«Державні» реалії державної мови

img_7897Анатолій ЗАГНІТКО,
член Національної спілки письменників України

Вавилонська вежа,
або Мовна поліфонія…
За однією з версій, від часів будівництва Вавилонської вежі, коли Господь покарав людей, змішавши їхні мови (та й культури, бо мова і культура нерозривно пов’язані), постала проблема спілкування, або розспілкування (роз’єднання). Прихильники іншого погляду на Біблійну легенду наголошують, що колись спільна прамова поділилася на низку мов і сучасна мовна поліфонія, мовне багатство є похідним давноминулої мовної однофонії. Мовне багатство завжди досконаліше від мовного одноманіття. На збереження мовного різноманіття спрямовані визначальні принципи Європейської хартії регіональних мов, що ратифікована 2003 року Україною і спрямована на підтримку мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської. Колись спільна праслов’янська мова сьогодні виявлювана в східнослов’янській групі мов: білоруській, російській та українській; західнослов’янській групі з підгрупами: лехітською (кашубська, польська, сілезька, словінська (живі) та мертва — полабська); лужицькою (нижньолужицька і верхньолужицька; кнаніт); чесько-словацькою (чеська, словацька); південнослов’янській групі з підгрупами: східною (болгарська, македонська, церковнослов’янська та мертва — старослов’янська) і західною (сербська, хорватська, словенська, боснійська, чорногорська).
Кількість слов’янських мов не зменшується: від сивої давнини і до сьогодні мертвими стали тільки полабська і старослов’янська, але водночас на загальнослов’янській мапі набули мовновизначального статусу кашубська, лужицька на терені Польщі, а в окремих державах — чорногорська, боснійська. Вони розвиваються за активної підтримки насамперед їхніх носіїв та держав.
В епоху глобалізації і прагнення сформувати субкультуру, відмінність мов, а відповідно і культур, залишається одним із найпотужніших джерел вияву народного духу і спротиву тенденціям всезагальності, збереження нацією як духовною цілісністю власної ідентичності. Кожна мова і кожна культура пильно стережуть та оберігають своїх підданих і ставлять різноманітні перепони: “воюють” з іншими мовами і культурами (Світлана Тер-Мінасова). У цій війні мов і культур носіями миру були, є і завжди будуть викладачі іноземних мов, перекладачі, культурологи. Мова і культура не тільки оберігають своїх підданих, а й зберігають їх, вони рятують народи від втрати національної самобутності, власної самореалізації, національної самоідентичності, патріотизму, життєвої енергії.

Багатство мов і їхня конкурентність: складні реалії сьогодення
Повертаючись до старої Біблійної легенди про Вавилонську вежу, можна сказати, що, напевне, це було не покарання, а Дар Божий: люди набули можливості сприймати світ по-різному через призму різних мов, що уможливило краще розуміння світу в його багатовимірності, поліфонічності. Тому не треба говорити, що ухвалений Верховною Радою України законопроект “Про засади державної мовної політики” (№ 9073) — неактуальний. Мовляв, його укладачі та депутати більшості спеціально переводять стрілки з наболілих соціальних проблем… І що мовні проблеми перебувають аж на 31 місці… Соціальні проблеми були, є і будуть, бо за будь-якого покращання певним соціальним групам хотітиметься знову покращання, а ось мовні реалії… Тут усе набагато складніше… Мовне питання ніколи не буде другорядним, тому що мова убезпечує людину від абсолютної деградації, гарантує їй як особистості самовияв і самореалізацію в духовному просторі. За роки існування України як самостійної Держави для розбудови українськості в Українському Державному Просторі було зроблено мало, а постійне наголошення на тих тортурно-азійських перипетіях (що документально підтверджені), які витримала українська мова за період входження до складу різних імперій, не доповнює нічого до розширення її функційного тла. Та й мало цікавить це сучасних авторів нових “концепцій” так званого мовного облаштування України. Для належного розуміння ситуації варто хоча б побіжно заглянути в не таку вже й далеку перспективу після ухвалення законопроекту, скориставшись для цього не тільки власними міркуваннями, а й думками російських публіцистів. Так, Леонід Бершидський, відомий як консультант російськомовного видання “Фокус”, у своїй колонці на сайті журналу “Сноб” наголосив: “Зараз багато хто в Києві каже, що політики використовують “мовне питання”, щоб відволікти народ від того, що по-справжньому важливе — від стану економіки чи там судової системи. Але це, по-моєму, короткозорий погляд на речі. Спробуйте уявити собі Росію без єдиної мови (виділення наше — А. З.), Москву, яка говорить англійською, Пітер, що привчиться до фінської дифтонги, китайськомовний Владивосток. Що втримає разом людей, які живуть на цих великих територіях? Навіщо їм буде потрібна загальна економіка чи судова система? І зараз не завжди зрозуміло, чому ми разом, а без мови впору було б розпускати федерацію”. Публіцист не акцентує увагу на визначальності економічного комплексу, бо останній аж ніяк не допоміг зберегти цілісність держави. Звичайно, насамперед було прагнення людей жити в незалежній державі і розпоряджатись усім самостійно. І водночас більшість усвідомлювала, що повинні напрацьовуватись власні національно-державні цінності. Так думалось, але по-іншому відбувалось. За усі роки існування Української Держави на загальносвітовій мапі не відбулося духовно-морального прориву тільки тому, що пріоритетними вважались то економічні, то суто промислові, то суто технічні чинники. А духовно об’єднавчі чинники залишались осторонь, бо для більшості так званих державників вони видавались несуттєвими. Але простір порожнім не буває: в Україну максимально швидко експортовано різного ґатунку російськомовний продукт. Експансія або завоювання цим продуктом національного простору нашої Держави активно триває за сприяння усіх засобів масової інформації. Для цього достатньо проаналізувати хоча б добову програму будь-якого загальнодержавного каналу: очевидний брак національно-державного продукту — словесного, музичного, естетичного, повне домінування експортованого, з відповідними естетичними і патріотично-духовними настановами. Отже, держава не подбала і не дбає про повернення боргу українській мові: забезпечення повноцінного функціонування на всьому просторі та підняття її престижу як найважливішого чинника єдності Держави, її визначального атрибута. Звернусь ще раз до Леоніда Бершидського: “Тепер українська мова в більшості тутешніх міст — насправді суржик, суміш різних мов і впливів. Але українська — жива мова, на якій існує пронизлива поезія і серйозна проза” і далі: “Якщо Україна не зможе зберегти, підлікувати, розвинути цю свою мову, гріш їй ціна як країні. Інакше кажучи, мова — це проект, успіх або невдача якого найяскравіше покаже, чи відбулася тут окрема держава. А між тим, якщо російська отримає рівні з українською права, вона зжере сусідку, як більш сильна, більш розвинена, більш зручна. У неї як в державну мову двох імперій, вкладають сили і кошти давно і цілеспрямовано”. Публіцист відкрито, прозоро і чесно говорить про те, що в російську мову вкладають гроші цілеспрямовано, що на її престиж працюють по-державному — виважено, продумано, та й Фонд російської мови очолює Людмила Путіна, дружина Президента Росії. А скільки ж вкладено в розвиток і розбудову української мови як державної?..

Чи заговорить чиновник
українською?
19.00. 2 липня 2012 року. Зібралися у службовому приміщенні Донецького телецентру для виходу в ефір наживо програми “Ювілей Донецької області” о 19.30 на 27 каналі. Було кілька учасників телепередачі (автор цих рядків, доктор технічних наук професор Володимир Стефанович Білецький, режисер Василь Олексійович Гуменюк, заступник голови комісії з територіального устрою і самоврядування Микола Миколайович Загоруйко та ін.). Панувала цілком природна атмосфера обміну незначущими репліками щодо майбутньої передачі, озвучення певних даних. Тим паче, що передача повинна йти наживо. І в цю мить пролунав голос одного з учасників, який говорив безапеляційно, голосом, що не допускає жодних заперечень: “Украинский язык в силу исторических условий не развился. Он сегодня является недоразвитым…”. А далі продовжували лунати безапеляційні сентенції про недолугість української мови, її вторинність. Автор цих думок — Микола Загоруйко. В інших умовах варто було вступити в дискусію, якої він і не думав допускати, але перед ефіром не хотілося вичерпати себе емоційно і морально, аби довести те, що вже давно усім відоме — крім посадових осіб держави. Тому вчинив, напевне, не зовсім коректно: застеріг, якщо розмова про недолугість української мови триватиме, не братиму участі в запланованій телепередачі. Мене підтримав професор Володимир Білецький, інші.
Суттєво, що ці думки озвучив представник обласної держадміністрації, що загалом суперечить усталеній уяві про патріотично налаштованого держуправлінця. Обидва представники Донецької обласної держадміністрації говорили під час телеефіру тільки російською, це вже стало закономірністю. Хіба що крім окремих досить промовистих винятків: голови Донецької ОДА Володимира Шишацького та кількох його заступників. Напевне, тим самим стверджуючи, що української мови в Донеччині не існує. Чи справді це так? Зовсім ні… Українська на терені Донеччини існує в різних виявах — активному, тобто в щоденному вжитку (Слов’янський, Мар’їнський, Олександрівський, Амвросіївський та інші райони), напівактивному — мовці легко переходять на українську, тільки зачувши її (більшість містечок і селищ Донеччини), пасивному (Донецьк, Макіївка, Маріуполь та ін.), коли мовці в контакті переходять на українську, не відчувають дискомфорту в спілкуванні. Цей аналіз можна продовжувати… Але питання в тому, що на Донеччині українськомовні легко послуговуються в повсякденні російською (на жаль, російськомовні не переходять у спілкуванні з українськомовними на українську), або суржиком, щоб бути “своїм”. Гасла “Хотим говорить на русском!” не відповідають реальності, бо, власне, жодна мова в Україні не заборонена, а російська — домінує. На часі кожному українськомовному в Донеччині треба ставити питання про можливість належного забезпечення власних потреб рідною мовою. Повертаючись до Європейської хартії регіональних мов, що начебто складає основу законопроекту “Про засади державної мовної політики”, треба однозначно сказати: багато шуму — мало користі для принципів цієї хартії, бо основу законопроекту становить не лише збереження мовного поля російської, а й посилення навантаження російської для надання їй зовсім іншого статусу.
Посилимо українську — збережемо Державну єдність, піднімемо патріотизм… Іншого не дано… Для повноцінного вияву Держави потрібно, щоб патріотичні почуття її громадян були співвідносними з діями владних структур усіх рівнів. Патріотичні почуття може формувати тільки національно-державний продукт, той продукт, що духовно працює на кожного громадянина. Юрко Зелений, музикознавець, порівнюючи колишній стан івриту, який вдалося відродити, і сучасної української мови, стверджує: з українською мовою зараз значно краще. І продовжує: “Найгірше — нема хотіння. Люди не хочуть бути українцями. А бути українцем — то нині насамперед мовна ознака. У Берліні спілкуємося українською, підходить людина і каже: “Прівєт зємлякам”. З Луганщини. Звідки знає, що ми не з Росії? — Мова. Говорячи чужинською мовою, нас сприймає за своїх як земляків. Це система кодів. Система саморозпізнавання”. Та найстрашніше для українськомовних (та й для українців, що не втратили національно-генетичного зв’язку зі своїми коренями), а для мовно-державної стратегії неприпустимо, що “українську мову витискають з усіх усюд” (Юрко Зелений), і це вже питання її життя і смерті, не абсолютної (як полабської). “Мова так закарбована на електронних, звуко- і відеовідтворювальних носіях, що її забути чи згубити стало неможливо. 100 років тому це фізично можна було. Папір міг згоріти. Нам пощастило дотягнути до теперішніх часів” (Юрко Зелений). Але це щастя відносне, тому що справді українську можна буде почути і за бажання вивчити… Думаю, що такого не станеться, бо українська мова сьогодні має надзвичайної ваги силове навантаження в Українській Державі, яке легко зруйнувати, та відродити — навряд чи вдасться… Українська мова в сучасній Україні — це цілісність Держави і надійний чинник формування нинішніх і майбутніх поколінь у патріотично усвідомленому дусі значущості і ваги власної Держави у світі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment