У зеніті літа був липень…

Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва

…Наш добрий приятель київський інженер-будівельник і музикант Дмитро Гармаш запросив мене з Іриною та онуком, дев’ятикласником Михайлом, здійснити невеличку подорож Київщиною. Hашим супутником і гідом був журналіст, письменник і знавець Макарівського району Євген Букет. Ми відвідали село Бишів, де з експозицією шкільного музею нас познайомив пристрасний краєзнавець, історик Валерій Обухівський. Потім Євген Васильович запропонував завітати у його рідне сусіднє село Грузьке — за 9 км на захід від Бишева. Батьки Євгена — Василь Миколайович та Алла Михайлівна Букети гостинно прийняли неждану компанію в зеленій альтанці під виноградними гронами, де замість стільців дубові колоди. Там Євген, автор монографії “Історія українського села Грузьке”, подарував нам книгу “Літературна Макарівщина”. Гортаючи цю хрестоматію, натрапив на цікавий для себе факт: з’ясувалося, що далекого 1941 року в Бишеві закінчив школу український дитячий письменник Богдан Чалий (1924—2008). І в пам’яті сплив спомин…
…У зеніті літа був липень 1959 року, коли ми стояли на теперішній київській вулиці Архітектора Городецького, де тоді була агенція “Аерофлоту”, проводжаючи в далеку подорож брата-художника Георгія Малакова (1928—1979). Він вирушав з невеликою групою української інтелігенції в туристичну подорож до країн Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Ці три країни належали до тих, де капіталізм досягнув високого розвитку, а Голландія (або Нідерланди) слушно вважалася батьківщиною капіталізму як такого. А в нас тривала розбудова розвинутого соціалізму. У тій другій половині п’ятдесятих років минулого століття, дякуючи “хрущовській відлизі”, тільки-но почала потроху підніматися “залізна завіса” між “табором соціалізму” та “загниваючим” Заходом. Радянські люди здебільшого ще перебували у полоні ідеологічних догм комунізму, усталених упереджень та страху перед відповідальністю “за зв’язок із закордоном”. В анкетах була сувора графа: “Пребывание за границей”, ствердна відповідь вважалася міною сповільненої дії, якою могло стати звинувачення в шпигунстві! Але вже не всі на це так реагували: молоді інтелектуали, з яких складалася група, прагнули побачити на власні очі оте заборонене, хотіли особисто переконатися, що “загниванням” і не пахне. Керівником групи був призначений партієць, фронтовик, письменник, головний редактор дитячого журналу “Барвінок”, тридцятип’ятирічний киянин Богдан Чалий. Групу супроводжував “мистецтвознавець у цивільному”, якого відрядила в цю подорож якась обласна структура. Не київська. Мабуть, як нагороду за успіхи в роботі.
Летіли з Києва до Москви, а вже звідти — на реактивному лайнері “Ту-104” — тодішньому досягненні радянського військово-промислового комплексу. Це вражало.
Групою опікувалася туристична компанія Vоjages Joseph Dumoulin, а гідом був Костянтин Маткава, російськомовний грузин, з емігрантів. Мандрували автобусиком фірми “Мерседес-Бенц”, за кермом якого сидів веселий шофер Раймон. Щодня поїздки, нові готелі, ресторани. Учасникам подорожі, які звикли до рідного “ненав’язливого радянського сервісу” та такої ж ненав’язливої реклами на взірець київської: “Чи вживають ваші діти консервовану печінку тріски?” або “Пийте пиво заводів “Укрголовпиво” (іншого ж не було!), західна однослівна реклама була навдивовижу. Захоплювали старовинна й модерна архітектура, потік різноманітних автомобілів усіх європейських та американських марок — такі несхожі на тодішні радянські “волги” та “москвичі” на наших вулицях. І люди: не просто інші, не просто модно вдягнені, а з іншою поставою, іншим виразом облич: спокійні, усміхнені, привітні.
Брюссель, Гент, Брюгге, Остенде, Антверпен, Льєж, Люксембург, Роттердам, Гаага, Амстердам, Ельбург — то не повний перелік бачених міст і містечок. Фото- та кінозйомка аматорськими камерами на   8-мм кіноплівку.
А спостережливий художник Георгій Малаков не тільки фотографував, а й робив замальовки з натури в записничку, а потім за свіжою пам’яттю в готелі. Чимало знав про ці країни і з років навчання в Київському художньому інституті, з курсів історії мистецтва, з книжок та кінофільмів. Звертав увагу на все — від архітектури до вродливих дівчат. Користувався фломастерами, кульковою ручкою, олівцями, потім — улюбленими тушшю й пером, аквареллю, а згодом технікою ліногравюри.
Якось Георгій, попри заборону відокремлюватися від групи, зазирнув до портового бару в Антверпені, зобразив його інтер’єр: молоді моряки в одностроях різних держав сиділи перед високою стійкою, весело базікаючи з дівчатами та попиваючи пиво, не звертаючи уваги на екран великого телевізора. За спиною в барменші стояли пляшки з напоями та старовинні глиняні пивні кухлі. Над ними красувався рекламний напис пива “Stella Artois”. Цей напис наші туристи бачили всюди, як і рекламу портвейнів “Martini”, “Cinzano” або американського напою “Coca Cola”. У тодішній радянській пропаганді це останнє асоціювалося мало не з поняттям “американський імперіалізм”. Аби на власні очі побачити один з характерних проявів “загнивання Заходу”, Георгій зумів на вечірній прогулянці у Брюсселі ще раз відокремитися від групи, щоб завітати в кабаре “Моulin Rouge” та “Parisiana”. Того ж вечора змалював побачене по пам’яті.
Іншим разом утнули й таке. В одному людному місці хтось із наших туристів звернув увагу на якійсь розважальний заклад, де пропонувалися різноманітні видовища: від циркових номерів до … strip-tease. Старші товариші, відповідальні за групу, не помітили тих слів, або й не знали їхнього значення. Промовчав і гід. Виступали жонглер, акробати, танцюристки, аж ось оркестрик перейшов на інші ритми і на невеличку сцену вийшла діва. З перших її рухів хлопці зрозуміли, що буде далі. Коли одяг став дедалі менше прикривати тіло звабливої танцівниці, керівник групи рішуче підвівся і промовив: “Товариші, це провокація! Ми негайно залишаємо залу!” Але у дверях їх перепинив здоровань з колишніх важкоатлетів і жестом показав: “Назад!” Через гіда керівник пояснив, що група не хоче на це дивитися, на що вишибало резонно мовив: якщо стільки людей водночас залишать залу до кінця вистави, то ті, хто чекає на вулиці наступного сеансу, подумають, що тут нецікаво і підуть собі, а заклад матиме збитки. Нашим туристам довелось повернутися, номер тривав, а керівник групи і “спецтовариш” сиділи, затуливши обличчя долонями. Пізніше групу попросили забути цей “прикрий випадок”. А через майже тридцять років Богдан Чалий у присвяті Георгію Малакову подав серед низки характеристик і таку: “Схильність до милих вигадок, молодечих пустощів”.
Удома Георгій опрацював зібраний матеріал, написав кілька акварельних картин. Потім перейшов до популярної на той час техніки ліногравюри, яка дозволяла авторське тиражування творів. Зробив графічну серію “Бенілюкс”. Вона широко експонувалася на художніх виставках, тиражувалася в часописах і газетах.
А його друг і супутник Богдан Чалий написав поему “Ніч Амстердама”, присвячену сумній долі маленького хлопчика і його улюбленого собаки. 1964 року проілюстрував книгу Георгій Малаков, з великим захватом змалювавши яскравий зовнішній блиск капіталістичного міста. Без перебільшення саме це, а не пропагандистський антизахідний запал сюжету забезпечили успіх книжці, яка ще після першого видання (1965 р. накладом у 58000) двічі виходила в світ у тому ж видавництві дитячої літератури “Веселка” (удруге 1977 р., накладом 250000!). Востаннє — 1988 року (наклад “лише” 50000), коли вже Захід став доступним, хоча ще існував Союз. На сторінках цієї дитячої книжки Георгій показав архітектуру, рекламу, новітні автомобілі й строкатий натовп Амстердама, побачений ним та зафіксований в зоровій пам’яті, у численних замальовках та ескізах. Там і американський матрос, і хлопчик у джинсах (про які в ті часи у нас ніхто й гадки не мав), і дівчата в модному вбранні, і безліч великих і дрібних деталей, які можна довго розглядати, дивуючись спостережливості художника, його вишуканим композиціям та вправному володінню технікою рисунка та акварелі. До речі, у кількох сюжетах дотепник Георгій зобразив у натовпі амстердамців … автора поеми й свого друга Богдана Чалого у вишиванці та з нотатником, а також свого батька, дружину, донечку та автора цих рядків. В оформленні книжки Георгій вмістив інформацію про себе як автора малюнків на теці з паперами, притуленій до валізи художника. На ній — яскраві наклейки готелів, де зупинялися (так тоді годилося) та жовто-блакитна(!) наклейка єдиної тоді радянської авіакомпанії “Аерофлот”. А на шворці висить бирка королівської авіакомпанії “KLM” (це тоді теж вражало), літаком якої поверталися додому.
Ілюстрував Малаков й іншу дитячу книжку Чалого: “Балада про живого манекена” (1965 р., наклад 76000).
Ось так несподівано через Бишів і Євгена Букета згадалися разом Богдан Чалий та Георгій Малаков.
А малюнки роздивляйтеся. Вони навдивовижу сучасні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment