Лідія РИБЕНКО
Коли — все відчутніше — вловлюєш запах пожежі
і, вухо приклавши, вже чуєш двигтіння землі –
пообіч страху спроможися й зведи собі вежу,
щоб зуби зламали об неї земні королі.
Не з цегли, не з каменю, не зі слонової кістки –
єдино із духу, із того, що животворить.
Фортеця моя не хитнеться від чорної звістки,
що от ніби вже і надходить рокована мить.
Не вірю! Бо знаю: орда хоч і сильна та дика,
спроможна вона тільки нищить і тільки палить,
і їй не відоме бажання творити велике,
що нас — автохтонів — виводило завжди з імли.
І виведе й нині. Хоч битва — в духовному полі.
Слова чужинецькі, ординські — підступні, як тать, –
впиваються в мозок з ефіру, з екранів, щоб волю
і дух наш приспати, зігнути і переламать.
Та ми — корінні. І цілує земля наші п’яти.
Вона пам’ятає увесь наш святий родовід.
І вежі із духу ніяким ординцям не взяти.
Були ми і є, і пребудемо тисячі літ.
