Україна починається з нас

Надія КИР’ЯН
З дня нібито ухвалення закону Ківалова—Колесніченка (насправді, заявляють депутати, закон ухвалено не було, бо не було представлено навіть його тексту, голосували невідомо за що) наша редакція потопає у зливі заяв, звернень до найвищого керівництва держави, рішень, ухвал демократичних громадських, партійних організацій з різних областей України, навіть з-за кордону, відгуків громадян, небайдужих до долі мови, а отже, й долі держави. Усі обурені тим, що відбулося.
Ось характерний відкритий лист президентові України В. Януковичу від представників українських організацій Росії. Його підписали 57 представників громад Москви та області, Санкт-Петербурга, Новосибірська, Владивостока, Ярославля, Тюменської, Самарської, Нижньогородської, Мурманської, Архангельської, Саратовської, Воронезької, Омської, Калінінградської, Волгоградської, Калузької областей, Хабаровського краю, Красноярського краю, Краснодарського краю, Ставропольського краю, Республіки Карелія, Республіки Комі, Республіки Саха-Якутії, Республіки Північна Осетія, Башкортостану та ін.
Шановний пане Президенте!
Нелегітимне ухвалення Верховною Радою України сумнозвісного закону “Про засади державної мовної політики” — це крок назад у розбудові і зміцненні української державності, що веде до роз’єднання суспільства і розколу країни.
Українці Росії, як і всі зарубіжні українці, прагнучи зберегти українську ідентичність, не можуть зрозуміти і сприйняти того факту, що в Українській державі, яка відзначила 20-річчя незалежності, українська мова, українська культура, українська ідея досі в реальності не є головними гуманітарними цінностями. Чому державна українська мова ніяк не стане в державі Україна соціально-економічною категорією, одним з визначальних критеріїв життєвого стандарту її громадянина?! Як то є, скажімо з російською мовою в Росії, польською — в Польщі, естонською — в Естонії і т. ін.
Невже українські можновладці не розуміють, що без належної підтримки та справжнього відродження державної мови Україна — це нетривкий сурогат. Слова “нетривкий” і “сурогат” — обидва ключові.
У Росії немає українських шкіл, українських засобів масової інформації, і схоже на те, що їх, можливо, і не буде. Крім об’єктивних причин, у людей є невигадливе питання: а навіщо? В 1991—92 рр. українці Росії масово повели своїх дітей до українських недільних шкіл, які тоді повсюди виникли в Росії, як гриби після дощу. Бо постала держава Україна з державною українською мовою (до речі, затвердила українську мову державною Верховна Рада радянського зразка). Батьки, вважаючи себе українцями, не відриваючи себе від України, думали про дітей, сприйняли державну українську мову як один із чинників життєвого стандарту в державі Україна.
Сьогодні ж бачимо, що в Україні все йде до того, що там можна жити, робити кар’єру без знання української мови. Яскравим прикладом цього, зокрема, є незнання державної української мови одним з найвищих посадовців України (який, можна сказати, освятив ухвалення одіозного закону). Як це впливає на імідж України — питання риторичне.
Якщо в Україні принижується статус української мови (а це очевидний факт), то як нам тут зберегти українство, виховувати належність до нього у дітей? Щоб діти не соромились українських коренів, щоб не знічувалися від глузливих поблажливих вигуків при повідомленні, що хтось вивчає українську мову.
Явлена творцями закону турбота про статус російської мови в Україні є надуманою, якщо врахувати статистичні дані щодо засобів масової інформації, друкованої продукції в Україні, реального стану викладання у вищих навчальних закладах і т. ін. У національно-культурній, побутовій царинах про утиски російської мови годі казати, не говорячи вже про не зайве для законодавців порівняння стану російської мови в Україні зі становищем української мови у Російській Федерації, де вона фактично позбавлена будь-якої державної підтримки, зокрема, в мас-медіа.
Згідно з російською приказкою, при будь-якій роботі треба сім разів відміряти, а потім один раз відрізати.
Пане Президенте, ми згодні з Вами, що треба провести ретельну експертизу закону. Звичайно, краще це було б зробити перед його ухваленням. Горезвісний каток — це не той інструмент, який можна застосовувати в такій чутливій духовній сфері, як мова українського народу, яку століттями в умовах Російської імперії забороняли і викорінювали.
Українці — люди толерантні, і помилки можуть пробачити за наявності бажання їх виправити.
Пане Президенте, просимо Вас проявити державну мудрість, відхилити цей заснований на скороминущій політичній кон’юнктурі неправедний і хибний закон, підтвердити відданість українській державі, українській ідеї, українським цінностям, і підтвердити соборність, цілісність України”.
Свої аргументи проти сумнозвісного закону, який провокує мовні конфлікти і веде до руйнування української державності, наводять у відкритому листі до Президента В. Януковича та голови Верховної Ради В. Литвина керівники Рівненських обласного, міських та районних відділень Всеукраїнського об’єднання ветеранів та Спілки офіцерів України (усього 26 підписів).
Рада Галицького районного об’єднання “Просвіти” м. Львів надіслала лист із підтримкою вимог протестувальників біля Українського дому, висловлює вдячність батькам молодих людей, які виховали патріотів, а також стурбованість використанням силових структур у протистояннях із мирними громадянами.
Письменник, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Василь Захарченко, посилаючись на Відкритий лист глав Церков і релігійних організацій України Президенту України Януковичу В. Ф. із закликом не підтримувати “вибухонебезпечний” мовний законопроект № 9073, пропонує провести загальноукраїнський молебень: “Молімось! Молімось у церквах, удома, на майданах і перехрестях вулиць за Україну, за рідну мову, в якій наше буття, за спасіння від смертельного супостата.
Молімось, і Небо нас почує, як чуло й оберігало нас тисячі й тисячі років до цього”.
Василь Непийвода з Коломиї звертається до депутатів Верховної Ради від Івано-Франківської області з пропозицією відреагувати на звернення позачергової сесії Івано-Франківської обласної ради до народних депутатів від області та до Міністерства юстиції й ініціювати “за систематичні антиконституційні дії зняття з державної реєстрації Партії регіонів, Комуністичної партії України, Народної партії”. Від обласних партійців-регіоналів, що представляють Коломию (це М. Вишиванюк, Б. Гдичинський, З. Митник) громада очікує на вихід з Партії регіонів, якщо для них честь і гідність дорожча за “корито”.
М. Заремба з Павлограда долучається до дискусії, наголошуючи на давній і славній історії нашого народу, його мови й культури: “Скільки за довгу історію нашої землі до нас приходило завойовників, скільки проходило через нашу територію всіляких орд — і всі вони або розчинялися серед нашого люду, або безслідно зникали. Чому ж так виходило? Та тому, що все чуже й неприродне для нашої землі не приживалося на ній. За тисячі років українська мова відшліфувалася до досконалості, як грані дорогоцінного алмаза”. І робить цілком слушний висновок: “Якщо кожний українець пишатиметься тим, що він народився на цій землі і в нього є безцінне багатство — Українська мова, тоді нам ніщо не загрожуватиме, і ми будемо впевнені в своєму майбутньому”.
До цього ж закликає і Лука Семенів: “Нині кожен свідомий українець повинен зрозуміти — Україна починається з нього, він зобов’язаний відстоювати ці рубежі — свою мову, культуру, традиції. Він повинен знати свою історію і виховувати в дусі свідомого українства своїх дітей. Це не є посягання на чуже — це збереження і належне шанування свого. Скажи собі: Україна починається з мене і закінчується мною”.
Киянка Валентина Коноваленко з родиною, як і інші наші дописувачі, підтримує тих, хто голодує біля Українського дому за єдину державну мову. Водночас вона переймається спотвореним образом рідного міста: “Ходжу вулицями Києва і не впізнаю його краси, не бачу історичних місць, які зберігалися віками навіть у Російській імперії, в СРСР, а зникли в Незалежній Україні”. Щодо портрета теперішньої влади, який запропонував написати на сторінках нашого видання Андрій Миколин у Читацькому вічі, то Валентина Іллівна характеризує її як чужу, непатріотичну, якій не дорогий Київ та його історія, а також неправдиву, жорстоку та кримінальну (на Хрещатику стільки днів голодують наші діти, їх забирають до лікарні, а цинічна влада на це навіть не зважає).
Правління Іллічівського міського об’єднання “Просвіти” надіслало звернення до місцевої влади з вимогою захистити державну мову, виконувати ухвалену програму розвитку української мови в Іллічівську. Подібні звернення до місцевої влади просвітяни приймають по всій Україні. А ветерани праці з Черкас Григорій Коваль, Іван Рева, Іван Мельниченко, Григорій Капелюшний, пенсіонерка Олена Колісник з міста Шпола, логопед-психолог Лариса Захарченко з Чигирина звертаються до письменників, художників, композиторів, архітекторів, скульпторів, артистів, лауреатів літературних та мистецьких премій із закликом: “Шановні лауреати, українці! Вимагаймо від Міністерства освіти, влади, щоб школи, вищі навчальні заклади в Україні були українськими, як у Росії — російські!”
Редакція отримує чимало поезій, зокрема на тему мови. Не всі вони рівні за поетичною майстерністю, але щирі, написані від душі. Велику поему надіслав В. Прийма з Куровичів, байку про закон Ківалова—Колесніченка Валентина Іващенко з Яготина. На жаль, вмістити все не можемо, адже газета — не літературний альманах.
Гуртуймося, щоб відстояти свої права. Тоді перемога за нами!