Наталя ЛІВИЦЬКА-ХОЛОДНА (1902—2005). Крик у порожнечу

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Де той дім, що на стінах
лиця предків і минулого слід,
де тепло, що в ньому
          росте родина?
Де мій рід?
Н. Лівицька-Холодна

Її так часто зіставляли з Ахматовою, що це стало ледь не загальним місцем. Підстави для зіставлень були. Є зізнання самої поетеси, є прямі відштовхування і навіть парафрази з Ахматової. Але ярлик “українська Ахматова”, вживаний, звичайно ж, як похвала, несе в собі приховану негацію вторинності, впізнаваності, того, що вже було. Це ж стосовно таланту Лівицької-Холодної справедливо тільки частково, тому потребує уточнень.
Поезія знає перегукування суверенних голосів, що, як відомо, свідчить про їхню спорідненість. Про закроєність природи обдаровання мовби за однією міркою, налаштованість різних світів на одну хвилю.
Чи той це приклад? Якщо так, то напрошуються поправки. По-перше, це стосується тільки частини творчості Лівицької-Холодної. По-друге, її суверенність вразлива в тому розумінні, що поезія Ахматової, безперечно, належала до її улюбленої лектури. А де захоплення, там неминучі й впливи.
Узяти хоча б надмірну увагу до певних ситуаційних і психологічних колізій, до “татарської крові”, хоча останнє з таким самим успіхом можна віднести і на рахунок пражан з їхньою невсипущою увагою до історії. Зокрема — виділимо окремо — на безпосередній вплив Маланюка.
Інтимна лірика Лівицької-Холодної вабить своєю відвертістю. Діапазон її широкий: від романтичного флеру до провалів у безодню пристрасті. Від метерлінківської синьої птиці “дитячих мрій” до любові-поєдинку, любові-змагання, любові-ненависті.
Циклічність її віршів невипадкова. Це циклічність переходових станів душі і тіла. Це жіночий календар з усіма його психологічними подробицями, видозмінами, схрещеннями і перетіканнями чуттів, інакше кажучи, пульсація живого єства в ході еволюції.
Тому така й містка ця лірика, що в ній відбилася у різних часових вимірах і за різних обставин якнайширша гама чуттів: неясність перших поривань, радість пізнавання, сум’яття зближення і перших тілесних доторків, поступовість дозрівання, обожнювання й захват, лихоманка пристрасті, повнота віддачі й егоїзм втішання, розчарування і ворожнеча — і ще інше, проміжне, що не назване, але вгадується.
Складається враження невичерпальності цього інтиму. Чи не тому, що засліплює ця строката картина в її відчайдушній правдивості? Є якась первісна свіжість сприйняття у тих віршах поетеси, де чуття ще не захмарене привнесеними домішками прикрощів. І коли читаєш: “О, стрункі твої ноги, стрункі”, “О, міцні твої руки, міцні”, пам’ять підказує висхідні позиції: зворушливу розкутість староєгипетської лірики і “Пісню пісень”.
Зовсім інші асоціації виникають, коли в самоозначенні “дитина-жінка” (“пізнати Вас і знати хто Ви”) жінка бере гору (“Ви незломні у цноті своїй, але я, я дитина і жінка, і так близько від мене гріх”). Пречудова ця зухвала щирість, яка не вбирається в шати оманливої скромності, але й не опускається до безкрилого натуралізму: “Ваших пестощів знов так хочу”.
Загалом суто жіноче у цій поезії мовби вкладається у коло традиційних чеснот. Він — муж, воїн, захисник. Вона — дружина, коханка, мати. Принаймні так поетеса задекларувала в одному зі своїх віршів. Але її темпераменту тісно в цьому колі. І вона періодично розриває його, виходить за межі усталеного.
Зрозуміло чому: любов — це й жорстокість тілесного: “Я гадюкою стисну, я візьму з твого серця кров”, “Твоя кров, з твоїх уст, коханий”. Чого тут більше — справжнього чи “літературного” почуття в оправі канонічного вірша? Власне, не так уже це й важливо. Важливо інше: потаємне в жіночому єстві, що його до Лівицької-Холодної не наважувалася оприлюднити жодна з українських поетес.
Хотів би застерегти, що це не має жодного стосунку до прісної механізації сексу в сьогоднішній літературі.
Поетична практика Лівицької-Холодної дала підстави                Б. Рубчаку для розлогих міркувань про “жінку-вамп”, “пожадливість пристрасті”, “демонізацію кохання”. У поетеси навіть спогад озивається наближенням до “пекельного горна”:

Як дивно серцем відчувати
з минулим радісний зв’язок
і в тиші темної кімнати
знов чути Ваш котячий крок.

Епітет котячий незамінний за доречністю і точністю. Він — мов чарівна паличка, змахом якої відкривається дозволене в недозволеному. Однак “вамп”, попри неодноразові запевнення, що в її жилах тече “палка татарська кров”, уміє бути ще й звичайною жінкою — люблячою, смиренною, ніжною: “Уста устами розхили, і обніми міцніше, любий”.
І все ж, повертаючись до Ахматової, скажемо: у неї відчутніше пушкінське стримуюче, гармонізуюче начало. Що зближує обох поетес, так це переймання таїнством кохання, його містикою, а в плані технічному — чистота письма. Хоча зближення це — з “перешкодами”: надто очевидна належність до різних культур.
Друга книжка Лівицької-Холодної “Сім літер” — це вже книжка з чітко окресленою пекучою українською проблематикою. Громадянська лірика стає своєрідним продовженням лірики інтимної, не поступаючись їй у температурі чуттів, що зауважив Б. Бойчук.
“Підготовча” робота відбулася вже в заключному циклі “Попіл” попередньої книжки, де є такі рядки:

Як багато було там Бога
В кожнім серці і в кожній хаті.

Там — це де “Дніпро і хутір”, “в леваді верби забуті”, “садки у вишнях”. Сім літер — то Україна, тугу за якою Лівицька, за Рубчаком, висловила чи не найсильніше з усіх емігрантських поетів.
Прикметний з цього боку цикл, де увага до реалій чужини незмінно завершується звертанням до материзни. Саме в цій книзі чітко вловлюються обертони голосу Маланюка (“На розпуттях”, цикли “Мир-зілля” і “Гнів”). У ній ще домінує трагічний оптимізм (Донцов) пражан, їхня мілітарна нота: “…і затремтить рука злодійська, здригнеться Київська земля і понесе сто тисяч війська під стіни білого Кремля”.
Після другої еміграції та нота пригасла. Сталося те, що мало статися: крах останніх ілюзій, невлаштованість побуту, непевність майбутнього. Творча активність Лівицької-Холодної іде на спад. З переїздом до Америки голос її, здавалося, й зовсім урвався.
На щастя, як з’ясувалося по кількох десятиліттях, це не так. 1986 року, коли поетесі виповнилося 84, у Нью-Йорку вийшов її однотомник. Він увібрав у себе не тільки “Вогонь і попіл” та “Сім літер”, а й три не друковані поетичні збірки: “На грані”, “Перекотиполе”, “Остання дія”. Ці збірки явили іншу особистість — швидше вгадувану, ніж упізнавану.
Щезла наспівність, легкість класичних катренів. Тяжкий досвід і страх “загрузнути в намулі слів” зумовили скупість, інколи майже протокольність мови.
Вірш ущільнився, стиснувся, мов шагренева шкіра. Ритмічні вивихи: перепади рядків довгого й короткого стали ледь не нормою. Це мова людини, що спізнала “морок світових глибин”. Нічого зайвого. Усі три означені книги — книги втоми, втрат, самоти, загубленості у нью-йоркських джунглях, відчаю, старості, смерті. І все це, підкреслюю, з тією ж характерною відвертістю, мінімумом декорацій чи й без них — жорстка, з перевисанням до прози фіксація біографії душі.
Дивує ось що: кожен рядок окремо сприймається як прозовий, власне, таким він і є, а сума цих же рядків — уже поезія. Поетеса свідома, що постала з попелу: “Мої вірші тепер каліки”, “Я сьогодні пишу незугарні вірші, але пишеться саме так”. Пізнє прозріння: “Самотність душі — гірш, ніж самотність тіла”. Озирання “на цвинтарище мрій і снів”: “Скільки випито сліз пекучих, скільки сказано слів дарма!” Констатація “старости собачої, що дивиться в душу пустою бочкою від сміття”.
В одному з віршів “Останньої дії” непосильна ноша відторгнутості озоветься по-стефаниківському страшно: “Тяжко давить на очі пітьма, втискаючи сльози назад до серця”.
Містичне постане в сюрреалістичних образах: місяць, “мов кров недобитого півня”, ніч, що “стискує упиревими іклами”.
Крик у порожнечу (назва однойменного вірша) наростає до надриву: “п’ю трунок закінчення і відчаю”, “чом ти вже зілля такого не звариш, щоб від нього повісилась”. Мотив самогубства стане нав’язливим:

…не таблетки насонні,
ні, то буде щось страшніш:
буде потяг, чи з підвіконня,
чи просто кухонний ніж.

Це переступання межі. Непрощенний гріх, як для віруючого. Лівицька-Холодна — віруюча. Релігійна лірика — то ще одна грань її творчості, де боже витісняється демонічним і навпаки. Точно за Достоєвським (цитую з пам’яті): “Там диявол з Богом бореться, а поле битви — серця людей”.
Пізня Лівицька-Холодна — це переважно нічне життя душі. Ніша ця в українській поезії XX ст. була до неї незаповненою. Вона й не могла бути заповненою, бо песимізм у підрадянській Україні кваліфікувався як вияв крамоли. Як і спроби осмислення жаху старості й смерті. Як, зрештою, і повнота інтиму. Цебто — все те, що зафіксоване у жіночому “календарі” Наталі Лівицької-Холодної.
Запишемо на її карб ці заслуги. Бо це означає, що вона виборола на поетичному материку свій п’ятачок тверді. Інакше кажучи — крик у порожнечу був не марним.

* * *
На розквітлі акації грона
Срібний місяць тихенько ступив.
“Ваша кров, мабуть, чорна й солона,
Ви поганка з монгольських степів”.
Похилилось мережкою листя,
Довгі тіні, мов привиди, сплять.
“Сотниківна в червонім намисті,
Білі зуби лякають, п’янять”.
Не порветься закохана тиша,
Ніч ворожить під владою чар.
“Голос ваш, наче спів, заколише,
І присниться кривавий кошмар.
Будуть гинути в полум’ї хати,
Будуть маски кривавих облич…
На татарський аркан вас піймати б,
Волочити б за коси у ніч!”

Степова казка

Знов закохане, знов сумне,
Моє серце за вами тужить.
Ви кохали колись мене,
Я любила вас… Трошки? Дуже?
Може, й зовсім ні. Але знов
Ваші очі мені, як зорі,
І весна, і татарська кров
Знову казку безглузду творять.

Сниться степ, український степ,
Чвал коня і наїзник дикий,
За плечима вогонь росте,
За плечима зойки і крики.
І криваві маски облич,
І палючого диму хмари,
І я знаю, що в темну ніч
Поцілує мене татарин.
І я знаю, що буде біль
І що буде образа й сором,
І спокуси солодкий хміль,
І ненависти чорний морок.
Буде кров на моїх устах,
Буде розпач, п’янкий, безсилий,
І як хижий могутній птах,
Розгортатиме пристрасть крила.

Так, я знаю, це ви були.
Ваші гострі татарські очі
Наді мною в ту ніч цвіли
І всміхались у пітьмі ночі.
Так, я знаю, це вас мені
Було радісно звати паном
І в солодкім облуднім сні
Поцілунком палити п’яним.
Але потім, коли весна
Оддзвеніла в лунких просторах,
Знов ненависть мені до дна
Пропалила душу, як змора.
Пам’ятаєте? — Ніч… Огні
Блискавиць, як промінні стріли.
Ваші очі мертві, страшні
Я устами навік закрила.

* * *
О, забудь мені гнівне слово,
Не дивись на мене так грізно!
Я сьогодні така нервова,
Така хвора… І вже так пізно!
Ось ходи лиш сюди, під килим,
Покажи лице усміхнeне.
Будь зо мною добрий, мій милий,
Це найліпші ліки для мене.
Зайнялись килимові квіти:
Це троянди, а це шипшини…
Як же дивно так довго жити
Без весни і без України!
Пам’ятаєш? — Дніпро і хутір
(Дай сльозу тобі, любий, витру)
І в леваді верби забуті,
І весняні дотики вітру.
Пам’ятаєш? — Садки у вишнях,
І Сімнадцятий, і прапoри.
В наших душах ясних, тодішніх
Стільки мрій було і простору!
Чи забув ти? — На тих дорогах
Наші ноги рвучкі, крилаті!
Як багато було там Бога
В кожнім серці і в кожній хаті!
Обніми мене, мій єдиний,
Вийми з мене все кволе й хворе:
Може, прийдуть ще дні шипшини
І вишневий цвіт, і прапoри.

На розпуттях

В серце вбиваються вістря ножів,
серце надвоє роздерте…
Поможи мені, Господи, поможи!
Не дай на розпуттях умерти!
Кров’ю сeрця стікають уста,
кров’ю слова набрякають.
Мужність, суворість і чистота…
так, я знаю, знаю!
Ритмів нових невблаганний закон,
гімн стрункої фаланги,
пісня про місто і про бетон,
про дреднавти, порти і танки,
пісня про море й дівичість пущ,
про Борнео, Суматру, Яву…
А мені — о, Боже! — калини кущ
І верба над забутим ставом.
А мені по чужих світах,
під накази нової Европи
сниться все, що у Неї, там,
закривавились тяжко стопи.
А мені під паризьким мостом,
чи в понурих шільйонських мурах
все — о, Боже! — вогненним хрестом:
Rue Racine, Monparnasse, Петлюра!

Чортополохи

Ність тишини ніде у нас в таборі…
Оксана Лятуринська

За стінкою хідня і сміх, і гамір:
Ось раптом сварка, потім хтось регоче.
Що їм до того, що в святій нестямі
Дурний поет писати вірші хоче!
О демократіє благословенна!
Ми всі лиш люди, всі створіння Божі.
Тут кожний скількись
там кальорій денно
в піснях і сварці витрачати може.
І ти, поете, запихайсь горохом
та мрій щодня про сало і ковбаси.
Давно вже заросла чортополохом
в твоїй країні стежка до Парнасу.
1947
Не треба слів
(Листки з щоденника)

Не треба слів! Усе завмерло,
в душі замкнулося навік.
Не відібрать корони й берла
в юрби обманців і калік.
Нехай же царствують на славу,
бо знають: за гріхи оті
знов у вінку з тернів кривавих
умре Спаситель на хресті.
1947

Жнива

Сивий попіл притрусив принаду,
золотий волосся мого спліт,
і весни мені ти не пригадуй,
не бентеж спокою зрілих літ.
Буде осінь гарна й плодовита,
овочів не вбили громи з хмар,
і душа, як стиглий колос жита,
зберегла для житниць свій тягар.
Хай же прийдуть ті нежданні й пізні
ті жнива, сподівані такі!
І впадуть покоси, зрізані,
вимахом Господньої руки.
1948

Коти
(Листки з щоденника)

Коти — відьомське кодло — на діжках
від сміття шарудять сухим папером.
Вилазить місяць на сусідній дах,
і парочки цілуються під сквером.
Скрутивши порох у верткий стіжок,
в рівчак нарешті ліг спочити вітер,
та знов ревуть у навісний ріжок
на хідниках порторіканські діти.
А на даху, де в тиші на дротах
білизна сохне, вогка і рум’яна,
хтось емігрантську тугу розгорта,
мов сторінки бульварного роману.
1952

Перекотиполе
Самотність душі — гірш,
ніж самотність тіла.
Самотність душі — це темряви океан,
це чорних птиць кошлаті крила,
що несуть у вогкість,
у ніч,
у туман.
Але самотність —
це безмежність, це воля,
це поклик безсмертя — не забуття,
це — шлях перекотиполя
через незбагненність життя.
1968

Сон
Снилось мені:
не засміченими,
не нью-йоркськими нетрями йшла,
а стелився мені заквітчаний,
не затоптаний шлях.
Снились — пелюстки,
як діти безгрішні,
рож, що розквітли вночі в садках,
і краплі дощу, великі, як вишні,
що спливали радістю по щоках.
Снився — в руках,
з хвилювання тремтячих,
жовто-блакитний стяг…
А вранці…
дивиться в душу старість собача
пусткою бочки від сміття.
1968

Крик в порожнечу
Мені не вийти з кола моїх почувань,
як каліці з покручених форм його тіла.
Душа гойдається на хвилях ридань,
як човен на вітрилах.
Відпливає човен в незнаний край,
у Велику Таїну,
і не знати, чи буде то православний
чи католицький рай
чи просто навіки, без снів засну.
І не шкода заснути, тільки шкода тих,
що зоставлю тут,
на горбах тутешніх пустинь,
на горбах, що колись зацвітуть
нюклеарних змор вогнями.
Де ж та мрія, що тут
всі ці роки плекала ночами і днями?
Де той дім, що на стінах
лиця предків і минулого слід,
де тепло, що в ньому росте родина?
Де мій рід?!
1969

Вечори
Це нічого, що вже не такі
вечори ні взимку, ні весною.
Ти їх любиш тепер із кимсь,
а я сама з собою.
І так добре мені в самоті:
самота — то гордість духа.
Це нічого, що очі вже не ті
і що вже ні батька, ні друга.
1971

Ліричний спогад

І
Та доба була неповторна,
як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена,
наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
що стилетом серця проймав?
І невже, невже не снилось,
що померкла “Княжа емаль”?
Дорогі, незабутні друзі,
ми зустрінемось в райських садах,
а на древньому празькому бруці
ходять духи по наших слідах.

ІІ
І знайомий голос вчується:
“Ось, маленька, сама йдете,
і ніхто не знає на вулиці,
яке в вас чудо цвіте”.
Усміхнеться від вуха до вуха
з-за озер пенсне Леонід*:
“Ви не зводьте мені друга,
не літайте відьмою в ніч”.
Рукавом махне Олена** —
тоді Леночка ще для всіх —
і сипне очима зеленими
по обличчях сміх.
А вино, що його відмучимо
голодівкою кілька днів,
розіллється думками блискучими
й дотепом блисне на дні.
1971
* Л. Мосендз
** О. Теліга

* * *
Як вогонь нестримно бухне,
пустить пару сатана —
то не горщики на кухні —
википить душа до дна.
Я складу безладно руки
і скажу собі: тікай
на далекі сині луки,
де тече твоя ріка,
де ріка твоїх утопій,
мрій твоїх, гріхів і сліз,
хай тебе в свій вир захопить,
щоб пропав навіки й слід.
1975

Остання молитва
Я не хочу медичної ласки,
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.
І тоді не таблетки насонні,
ні, то буде щось страшніш:
буде потяг, чи з підвіконня,
чи просто кухонний ніж.
1975

Трунок півночі
П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю…
поки уп’юсь до краю
Місяць — постійний товариш —
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже зілля такого не звариш,
щоб від нього повісилась.
1976

* * *
Якось страшно думати: людина звір.
Якось страшно думати: нікому не вір.
І що ти не жила, тільки мріяла
про життя, людську добрість, любов…
і що все це змело, наче віялом,
і лишились страждання,
підлість, кров.
1981

Місячна ніч
Темні сильвети дерев поза вікнами,
місяць крізь них,
мов кров недобитого півня.
Ніч стискає упиревими іклами,
вириває пісню ще недоспівану.
Пісню про що і для кого й навіщо?
Слухатиме хтось
у прийдешнього бурях?
Вітер не з цього світу у вухах свище,
думка в безвість безсмертя занурена.
Мозок уже не горить
творчими муками,
ніколи гратись грайливими римами.
Перекотиполем у пеклі заблуканим,
з вихрами мчу, як Франческа да Ріміні.
1980

Краєвид з вікна
Ти виходив над краєвидом
і ставав, золотий, над вербою.
Чаклуном ти був, ворожбитом,
а я відьмою молодою.
А тепер тебе почепили
над сателітами,
став ти мертвою брилою,
не чаклуном-ворожбитом.
Став об’єктом дослідників,
не повірником мрій дівочих…
Хто ж тебе упослідив,
хто тебе так зурочив?
Хто заткав мої коси
нитками морозу?
Що стою безголоса
та дивлюся на тебе крізь сльози.
1983

Вилазить місяць

У безвість, далечінь-дорогу
надломлено я закричу
про самоту і про тривогу…
О. Лятуринська
Вилазить місяць,
як полтавський книш,
з-за хмари, як із печі,
і голосом зимових тиш
заводить пісню ночі.
Самотньо йдеш у ніч оцю,
у безвість, в порожнечу
і, наче каторжний ланцюг,
свій біль волочиш.
1983

* * *
Вже не граєш мені, Евтерпо,
на флейті співучій своїй.
Все ближчає подих смерти,
все тяжчає віддих мій.
А рай так далеко, далеко!
Той рай, що пеклом не раз горів,
і на похорон мій лелеки
не пришлють своїх синів.
1982

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment