…за російськомовних Олді. Це — цитата із гострої полемічної статті відомого російського політолога Андрія Окари “Запах мертвого слова”. У ній ідеться про роль, місце і долю російськомовної літератури в Україні. Згадати про неї змусив альманах обласної організації Конгресу літераторів України “Літературна Кіровоградщина”, який нещодавно побачив світ у видавничо-поліграфічному центрі “Імекс-ЛТД”.
Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград
Третина текстів тут — українською, решта — російською. Не беруся аналізувати їх з точки зору літературної критики, тим більше, що якість творів різних авторів часом дуже контрастна. Складається враження, що укладачі не переймалися добором текстів, а пхали у книжку все, що їм запропонували. Або вибір був дуже вже обмежений…
Впадає у вічі інше — загальний невисокий рівень творів. Гумор голови правління обласної організації КЛУ Анатолія Юрченка, як на мене, просто висмоктаний з пальця і не те що не смішить — справляє сумне враження. І якщо його шкіци на соціальну тематику ще можна якось, хоч у власній уяві, пробувати дотягти до рівня гумору, то “Непоправимая класика”, де автор намагається героїв класичних творів якось сумістити з… унітазом, напрошується на категоричний висновок… Власне, Анатолій Юрченко охарактеризував таку творчість своїм же рядком: “Смешной автор, честное слово! Он даже сам не понял, что написал”.
Якщо говорити про гумор, можна навести приклад іншого автора — Анатолія Курганського: “…Дитинство, наче птиця, пролетіло, І колисає зорі синє небо, Й мене в моїм дворі — прибуле тіло…” або “На лиці, боротьбою змужнілім, Ніжно гріється вся моя доля”. Проблема тільки у тому, що це не гумор, а лірика! І скільки не “…потів у книгарні” автор, а так і не здобувся не лише на талант, а й на елементарне відчуття рідного слова.
Подібних цитат можна навести чимало, хоч є в альманасі і твори більш-менш пристойного рівня. Та немає того, що згадала Людмила Ніколаєвська у вірші “Памяти Вознесенского”: “Голос поета на грани пророчества”. У Вознесенського, справді, багато таких рядків. У російськомовних авторів України — мало. Звичайно, є дуже яскраві таланти — Борис Чичибабін, Леонід Вишеславський, Леонід Кисельов… Але смію стверджувати, що найбільш вражаючі їхні рядки — про Україну, українську мову, навіть покаянного характеру. Трагічний поет Леонід Кисельов буквально в останні дні свого дуже короткого земного життя дійшов висновку: “…Что все на свете — только песня на украинском языке”.
Але більшість авторів російськомовних творів тяжіє до масової культури. Молодь читає їх і, мабуть, вважає, що це і є справжня російська література. Не чіпаймо класику, але візьміть до рук твори сучасників — Валентина Распутіна, Василя Бєлова, Віктора Астаф’єва, Бориса Козакова і відчуйте різницю. Це — зовсім інша мова, інша енергетика — сильна, потужна, хвилююча. Адже слово — явище не тривіальне, не буденне, а містичне, космічне. Якщо воно відірване від рідного ґрунту, від енергетики тієї землі, де народилося, воно невідворотно втрачає силу. І талант, навіть справжній, не може реалізуватися на повну силу, якщо він послуговується мовою-функцією, що виражає смисл, але сама по собі не є смислом. Не кажучи вже про тих “творців”, хто отруєний імперською ідеєю і намагається підсилювати так званий єдиний політично-культурний простір.
Не можу не процитувати того ж Окару: “Украинский русский — вовсе не великий и могучий язык, а убогое арго южно и восточноукраинских технополисов, торжествует над ставшим элитарным языком украинским. …Поэтому украинские русскоязычные авторы достойны всяческого сочувствия — они находятся на географической, лингвистической и художественной периферии как русской, так и украинской культуры: для первой — они бедные родственники из провинции, для второй — отступники и вырожденцы”.
Те, що до російськомовних авторів альманаху КЛУ приєдналися здебільшого малоспроможні у художньому плані, а подекуди просто карикатурні українськомовні, такі, що не мають шансів потрапити до видань, підготовлених більш-менш професійно, ще одне свідчення маргінальності цього явища. Як і те, що укладачі, очевидно, усвідомлюючи слабкість текстів, запропонованих читачеві, намагалися підпертися творами аналогічних авторів з інших регіонів. Тож упорядникам треба було дати альманахові іншу назву. Бо літературна Кіровоградщина — зовсім не те, що вони видали. Наш край, можливо, як жодний інший, багатий літературними талантами, серед них чимало й на рівні пророцтва.
Звісно, людині, яка хоче творити будь-якою мовою, не можна так чи інакше перешкодити. Це її вибір. Але він перестає залишатися тільки її, коли створене виходить на люди, починає впливати на інших. І тут постає питання — хто видає, яким коштом? Не сумнівайтеся — проект профінансував фонд “Розвиток Кіровоградщини” (ще й у “…рамках ініціативи голови обласної державної адміністрації Сергія Ларіна “Література рідного краю”), яким опікується Олександр Шаталов. Той самий, чиї портрети сьогодні розвішані по місту скрізь і всюди, хто придумав соціальні магазини, ціни в яких на більшість товарів такі ж, а то й вищі, ніж у супермаркетах, але за покупку вимагають анкетні дані, щоб потім слати нужденним людям “листи щастя” — примітивну агітацію за кандидата в народні депутати, коли виборча кампанія офіційно ще й не почалася. Це — людина, яка демонстративно цурається української мови, хоча добре знає її (коли чиновниця вищого рангу зробила йому зауваження, відразу перейшов на українську). Це людина тієї влади, яка розставила “смотрящіх” на всіх великих фінансових потоках і мільярдами розграбовує Україну, а нам підкинула закон про регіональні мови, а суть — про російську. Щоб гризлися.
Така реальність. І все ж на тлі усього цього мене не полишає здивування і німе запитання: чому російськомовні люди, хай не всі, але ж ті, що небайдужі до слова, не відчувають цього, не проявляють елементарної солідарності з українською мовою, яка, гноблена віками, нині найперше потребує підтримки? Невже такою сильною, непереборною стала для них їхня штучна, нав’язана імперією, ідентичність? І невже вони не розуміють, що тримаючись за неї, рубають гілку, на якій сидять? Бо роз’єднаність нації, суспільства призводить тільки до результату, який ми спостерігаємо нині. Дай Боже, аби не до гіршого.
Та й враховуючи темпи технічного прогресу, до того, як комп’ютери навчать складати белетристику, залишилося зовсім мало часу…
