вибув з КСМ. Після хворісті вступив в КСМУ в 1923 р., в травні місяці був посланим Окркомом КСМ секретарем Берездівської районної організації, де працював увесь 23 рік. У вересні 23 року був прийнятий кандидатом КПБУ Берездівською парторганізацією і затверджений Окркомом КПБУ 17 січня 24 р.
Рекомендували в партію: Лисицин Микола Миколайович, член кпбу з 18 року, п.к.ч. 289188, Предрайвиконкому. Трохимів, член КПБУ з 20 р. п.к.ч. 290391 секретар Райпарткому і Панасевич, член КПБУ з 20 р. п.к.ч. 2777.
В травні місяці був посланий окркомом КСМУ райорганізатором на Заславля, де й працюю до цього часу.
Н.А. Островський”.
Островський писав у автобіографії лише про те, що було насправді. Він добре знав, що будь-яка неправда мала б для нього фатальні наслідки. Не згадав він і “славнозвісної” боярської вузькоколійки. Увесь його героїзм з’явився, коли народився Павка Корчагін у романі “Як гартувалася сталь”.
Улітку 1920 року в органів влади виникає ідея побудови одинадцяти вузькоколійок для вивезення дров, зокрема Мотовилівка—Дорогинка, Фастів—Веприк, Мотовилівка—Жорнівка, Біличі—Лютіж. У квітні 1921 року спеціальна комісія з представників найвищих органів влади, зокрема Ради праці і оборони, обстежила траси майбутніх вузькоколійок, зібрала матеріали для обґрунтування їх будівництва, але в Боярці спорудження не передбачалося (ДАКО ф. р-457, оп. 1, спр. 73, арк. 5—7).
1920 року для заготівлі дров створили Українську трудову армію (командуючий Берзін). Червоноармійці на лісозаготівлях сокирами, пилками і особливо продуктами харчування забезпечувалися вкрай незадовільно. Вони майже не мали коней для трелювання і вивезення дров. Завідувач Тетерівської лісозаготівельної дільниці 30.10. 1920 року доповідав губернським органам влади, що червоноармійці не вийшли на роботу, бо голодні, босі, одягнуті у лахміття і серед них багато хворих, а ліків немає (Центральний державний архів вищих органів влади України, фонд 32, опис 2, справа 30, арк. 18 і 43). Дезертирство трудармійців набрало масового характеру. Для їх відловлювання в Києві створили спеціальну організацію “Держкомпутьдезертир” та організували “Диктаторську паливну трійку” з надзвичайними повноваженнями.
1920 року Боярською вузькоколійкою завдовжки сім верст дрова возили кіньми на сорока вагонетках. Кожен візник щоденно робив дві ходки. За даними, які є у Державному архіві Київської області, лише в січні 1920 року зі станції Боярка відвантажили 166 вагонів дров. До осені 1922 року в Боярському лісництві вирубали і вивезли все, що можна було вирубати, тому будувати ще якусь вузькоколійку не було потреби.
У серпні 1921 року командувач Української трудової армії видав бойовий наказ про посилене вивезення дров і термінове створення біля залізничних станцій до настання осіннього бездоріжжя “щонайменше тримісячного запасу дров”. У цьому наказі Боярська лісозаготівельна дільниця не згадується (ДАКО, фонд р — 457, опис 1, справа 150, арк. 73). У Київському облдержархіві зберігається справа № 20 “Про створення ударних груп Південно-Західної залізниці” (фонд 459), але в ній немає жодного документа, який би свідчив про організацію в Головних залізничних майстернях і електромеханічному технікумі комсомольських та інших ударних бригад для проведення лісозаготівель та побудови в боярських лісах вузькоколійки. У ДАКО (фонд 459, опис 1, справи 41, 121, 121а і 122) зберігаються накази Залліскому і його листування з різними організаціями та установами, але немає жодного документа, який би свідчив про будівництво боярської вузькоколійки.
Островський пише про старі граби, які стояли вздовж траси, “ховаючи зморшки кори під бурим мохом”, про самотню станцію серед лісу та про те, як лопати шкребли камінь, а дощ змивав із насипу глину. Ні Островський, ні ті, хто йому “допомагав” писати, на жаль, не знали, що в боярських лісах граби ніколи не росли, бо тут піщані й зрідка супіщані ґрунти. І лопати не могли шкребти камінь, бо тут його немає. І зморшки не ховалися під бурим мохом, бо кора у граба гладенька. І глина з насипу не спливала від дощу, бо ґрунти тут не глинисті, а піщані. І, головне, на відстань 6 верст не було потреби робити насип і будувати вузькоколійку на паровій тязі і перевозити з Пущі-Водиці у Боярку 7 паровозиків. Майже 60-річний на той час досвід свідчить, що на порівняно незначні відстані доцільно споруджувати лише вузькоколійки на кінній тязі, а для них насип не потрібний. Шпали — звичайні дрова завтовшки 16—20 см, закопували врівень із землею і закріплювали на них рейки. Одна конячка, яка йшла поміж рейками, тягла вагонетку з дровами. Саме така вузькоколійка була збудована в роки Першої світової війни. Якби комсомольці 1921 року робили насип у Боярському лісі, то сліди його було б видно ще й тепер.
Про “реалізм” писанини М. Островського є багато фактів. У його романі на чудовому вороному жеребці на чолі двотисячного загону головорізів “в’їхав” у Шепетівку полковник Голуб і організував грандіозний єврейський погром. У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (колишній партійний архів) зберігаються архівно-слідчі справи на Голуба Семена Івановича, уродженця с. Пилява Канівського повіту (фонд 263-57372, заведена чекістами 16 липня 1920 року, 20929 заведена 30 жовтня 1930 року і того ж дня ще одна справа № 63984). Як свідчать ці справи, з листопада 1919 року Голуб жив у Шепетівці в сім’ї свого тестя Паньковського — власника буфету на станції Шепетівка. У цьому буфеті працював тоді і М. Островський і постійно зустрічався з Голубом — командиром сотні січових стрільців, а потім помічником командира полку.
У протоколах, складених чекістами, записано, що Голуб із 1914 року був на фронті і був вісім разів поранений, 1917 року демобілізувався і жив у с. Пилява Канівського повіту. 1918-го підняв повстання проти гетьмана Скоропадського і його союзників німців, потрапив у полон, сидів у Лук’янівській в’язниці та був засуджений до розстрілу. В грудні 1918 року Голуб та інші в’язні Лук’янівської тюрми підняли повстання, їм вдалося визволитися і приєднатися до військ УНР, які вступили у Київ. Голуба призначили сотником і він воював з денікінцями, в липні 1919 року став помічником командира полку Січових стрільців. Вони тривалий час дислокувалися в Шепетівці. Командир Січових стрільців полковник Євген Коновалець був принциповим противником будь-яких, і єврейських також, погромів.
Регулярні війська УНР єврейськими погромами не займалися. Командувач військами УНР С. В. Петлюра вживав надзвичайних заходів для недопущення погромів. Про це свідчать численні історичні документи.
1920 року, коли Червона армія захопила Шепетівку, Голуба 16 липня заарештували, але звільнили з ув’язнення і направили на Туркестанський фронт. Він туди не поїхав і влаштувався агрономом спершу на Бобринецький, а потім Корнинський цукрозавод.
30 жовтня 1930 року його заарештували і звинуватили у неправильних звітах і антирадянській пропаганді. Вирок — розстріл — виконано 13 лютого 1931 року.
В Україні боротьба велася за свободу і незалежність народу, за побудову незалежної держави, і Островський воював проти національно-патріотичних українських сил, воїнів Української Народної Республіки, паплюжив і оббріхував їх у своєму романі, називав бандитами. Очевидно, Островський знав, що на боротьбу за незалежність України стали тоді не бандити, куркулі й поміщики, а національно свідомі верстви населення, насамперед учителі, студенти, гімназисти старших класів. Написане у романі не має нічого спільного з тим, що було в Боярці насправді. “Як гартувалася сталь” — це брехня. Більшовицький міф про Павку Корчагіна нині не має права на існування. Пропагандистська тріскотня навколо будівництва боярської вузькоколійки, яка не стихає десятки років, не має основи. Островський та його співавтори правдиво змалювали хіба що типове радянсько-більшовицьке нехлюйство і безвідповідальність, невміння організувати роботу, показали, як більшовики штучно створювали надзвичайні труднощі, а потім героїчно їх долали, не шкодуючи навіть життя своїх громадян.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment