Постулат Григорія Сковороди

Анатолій ГАВРИЛЕНКО,
кандидат технічних наук,
м. Харків

…У березні 1947 року майстер нашої групи столярів Харківського 14-го ремісничого училища Борис Олексійович Олексієнко замість звичайних занять повів нас з Московського проспекту за кілька кілометрів на теперішню вулицю академіка Павлова — до будинку, в який робітники вставляли двері та вікна. Продемонструвавши цей технологічний процес, Борис Олексійович повів нас далі — у бік нинішньої “Барабашки”. Там вишикував на лівому, західному боці вулиці посеред велетенських уламків бетонних блоків і виголосив 15-хвилинну лекцію про технологію будівельного виробництва. Закінчив промову досить несподівано — постулатом Григорія Сковороди: “Кінець є одночасно і початком”. Щоправда, автора цитати майстер не назвав, але ж спонукало таки щось простого, хоча й екстракласного столяра згадати сентенції українського філософа?.. А потім виголосив ще одну приказку філософа: “Не ївши — легше, а поївши — краще”, і покликав: “Ходімо, хлопці, в училище обідати…”
Згадав я цей епізод з юності 31 травня 2008 року, коли меценат і спонсор моєї книги “Валківчани у спогадах, документах та інше” Ярослав Бунт найняв два автобуси для поїздки зацікавлених харків’ян до м. Валки, де ми мали взяти участь у молебні та встановленні меморіальної дошки на честь його батька Михайла Федоровича Бунта, закатованого 1937 року. Документи, що збереглися у Харківському архіві, розповідають про цю без сумніву видатну людину ось що:
Бунт М. Ф. в Валках с 1921 года, приехал из Иркутска. Служил секретарем и инспектором уездного Наробраза. Общителен. Окружал себя валковчанами — украинскими националистами. Его высказывания о 1933 годе были, что это умертвление украинцев было специально данным заданием свыше. “Сейчас умных людей — а в особенности украинских националистов — затравливают” — говорил Бунт… По поводу расстрела писателя Шевченко из села Минковка Бунт говорил, что Шевченко ни в какой организации не был, а надо запугать народ — вот и расстреливают.

У справі Михайла Бунта на сторінці 11 надруковано:
Следственное дело Бунта М. Ф. направить в тройку… Бунт НЕ СОЗНАЛСЯ. НАЦИОНАЛИСТ.
ст. лейтенант НКВД Барбаров
мл. лейтенант НКВД Янкелевич.
Мы, нижеподписавшиеся: комендант ХДУ НКВД — Зеленый, прокурор — Дегин, нач. спецкорпуса — Кашин сего числа в 21.44 на основании приказания зам. нач. УНКВД по Харьковской области майора Госбезопасности т. Рейхмана от 16.ХІІ.37 привели в исполнение приговор над осужденным к расстрелу Бунтом М.Ф., о чем и составлен настоящий акт.
(Державний Архів Харківської обл., ф. Р6452 оп.3, справа 940)

Але повернімося до подій 2008 року. Перш ніж виїхати з Харкова, автобуси на прохання представниці харківського “Меморіалу”, яку Ярослав Бунт запросив із нами, зробили “гак”, виїхали на вул. Академіка Павлова, де зупинилися неподалік будинку № 131. Метрів за сто ми помітили скромний пам’ятний знак, і саме до нього повела нас представниця “Меморіалу”, розповівши про це місце таке: “У 1989 році харківська газета “Красное знамя” на підставі документальних свідчень харківського “Меморіалу” повідомила, що тут, на цій вулиці, протягом 1937 року (аж до лютого 1938 р.) було поховано 6865 осіб, жертв репресій. Була опублікована розповідь очевидця — одного з мешканців будинку № 131, який пригадав, що ще 1933 року він, 6-річний хлопчик, бачив, як у сутінках біля їхнього помешкання закопують мертвих дітей. А 1937 року заздалегідь викопували глибоченну яму, а як смеркне — машинами привозили трупи, вкидали їх туди і притрушували негашеним вапном. Землею могилу не засипали — адже назавтра буде така сама машина тіл, а післязавтра — ще одна. Аж коли яма вщент заповниться — її присипали”.
Роздивляючись пам’ятний знак, я раптом упізнав це місце — саме сюди приводив нас 1947 року світлої пам’яті Борис Олексійович Олексієнко. Тут вишикував він нашу групу учнів 14-го ремісничого училища, тут виголосив свою промову, несподівано завершивши її цитатою зі Сковороди. Відтоді сплинуло чимало часу. Можна по-різному тлумачити цей збіг обставин. Гадаю, Борис Олексійович у одну з тих страхітливих ночей втратив когось із близьких, і знав, що покоїться та людина десь на території колишнього єврейського цвинтаря — між будинками 119 та 131 на вулиці Академіка Павлова. І в річницю трагедії наш майстер — справжня Людина — зімітував похід ремісничої групи на “навчальну практику” і, вишикувавши нас та мовлячи банальні слова про технологію будівельного виробництва, сам подумки молився за душі невинно убієнних.
Напис на пам’ятному знакові датований 1990 роком і повідомляє, що на цьому місці буде споруджено меморіал. Як кажуть, мовив пан: “Кожух дам”, слово його тепле.
Вважаю, що тільки коли в Харків прийде нарешті українська влада, на вул. Академіка Павлова постане меморіал у пам’ять безневинних жертв комуністичного терору. І, цілком можливо, серед інших доречних і красивих слів викарбують також слова українського філософа Григорія Сковороди: “Кінець є одночасно і початком”.
І той самий постулат українського любомудра, який промовив наш улюблений учитель під час організованої ним громадянської панахиди перед почесною вартою — шеренгою дитячих душ, “ремеслят” — на відстані двох трамвайних зупинок у бік тракторного заводу від відомої кожному харків’янину “Барабашки”, — мовила й невмируща (як і душі невинно убієнних) Мавка з “Лісової пісні”: “Стане початком тоді мій кінець!”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment