Із Михайлом Іллєнком зустрічаємося не вперше. Чергова наша розмова стосувалася підсумків цьогорічного фестивалю “Відкрита ніч”, оскільки Михайло Герасимович — його натхненник і президент. Фестиваль відбувся на новому майданчику — на набережній Дніпра в галереї “Арт-причал”, а також на 14 майданчиках по всій Україні. Тож ніч, коли цвіте папороть, об’єднала шанувальників молодого українського кіно від Дінця до Карпат. За підрахунками організаторів, тільки в Києві стрічки подивилися майже 2 тисячі глядачів.
Олена ШУЛЬГА
— Михайле Герасимовичу, цьогорічний фестиваль відбувся на новому для нього майданчику. Як Ви до цього ставитеся?
— Провести “Відкриту ніч” на Андріївському узвозі, як це традиційно відбувалося ще від започаткування фестивалю, останнім часом не вдається. Подільська районна в місті Києві адміністрація завжди нам сприяла, та й місце те дуже романтичне, сказати б, сакральне. Але реконструкція узвозу, та й загалом процеси, які відбуваються навколо нього, не залишають місця для кіно.
Сподіваюся, що, як і обіцяють, на Андріївському узвозі буде мистецький центр, тож фестиваль готовий до співпраці. Він може відбуватися на багатьох майданчиках водночас, тим більш, що народився саме на узвозі, на Подолі. Якщо буде два майданчики — на Андріївському й біля Дніпра — будемо дуже раді, адже більше глядачів може долучитися до перегляду.
Щодо реконструкції узвозу проблема значно глибша. Таке місто, як Київ, повинно мати мистецький вулкан, і Андріївський узвіз перший на черзі, позбавляти його цього — не просто велика помилка, це злочин. Вважаю, що на вулиці від Андріївської церкви і нижче слід залишити і театри, і художні галереї, й майстерні, й музеї, і меморіальні квартири, і кіно. Тоді це буде справді мистецький центр.
Наскільки знаю, узвіз означає не рух униз, а рух угору. Хай би ця вулиця була таким собі фунікулером театралам, акторам, художникам, кінематографістам — для їхнього професійного зростання, для руху до вершин. Позбавляти цього мистецький світ — великий гріх тим, хто це зробить.
— Якою була цього року конкурсна програма? В одному з видань читала, що слабка. Чи глядачі згодні з цим?
— Насправді програма була хороша. Щороку різні видання пишуть, що стрічки, показані на фестивалі, були погані, але згодом вони завойовують призи міжнародних кінофестивалів. Глядачі іншої думки — вони довели це своєю присутністю на майданчику до світанку. Хай пишуть. Ми свою справу знаємо.
Останнім часом студенти нашого університету імені І. Карпенка-Карого, який традиційно готує фахівців для українського кіно, беруть активну участь у фестивалі. А українське кіно має свої прикмети. Воно не перетворилось на космополітичну жуйку, а залишає за собою ознаки, які глядач розпізнає з перших кадрів. Ці ознаки різні: історичний, політичний, фольклорний контекст, мелос і зокрема мова. Тут зазначу, що мова — не перша ознака національного кіно, бо бувають фільми без жодного слова, але сумнівів у національній належності не виникає. Бувають стрічки п’ятьма мовами, як “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, але її ідентифікують як українську. Найважливіше, який у фільмі імпульс і що автор хотів сказати, а не звідки родом режисер. Я, наприклад, народився в Москві, але мене не можна назвати російським режисером, хоч знімав за Чеховим і Гоголем. Щоразу треба конкретизувати свої наміри.
Мені щороку подобаються у конкурсній програмі якісь фільми більше, якісь менше. Традиційно (і це дуже сумно) звучала критика не загальна, а конкретна. На жаль, у тематиці багато депресивного матеріалу. Із цим треба боротися, бо глядач більше не хоче негативу. Це нав’язаний стереотип, що в нас сльозогінна історія, і депресивне кіно — схема, яка, хоч як прикро, прижилася. Із цим треба прощатися, якщо ми хочемо глядацьких симпатій. Не можна годувати глядача сльозогінними жанрами, бо він просто не піде на таке кіно. За підсумками голосування глядачів на фестивалі впевнено можна сказати, що вони симпатизують тим стрічкам, де менше негативу, безвиході тощо. Глядачі прагнуть оптимістичного кіно. І глядацькі симпатії не збігаються з рішенням журі.
— А Ви згодні з його рішенням?
— Із великою повагою ставлюся до журі. Мені цікаві ці люди, їхні погляди й міркування, які я почув, ціную внесок кожного в нашу спільну справу. Та цього року з їхнім рішенням не згоден — в мене інші пріоритети.
Участі в засіданні журі не беру і не маю впливу на його рішення. Можу лише надати деякі відомості про авторів. Наприклад, знаю режисера, який одержав головний приз, і можу сказати, що Мирослав Ладик дуже цікавий як фахівець. У нього були фільми, які високо оцінюю, вище, ніж той, що його він подав на фестиваль. Не впевнений, що крок, який Мирослав зробив у бік алегоричного кіно, захопить глядача. Фільми, які він знімав раніше, на мій погляд, вартісніші, наприклад картина “Жінки самотніми не бувають” — дуже серйозна і красива драматична історія про жіночу долю.
Полеміка в кінематографі загострилася на дилемі: або ми робимо арт-хауз для вузького кола — красивий, талановитий, ефектний, або повертаємося обличчям до глядача і намагаємося відповісти на його актуальні запити. Адже тепер усі події — чи на Майдані, чи на сходах Українського дому — відбуваються паралельно з кіно, не впливаючи на нього. Ми краще знаємо, як живуть у Нью-Йорку чи Москві, ніж у нас.
Упевнений, що без любові глядачів кінематограф приречений. Адже глядачі “голосують” гаманцем, і без їхньої фінансової підтримки неможливе відтворення кіно. А щоб воно відбувалося, треба, щоб глядачі полюбили стрічку і щоб наші герої стали їхніми кумирами.
— Глядачі полюбили Вашого Івана Доценка, але чи окупилася картина “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”?
— Математично доведено, що з нашою кількістю кінотеатрів і в умовах окупації іноземним кіно, коли угоди про прокат фільму укладено далеко наперед, нам дуже важко в ті кінотеатри потрапити. Український фільм нині не має шансів окупитися. “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” поставив рекорд за 20 років: із 16 мільйонів затрачених він повернув два. Цю стрічку хотіли дивитися, але плани перегляду кінотеатрів розписано, і власники не можуть посунути американські фільми для того, щоб поставити у план український, бо це може спричинити санкції. Та й не всі хочуть. Богдан Батрух, керівник мережі “Кінопалац”, повірив у наш фільм і розповсюдив його дуже активно. Інші мережі поставилися до стрічки прохолодно. А там, де фільм запустили, через укладені раніше угоди сеанси були в незручний для глядача час, а вечір віддано закордонним фільмам. Якби не ці угоди, стрічка зібрала б набагато більше.
— І немає жодної надії змінити ситуацію?
— Є надія на те, що з’являтимуться талановиті картини, на які глядач ходитиме, і тоді комерсантам-посередникам буде вигідно ставити їх у прокат. Є надія змінити чинні закони, які гарантують іноземному виробникові наш ринок, а вітчизняного виробника відсувають. Якщо комерсанти зрозуміють, що люди хочуть дивитися наше, то тиснутимуть на законодавців. Я романтик, але вірю, що це можливо.
Попри все, в кіно незбагненна логіка. Конкуренція в кінематографі не лінійна — тут роль відіграє талант. Свого часу це довели “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Тож те, що кажу про появу конкурентного кіно, цілком реальне. Річ не лише в корупційності в цій системі, яка не дає нашому кінематографу піднятися: це креативна конкуренція, в ній бувають несподіванки. Але для цього треба, щоб автори захотіли зробити глядача своїм спільником. Доки ми годуємо глядача хорошим кіно-артом, нічого не вийде. Потрібні глядацькі жанри: комедія, мелодрама, детектив, де є погляд на сучасність, громадянська позиція, за формулою “Ми для нас про себе”. Таку формулу ми застосували до стрічки “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”, і вона виправдала себе.
— За такою формулою плануєте стрічку за Шевченком?
— Саме так. Вірш Тараса Шевченка “У тієї Катерини хата на помості…” так наближається до сьогодення, що дуже спокусливо перекинути місток. За обсягом він невеликий, але там такі лінії долі, що пройти ними дуже цікаво. Пропоную підхід, що вірш буде дослівно екранізовано — не за мотивами. Крім цього, буде біографія героїв, передмова, післямова. Це буде історія, яка виходить на сьогодення і зможе дуже добре зрезонувати, і не лише в Україні. 2014-й — рік 200-ліття із дня народження Тараса Шевченка, і до цього буде прикута увага всього світу.
Прикро, що за 50 років не було екранізовано жодного твору Шевченка. Маю на увазі повнометражні стрічки. Виняток — фільм “Капітанша” 1987 року. А півстоліття бойкоту Шевченка можна розглядати з різних боків: драматизувати або трактувати як випадковість. Його героям не дають голосу. Цей борг перед національним генієм розглядаю як державний, бо треба було кілька років тому оголосити конкурс й екранізувати максимально багато творів. Сили для цього є, бажання й таланти також.
Сьогодні ситуація виняткова. Якщо цей фільм із якихось причин зупиниться, ми прийдемо до ювілею Тараса Шевченка з порожніми руками.
Ідею нашого фільму підтримало Державне агентство України з питань кіно, затвердило його в плані. Це означає, що держава підтримує фінансово, половину витрат готові взяти на себе спонсори (такі умови виробництва фільмів за держзамовленням — 50х50). Тож збираємо гроші, шукаємо спонсорів — ми готові співпрацювати. Потрібні великі кошти, бо хочеться зробити картину на високому рівні й щоб на 200-річчя вона вийшла на максимальну кількість екранів. Коли йдеться про гроші, я стаю забобонним. Якщо вони вчасно надійдуть, ми встигаємо все зробити.
Починав роботу над фільмом “ТойХтоПройшовКрізьВогонь” з дуже широкою вітриною до глядача, щоб та вітрина віддзеркалила сучасника.
* * *
За підсумками фестивалю “Відкрита ніч” 13 липня на “Арт-причалі” відбулася церемонія вручення призів. Організатори подякували причетним за співпрацю, зазначивши, що без кожного з них такий масштабний захід на високому рівні провести було б неможливо. Виконавчий продюсер Пилип Іллєнко вручив призи переможцям.
Підбиваючи підсумки голосування глядачів на всіх майданчиках, Михайло Іллєнко сказав, що вони не збігаються з рішенням журі. У різних містах глядачі вподобали різні фільми, але фаворити все-таки були. Цікаво, що стрічку, яку журі визначило як найкращу, глядачі поставили тільки на десяте місце, а приз глядацьких симпатій дістався режисерці Олені Потьомкіній за анімаційний фільм “Чистий”. Помітила аудиторія й картину “Перше побачення” Андрія Павлюка. Дякуючи, молодий режисер сказав: “Це перший фестиваль, у якому беру участь. Приз розглядаю як аванс і на наступну “Відкриту ніч” намагатимусь зробити ще кращий фільм”.
Народний депутат України, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” і натхненник фестивалю “Відкрита ніч” у Полтаві Микола Кульчинський зазначив: “На нашому майданчику цілу ніч було глядачів із 200, і не хотіли розходитися. Дивилися дуже уважно, бо короткий метр — особливе мистецтво. Те, що я побачив, засвідчує, що автори дивляться вглиб речей і суспільних явищ, мислять, узагальнюють.
Глядацькі симпатії полтавців завоював фільм “Хуліган” Василя Білика, тобто наші глядачі також не згодні з журі.
Спасибі вам за фестиваль, приїжджайте у Полтаву на гастролі, завжди будемо вам раді”.
Куратор галереї “Арт-причал” Олександр Ктиторчук поділився враженнями від фестивалю: “Люди, які хочуть творити, завжди знаходять одне одного, роблять усе для того, щоб реалізувати свої задуми. Місце, де ми зараз перебуваємо, — це прохід під мостом, бо перша його опора стоїть на березі. Тут фактично був смітник — шприци, пляшки і всілякий непотріб. Бували люди відповідних категорій. Щоб зробити з цього місця галерею, ми вивезли сміття, відмили тут усе, і ті люди пішли самі. Більше нічого не змінювали — залишили малюнки на стінах, засклили і повісили ферми.
Коли сюди прийшов Михайло Іллєнко із пропозицією зробити фестиваль, мені ця ідея дуже сподобалася. Тієї ночі була дивовижна позитивна енергетика. Недарма кажуть, що в ніч проти Івана Купала цвіте папороть. Коли збирається багато людей і вони об’єднані якоюсь ідеєю, — це надихає. Тож і надалі співпрацюватимемо з “Відкритою ніччю” та й з іншими мистецькими проектами.
Вірю, що про режисерів, які брали участь у фестивалі, ми невдовзі почуємо, їхні імена звучатимуть у світовому кінематографі”.
