Закони звіринцю

img_7911Уже місяць на сходах Українського дому триває голодування незгодних з “мовним” законопроектом Ківалова—Колесніченка. Учасники акції не використовують символіку будь-якої з політичних партій. За їхніми словами, кожен протестувальник долучився до акції через свою громадянську позицію. “Слово Просвіти” продовжує висвітлення акцій проти ухвалення скандального законопроекту.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

У розпалі дискусій навколо законопроекту Ківалова—Колесніченка “Про засади державної мовної політики в Україні” російський політик Валерія Новодворська зазначила, що їй соромно, що мова її народу стала формою поневолення інших народів, інших мов і культур: чи то в Литві, Латвії, Білорусі, Україні… Така думка тримається на нормах права, внутрішньої поваги до себе й до іншого.
В Україні у Верховній Раді більшість — люди без культури і моральних принципів. І тільки бідний спікер (не відпущений у відставку з невідпущеними гріхами) Володимир Литвин ніяковіє від того, що змушений відповідно до правової процедури підписати проект закону, проти якого вийшла на мітинги вся Україна (а народ — джерело влади), проти якого виступили європейські експерти, українські науковці… Усі бачать, що це не проект задля України, а спосіб повернутися до СРСР у найгірших формах. А ми граємо в демократію.
“Шлях не середній це, а ніякий, саме тих, хто чекає, куди доля поверне”, — писав Тит Лівій. А Монтень, цитуючи його, писав, що “така річ допустима лише щодо справ сусідів: під час війни варварів проти греків Ґелон, тиран сиракузький, приховуючи, кому співчуває, тримав у Дельфах посольство з подарунками, аби завчасу знати, на чий бік схиляється Фортуна, і поспішити приєднатися до звитяжця”. Синдром Литвина — це саме той шлях “ніякий”, що приведе Україну до політичного колапсу.
Мітинги в Києві та в регіонах не зупинили спікера. Він говорить про дотримання правових процедур, хоча те, на чому він поставив підпис, було прийнято всупереч усім можливим правовим нормам — брутально і цинічно.
Тож 31 липня спікер В. Литвин підписав антидержавний законопроект “Про засади державної мовної політки”, проти якого виступили науковці, інтелектуали, міжнародна спільнота. Володимир Михайлович, щоправда, знітився: йому не залишили жодного вибору, мовляв, у голови ВР є тільки обов’язки, а немає прав. Тому оскільки люблячі депутати у відставку його не відправили, то він мусить підписати цей клятий законопроект. І “безправний” спікер, який мусить підписати антиконституційний закон, що може розпочати громадянську війну і розкол України, не зважив на умови, за яких ухвалювали законопроект у другому голосуванні. Він не пригадав, що 3 липня закон ухвалювали з численними порушеннями. Навіть картка Томенка проголосувала, не кажучи вже про інші мертві душі, яких фізично не було у стінах парламенту, але які, певно, силою духу таки змогли віддати свій голос за скандальний законопроект.
У законопроекті підтримка російської мови має антидержавний і антиконституційний характер, вона спрямована на поділ України за мовною ознакою. А гасла про захист російської мови смішні — ідеологічна ілюзія, політична ширма. Між іншим, у нас за 20 років російська мова успішно вкоренилася, не відчуваючи жодної загрози. Тільки ось біда: якщо послухати мовлення політиків зі східних та південних регіонів, якщо почути їхні виступи на з’їздах, то стає спочатку смішно, а далі моторошно. Це не російська мова Пушкіна й Лермонтова. Переважно це мова малоросів, людей другого сорту, які ще й гризуться за право називатися людьми другого сорту. Монтень казав: “Ніколи мені не траплялося прагнути цезарства чи королівства, ані іншого гідного становища… надто я люблю себе”. Наші народні депутати прагнуть для себе плебейства і другого сорту, думаючи, що це цезарство. Для Росії Україна — сировинний додаток, спосіб підтримувати власну національну економіку. Навіть російськомовна Україна для Росії — це об’єкт використання, а не рівноправний партнер. Те, що схід і південь України говорять російською, аж ніяк не робить їх паритетною частиною російськомовного світу. Наприклад, Крим — це простір експансії з боку Росії.
Що ж, Володимир Михайлович зворушливо розводить руками. Він мусить дотримуватися правової процедури. Можна припустити, що Володимир Литвин справді не хоче (і щиро в це вірить), аби цей законопроект ухвалили. Але в такому разі в ньому спрацьовує неподоланий колоніальний синдром, із яким Україна має клопіт уже впродовж більше двадцяти років. Синдром політичної безхребетності. Мовляв, розумію, що це погано, а нічого вдіяти не можу. Вищі сили керують моєю рукою…
Тим більше, що спікер виставив на голосування 30 липня інші, альтернативні законопроекти від опозиції. Але ж глас народу, опосередковано представлений депутатами, їх не підтримав. Отже, начебто все відбулося демократично. Опозиції надали слово, це слово успішно поховали і бєспрєдєл триває далі. У цьому лихо українського парламентаризму — в ілюзії демократії. Парламентаризм не може існувати на ґрунті моральної деградації, плебейської запопадливості й тваринних інстинктів.
Хіба можлива демократія за первіснообщинного ладу? А події 3 липня у Верховній Раді — це бунт носорогів, повстання у стилі “Колгоспу тварин” Орвела, коли дикі розлютовані тварини почали вимахувати лапами. І це була не Верховна Рада як простір законотворення. Це був звіринець, якщо не сказати більше: блатна сходка українського нардепного криміналітету. Представники народу думають лише про рівень власних капіталів. І, безперечно, голосування за антиукраїнський прорадянсько-російський законопроект має фінансову підтримку з боку нинішнього Кремля.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment