Отаман Тищенко

Микола ТАРАН,
краєзнавець,
смт Гребінки Київської обл.

Води рукотворного Київського моря затопили не одне українське село, і серед них — старовинне рибальське селище Сваром’є Вище-Дубечанського (нині Вишгородського) району.
У ньому народився і виріс селянський син — вірний захисник української незалежності від більшовицької навали Семен Захарович Тищенко. Його дитинство минуло на берегах Дніпра серед чудової поліської природи. Хлопчик успішно закінчив місцеву церковно-парафіяльну школу, але далі навчатися не пішов: батьки його були заможними селянами, мали землю, коні й сільгоспінвентар, тож роботи на власному господарстві не бракувало.
Коли почалася Перша світова війна, Семена Тищенка мобілізували до царської армії. За період військової служби молодий хлопець зі Сваром’я дослужився до офіцерського чину і став прапорщиком російської армії, брав участь у боях з німцями.
Лютнева революція у Росії 1917 року значно вплинула на свідомість молодого офіцера-українця. У той час в Україні відбулися великі історичні події, і найголовнішою з них стало проголошення незалежної Української Народної Республіки. Семен Захарович із великою радістю сприйняв цю звістку і разом зі своїми друзями-офіцерами поклявся боронити рідну землю до останнього подиху. І клятви цієї дотримав.
Патріотично налаштований офіцер Тищенко разом із односельцем, також офіцером, Сидором Андрійовичем Кушніром повернувся до рідного села. Там вони відразу ж розпочали активну патріотично-виховну роботу серед мешканців Сваром’я і довколишніх сіл та хуторів: закликали всіма силами боронити рідну Україну від ворогів, що вже рвонули на її землі.
Тищенко, Кушнір та ще кілька односельців добровільно пішли служити до війська Української Народної Республіки, а коли при владі став гетьман Скоропадський, служили у його варті. Після зречення Скоропадського Семен Захарович відстоював незалежність неньки України у війську Симона Петлюри, а коли вояки Червоної армії потіснили українців до західних кордонів, відмовився емігрувати за межі України і повернувся додому, до рідного Сваром’я. Там уже панували більшовики, насаджуючи радянську владу за допомогою багнетів червоного командира Муравйова.
Побачивши, який шалений опір чинять односельці більшовицьким посіпакам, Тищенко без вагань узявся за організацію антибільшовицького повстання і для оборони Сваром’я набрав та очолив сотню Вільного Козацтва.
Багато разів сотнику Тищенку доводилося боронити рідне та довколишні села від настирливих червоних продзагонів, що грабували Україну. Селяни з довколишніх сіл підтримували повстанців як своїх захисників і всіляко допомагали їм. Повстанська сотня Тищенка швидко зростала, а слава про неї ширилася по всій окрузі аж до самого Києва.
Отаман Тищенко підтримував тісний зв’язок із керівником повстанської округи на півночі Київщини полковником Струком. Загін Струка тоді налічував понад три тисячі повстанців і мав 4 гармати та 8 кулеметів, тож повстанці Сваром’я нерідко отримували в скрутну хвилину допомогу побратимів.
Під тиском добре озброєних червоноармійців восени 1919 року бійці Тищенка змушені були залишити Сваром’є і відступити до села Межигір’я.
Там на Дніпровському причалі повстанці захопили ворожий пароплав, завантажений цукром, і на ньому ж несподівано з’явилися біля окупованого більшовиками рідного села і відбили його у ворога. За наказом отамана Тищенка весь цукор доправили до сільської лавки, де його за списками поділили між селянами. Після цієї вдалої операції більшовики деякий час не турбували повстанців.
Та ось надійшла звістка, що кооператори київської Куренівки планують підняти антибільшовицьке повстання і просять повстанців про допомогу. Отаман Тищенко не міг відмовити і повів своїх хлопців на Куренівку. Однак жорстокі сутички з більшовиками не привели до перемоги: загін мусив відступити і повернутися до села. “Куренівський виступ” нещадно придушила Червона армія.
Та поразка не зменшила бажання звільнити Київ від більшовиків. Усвідомлюючи, що здійснити це можливо тільки об’єднаними силами всіх повстанських загонів, Тищенко відмовляється від одноосібних дій і веде свою сотню до Чорнобиля, щоб об’єднати її із загоном Струка, який контролював ту територію. Полковник Струк радо зустрів побратима і невдовзі відправив його з помічником Денисом Лискунцем на зустріч з отаманом Зеленим, з яким посланці мали домовитися про спільні дії проти більшовиків і погодити план визволення Києва.
Човном униз по Дніпру делегація прибула до Трипілля і почала перемовини. На них узгодили план спільного походу отаманів Струка і Зеленого на окупований більшовиками Київ. Цей похід відбувся, але звільнити місто повстанцям не вдалося, хоч більшовики й зазнали значних втрат. Після відступу повстанців червоноармійці жорстоко розправилися з мешканцями міста, на яких падала бодай найменша підозра не лише в участі у повстанні, а й у симпатіях до визволителів. Багатьох киян тоді просто розстріляли без суду і слідства.
Отаман Тищенко, як і тисячі інших українських патріотів, змушений був урешті емігрувати за межі України. Однак з поразкою не змирився і 1922 року нелегально повернувся до Києва, де почав налагоджувати зв’язки з антибільшовицькими осередками. Близько познайомившись із проукраїнськи налаштованим кобзарем Чалим, Семен Захарович почав навчатися гри на кобзі та бандурі, а згодом приєднався до професійної капели бандуристів, у складі якої гастролював з концертами всією Україною.
Перебуваючи в різних регіонах України, Тищенко веде антирадянську пропаганду і агітує за створення, за термінологією НКВД, контрреволюційних осередків. Напавши на слід отамана, чекісти його вистежили, заарештували і розпочали слідство. І хоча подальша доля цього відважного українського патріота з села Сваром’є нам досі невідома, немає сумніву, що закінчилася вона трагічно, як і долі тисяч інших відданих синів та доньок України.
А за кілька років НКВД почав розправлятися з мешканцями Сваром’я: у лютому-березні 1938 року заарештовано понад 40 колишніх повстанців, багатьох, хто не мав жодного стосунку до повстанського руху, карають просто за те, що вони односельці славнозвісного Тищенка. Одним із перших, 10 лютого, заарештували найближчого помічника і соратника отамана Сидора Кушніра. 28 березня, після кількаденних катувань, розстріляли як ворога народу у Биківнянському лісі.
Не визнавши своєї провини перед Українським народом, колишні повстанці отамана Тищенка гордо прийняли смерть від рук катів-енкаведистів. Вони знали, що їхній шлях був правильним, адже вони захищали Богом дану їм землю від більшовицької навали і вірили, що рано чи пізно їхня мрія про незалежну Україну здійсниться, а їхні імена навічно залишаться в пам’яті вдячних нащадків.
Ось імена цих героїв, яких сталінські кати розстріляли в Биківнянському лісі 2 квітня 1938 року о 23 год.: Буяло Яків Денисович; Буяло Карпо Андрійович; Буяло Георгій Дем’янович; Буяло Іван Андрійович; Буяло Юхим Андрійович; Булавчик Кузьма Митрофанович; Булавчик Іван Кузьмович; Булавчик Митрофан Митрофанович; Горголь Тихон Кузьмович; Гончар Харитон Захарович; Гончар Василь Захарович; Гончар Іларіон Іванович; Гончар Кирило Васильович; Денисенко Артем Никифорович; Курочка Сергій Васильович; Конопацький Микола Григорович; Іваницький Парментій Андрійович; Лукаш Степан Федорович; Левковець Кузьма Антонович; Марченко Петро Іванович; Мисковець Трохим Іванович; Мойсак Павло Мартинович; Мойсак Іван Гаврилович; Мойсак Афанасій Йосипович; Охай Яків Кирилович; Пироженко Степан Васильович; Самойленко Терентій Михайлович; Тригуб Кузьма Пилипович; Тригуб Сидір Степанович; Тригуб Іван Іванович; Тригуб Петро Савелійович; Тригуб Гордій Тимофійович; Тригуб Сава Андрійович; Тимошенко Йосип Артемович; Тимошенко Яків Артемович; Тишковець Микола Іванович; Тишковець Тимофій Іванович; Хляб Іван Іванович; Хляб Георгій Романович; Шинкаренко Мусій Федорович; Шинкаренко Лазар Романович; Шинкаренко Демид Омелянович.
Розправа над селянами Сваром’я на цьому не завершилася, і на початку 60-х рр. минулого століття знищене було й саме село, що століттями квітнуло й буяло серед Дніпровських заплав: його під час спорудження Київської ГЕС поглинули хвилі рукотворного Київського моря.
Мешканці Київщини і зокрема Вишгородського району повинні пам’ятати своїх героїв, які в лихоліття комуністичного режиму не схиляли перед ним голови, а героїчно захищали незалежність рідної землі — неньки України. І за це їм вічна пам’ять та шана.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment