Обличчя спротиву

Під Українським домом триває безстрокова акція на захист української мови. Газета “Слово Просвіти” одна з небагатьох, яка постійно слідкує за перебігом подій на розпечених гранітних сходах Українського дому. Але кожна людська справа має людські обличчя й імена. Тому сьогодні хотілося б познайомити українське суспільство з тими, хто голодує в таку спеку на цих сходах, розповісти їхні історії. Кожному з учасників голодування поставили лише два питання: “Чому Ви підтримали акцію?” і “Кого Ви залишили вдома?”. Ось що ми почули.

Оксана СЕМЕНЮК,
заступник голови ради Галицького районного об’єднання м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

sprotyvОлександра ДІДИК, 52 роки, вчитель вищої категорії, викладає українську мову і літературу, м. Коломия:
— Коли я дізналася, що у Києві розпочалася акція на захист української мови, довго не роздумувала: владнавши домашні справи, з однодумцями приїхала до Києва. Ще зі шкільних років мені запали в душу слова Максима Рильського: “Як парость виноградної лози, // плекайте мову. Пильно й ненастанно // політь бур’ян…” Я багато їздила селами нашої Івано-Франківщини в експедиціях, де ми вивчали діалекти рідного краю. І мене глибоко вразили багатство й неповторність нашої мови, величезний синонімічний ряд. Своїм вчинком я хочу довести, що є небайдужі люди, які прагнуть захистити найдорожче: мову, душу народу. А народ без душі не може існувати.
Удома залишився син, який доглядає мою стареньку 86-літню маму. Обоє підтримують мене. Мама благословила мене на поїздку до Києва. Син сказав, що голодує разом зі мною — тільки вдома. А на запитання “Тарасику, а чому ти так робиш?” відповів: “Бо хочу, щоб нас, незгідних, стало більше…”
Михайло ПІГУЛЯК, 58 років, м. Івано-Франківськ, безробітний:
— Підтримав акцію, тому що намагаються знівелювати найрідніше — мову. Я хочу, щоб мої діти і внуки могли дивитися телебачення українською мовою, щоб знімалися українські фільми і серіали, а не тільки реклама. Щоб діти перед сном по національному каналу могли послухати казочку рідною мовою. Я хочу, щоб влада більше поважала громадян своєї держави: не вносила розкол у суспільство, дбала про наш добробут і майбутнє, а не працювала для зиску сусідніх держав.
Удома чекає дружина, яка повністю мене підтримує. У рідному селі Спас у мене залишився син, невістка, онук та онучка. Вони підтримують мене, стежать за перебігом подій, вболівають за результат акції. Телефонують майже щогодини. Син ладен приїхати до Києва з друзями, мені на зміну.
Мирослав ДРАГАН, 73 роки,  м. Нью-Йорк, США, лікар-генетик:
— Мене віддавна цікавила історія української мови. За оцінками відомих учених, цивілізоване суспільне життя в Україні існувало ще 45 000 років тому — про це свідчать археологічні знахідки. Я за фахом лікар-генетик, тож у своїй лабораторії в США проаналізував 2000 проб крові вихідців з Галичини і Гуцульщини і виявив, що на генетичному рівні вони надзвичайно схожі на зразки крові басків. Як відомо, баски мешкають на другому кінці Європи, а їхня мова є найстарішою в Європі. Я вважаю, що ситуація, яка склалася навколо мовного питання в Україні, суперечить міжнародним нормам, є аморальною щодо українців. А українська мова насправді потребує державного захисту, протекціонізму (як це є у Франції та Ізраїлі), запровадження у всіх сферах життя на території України, а не згортання. З тими переконаннями та знаннями я приїхав боронити українську мову. Не забуваймо, Махатма Ганді так домігся незалежності Індії. Двомовність шкідлива для української держави, тому вони вчепилися зробити регіоналізм. Але ми нічого не доб’ємося, доки не подолаємо почуття меншовартости, яке нам насаджували наші колонізатори.
Юрій ТИМОШЕНКО, 51 рік, маляр-декоратор, позапартійний, м. Коломия:
— Підтримав акцію тому, що я свідомий українець і розумію її важливість. Шкодую, що приїхав лише зараз: у нас п’ять разів різні організатори збирали охочих їхати до Києва, і щоразу поїздка відмінялася, бо з Києва надходила інформація, що акцію припинено. Українські ЗМІ, особливо радіо, телебачення, замовчують цю подію. Та ми через людей дізналися, що акція триває, і відразу приїхали та почали голодувати. Я чудово усвідомлюю, що наша акція має більше символічний характер, аніж практичний. Але це символ боротьби проти режиму Януковича для цілого світу. На нашу підтримку українці всього світу провели пікети під консульствами та посольствами України. Вірю, що багато українців шукають по каналах та хвилях вісточку з Українського дому про те, що акція триває.
Удома я залишив дружину, десятирічного сина і 240 гривень. Вдячний дружині, яка попри важке матеріальне становище підтримала мене і благословила на цю поїздку.
Роман КІСЬ, 63 роки, етнолог, культуролог, науковий співробітник Інституту народознавства НАНУ, автор восьми книжок, дві з них присвячені українській мові,     м. Львів:
— Я підтримав цю акцію, тому що не міг не підтримати. Це мій чуттєвий внутрішній нерв поєднаности з національним організмом, який може загинути не через новітні русифікаторські циркуляри, а через сьогоднішню ситуацію мовленнєвого середовища.
Я залишив у Львові чудові квіти жоржини, якими люблю милуватися.
Леонід ТЕРТИЧНИЙ, 51 рік, електрозварювальник, Черкаська область:
— Мені небайдужа доля української мови. Моя мама 40 років була вчителем української мови. Коли почалося голодування, мама наснилася мені і уві сні почала докоряти: “Синочку, українську мову хочуть знищити, а я їй присвятила сорок років життя. Чому сидиш, чому не борешся?” Вранці я похапцем зібрав речі й вирушив до Києва.
Удома залишилася дружина. Вона думає, що я поїхав на заробітки, бо мій завод зараз простоює, а всіх працівників відправили у відпустку за власний рахунок.

Леонід БРОВЧЕНКО, 63 роки, військовий пенсіонер, майор, закінчив Ленінградську академію зв’язку:
— Я приєднався до цієї акції, оскільки ще 1990 року виступав за українську мову, за створення збройних сил України, за незалежну Україну. Почуваюся приниженим словами Чечетова, що заявив “на фєні”, не здатний навіть усвідомити, яку поважну посаду він займає: “Ми іх развєлі, как котят”. Образно кажучи, вкрали мандати, щоб забезпечити голосування. 4 липня 2012 року у Вінниці, відразу, як мені стало відомо, що народні депутати почали голодувати, я на мітингу оголосив безстрокове голодування на захист української мови. За одну годину зібрав 220 підписів на свою підтримку. Я відчув, що людям поранили душу цим антидержавним законом. Після того, як народний депутат Арсеній Яценюк спрямував протест на захист української мови в русло акції проти Януковича, а депутати залишити сходи під Українським домом, мені стало прикро. Довідавшись, що молодь не здалася і голодування триває, я негайно виїхав у Київ і приєднався до акції. Молодь, яка припинила голодування через реанімацію, прийняла рішення продовжити боротьбу в областях України. Але я як кадровий офіцер Збройних сил України, розуміючи велике значення запаленого смолоскипу боротьби на захист української мови, твердо вирішив: не здаватися і не дати йому згаснути. Щоб завадити моєму протесту, мене заарештували. На суді я сам представляв свої інтереси і виграв справу. Тепер офіційно маю право продовжувати безстрокове голодування.
На сімейній нараді ми обговорили мою поїздку. Були сльози дружини, тривога дітей: синів Володимира й Олега, доньки Галини. Але любов до неньки України та її душі — української мови, понад усе. І на вокзалі, поцілувавши й обнявши мене, дружина на прощання сказала: “Слава Україні!”

Чи не промовляє до нас устами цих людей та їхніми вчинками весь український світ?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment