Душа великого роду-народу

Напевно, душа будь-якої творчої людини, — ні, навіть просто людини чуйної, щирої, людяної, — яка не зашкарубла під товстим, замшіло-задубілим шаром чорної юхти приземлено-прагматичних інтересів, залишається оголеним, вібруючим нервом у сприйнятті всього того, що відбувається у нашому стрімкому й далекому від пастельних тонів сьогоденні. Валерій Франчук, відомий український художник, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, тут не виняток, а швидше яскравий приклад.  І ключ до розуміння феномену національного духу й великого таланту.

Микола ЦИМБАЛЮК

Шанувальників його мистецтва: і друзів, і заздрісників (що поробиш, є й такі!), вражає невичерпність його життєвої і творчої енергії. Ось і зараз, не встиг він звершити чергову, 143-ю виставку живопису, графіки й дерев’яної скульптури в Національному музеї літератури України (до речі, разом із донькою Марією, випускницею Дитячої академії мистецтв), як почав готувати свої роботи до відправки на Львівщину, аж у Самбір.
— Директор тамтешнього музею Бойківщини Роксана Даньчин, — ніби виправдовуючись, розповідає художник, — якось побачила чи прочула про мою дерев’яну скульптуру. Телефонує, просить: зробімо виставку й у нас! Погодився, тим більше, що всі витрати на перевезення (а це майже 700 кілометрів) беруть на себе організатори.
Для наших художників клопоти з влаштуванням персональних виставок, як правило, неабияка проблема. Не достатньо мати лише ім’я в мистецькому світі — треба мати такий “дріб’язок”, як кошти, віднайти пристойні зали, віддрукувати афіші, перевезти й розвісити роботи, потурбуватись про бодай найменшу інформацію в пресі, на радіо… Про телебачення годі мріяти, бо приватні телеканали суркісів-ахметових-пінчуків і подібних до них українське мистецтво не цікавить. Це ж не “некрофільство”, як влучно охарактеризував один із мистецтвознавців сучасне модерне мистецтво, що виставляється в “Мистецькому Арсеналі” і за яке наші олігархи викладають десятки, сотні тисяч доларів. Бо національне, українське — то не їхнє. Тому й доводиться художникам, які не забувають, часткою якого роду-народу вони є, самотужки дбати про шлях своїх творів до глядача.
Так було й напередодні Євро—2012. Влада захлиналася від телячого захвату й штучно підстьобуваного оптимізму щодо темпів і обсягів підготовки спортивних, готельних об’єктів до справді непересічної події в житті України. Але будь-який громадянин, далекий від футболу, розумів, що тут основним мотивом було не стільки утвердження іміджу України як держави з власною давньою історією і самобутньою культурою, скільки фінансові інтереси чиновництва та маленької купки провладних олігархів. На цьому темному тлі сонмища цинічних прагматиків різко вирізнилася постать одного з небагатьох наших художників — Валерія Франчука.
Власними силами, власним коштом напередодні Євро—2012 він організував дві художні виставки: одну — в Музеї літератури, другу — в Музеї Михайла Грушевського. Представивши на першій поруч із живописними роботами графіку й дерев’яну скульптуру в стилі конструктивізму. На другій — понад півсотні олійних пейзажів, написаних переважно останнім часом. Це роботи здебільшого невеликого формату, які отримали позитивні рецензії і відгуки преси та відвідувачів. Художник переконаний: найкоротший шлях до пізнання світом України, української душі — національне мистецтво.
Чи не найулюбленіший жанр Валерія Франчука — пейзаж. Природа є домінуючим сюжетом переважної більшості його полотен. Але яких полотен! Кожне з них неповторне у передачі внутрішньої сутності, живої душі на перший погляд звичайних, до яких ми так звикаємо, парків, гаїв, садів, маленьких потічків і привільних вод річок, очей землі — озер.
Кожне дерево під чутливим шпателем (улюблений інструмент митця) стає одухотвореною істотою, що живе власним життям. Воно органічно вписується в барви небесного свічення і земної тверді, що дихає. Для Франчука, як і для Лісової Мавки, дерево справді живе, чуттєве і чутливе, з ним можна говорити, його треба слухати, воно є активним учасником людських емоцій, думок і загалом життя. Навіть крони дерев нерідко в художника повторюють улюблені ним обернено-каплеподібні обриси людських голів. До речі, якось я запитав у нього, чому він людські обличчя малює саме такої форми. “Бо з раннього дитинства запали мені в душу лики святих з ікон нашої сільської церкви, яку будував ще мій дід і яку зруйнували у 1980-х”, — відповів Франчук.
Одухотвореність навколишньої природи перейшла не лише на полотна художника. Вкотре відвідувачі його виставки в літературному музеї захоплювалися й милувалися досить незвичною для переважної більшості глядачів скульптурою — композиціями з набірного клеєного дерева.
У натхненних руках майстра звичайні соснові обрізки лиштви, брусків, рейок, багетів тощо завдяки творчо переосмисленій уяві оживають, прибираючи чіткі людиноподібні обриси. І оживають його “Співці звитяг” (кобзарі), “На базар”, “Кожний про своє”… Сама текстура сосни ніби відтворює лінії вправного різця графіка, підсилюючи чи притлумлюючи задум автора ідеї. Тож дивлячись на ту чи ту композиційну групу (а подібних робіт в автора не один десяток), глядач безпомильно прочитує задум художника, хоча вибрана ним образна мова не з простих для непідготовленого. А найцікавіше те, що вона справді є національною за формою і жива. Так, так, саме — жива!
Хтозна, напевно, щоб збудити й показати справжню душу свого творіння, митець мусить вдихнути, як Пігмаліон в Галатею, власну унікально-неповторну душу. Чистою, прекрасною, привабливою вона стає завдяки тому, що виростає під прадідівськими стріхами, не сходить на манівці зі стежок-доріг національної історії і живиться з прадавніх чистих джерел і криниць любові до рідного роду-народу.
Незважаючи на глобалізаційні процеси руйнації національних особливостей духовного світу народів й укладання їх у прокрустове ложе універсалізму через тотальну універсалізацію (читайте: примітивізацію), живопис Валерія Франчука залишається глибоко закоріненим у рідні мотиви, настрої, символи… Вони близькі й зрозумілі кожному, в кого не звиродніла українська душа. Тож сам художник, перебуваючи в постійних творчих пошуках вираження навколишнього світу, пишається й незмінно підкреслює належність до української школи живопису. Це природно для будь-якого талановитого митця. Недаремно відомий представник імпресіонізму Огюст Ренуар якось сказав: “Якщо я щасливий належати до французької школи, то не тому, що я звеличую вищість цієї школи над іншими, а тому, що, будучи французом, я мушу належати моїй країні”. Франчук належить — цілком і повністю — своїй, нашій Батьківщині.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment