Олександр АСТАФ’ЄВ: «І кожна річ є зорею, коли у ній образ Бога»

ast10 серпня відомому українському поету, перекладачу і літературознавцю, доктору філологічних наук, професору Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександру АСТАФ’ЄВУ виповнюється 60 років. Вітаємо нашого постійного автора з ювілеєм і подаємо добірку його нових поезій.

Нерозривне ціле
На світі, між небом — землею
у кожного різна дорога.
І кожна річ є зорею,
коли у ній образ Бога.

Прийде щаслива година
і ми від недуг себе зцілим,
як стануть Бог і людина
одним нерозривним цілим.

Дружині на день народження
У цей день на згадку літ,
їх згорання невмоленні,
я тобі напишу ліс,
де дерева всі зелені.

Де ніхто ще не приніс
ні пили, ані сокири.
Хай словами, хай скупими
я тобі напишу ліс.

Я тобі напишу ліс,
повен шелесту і шуму,
де на сонці лис
зранку сушить свою шубу.

Я тобі напишу дім
і подвір’я із травою,
і скажу тобі: ходім,
тут ми житимем з тобою.

Сонце над нами
Спалахує сонце над нами,
хоче води.
Наповнює літо думками
череп верби.

До сулій шляхами липкими
мед поспіша.
Здорові ще у людини
дух і душа.

На землю зрілим погруддям
сперті жита.
Тут Бог відкрив себе людям
через Христа.

Надвечір’я
Уже спадає спека днева
у сонця променях погідних,
і схожими стають дерева
до хижаків і травоїдних.

Пора втішатися з ужинків
полів, що буйні і розлогі.
І люди після злих учинків
стають нараз чотириногі.

І стіг кудлатий, тінь ослина,
що зачепилась за сузір’я,
в’їжджає до Єрусалима
напівчервоного подвір’я.

Маленькі дні
Маленькі дні печальних потрясінь
і відчуття таке, що станеш вічним,
готовий зором осягти магічним
близьку появу інших поколінь.

І безпощадно липнуть до очей
грядущих днів нерадісні картини.
І хай би тобі вуха вкоротили,
щоб ти не чув облудливих речей.

Храми
Є у світі цім два храми,
де присутній Бог.
І завжди вони відкриті
і для багатьох.

Перший з храмів — це природа,
де вже лист пожух.
Ну а другий із цих храмів
зветься людський дух.

“Дора Маар” Пікассо
В твоїх очах блакитні ландшафти,
і вічка чорні, добуті з шахти,
і вій візерунок, який до нестями
щодня замовляю своїми вустами.

І ходять яскраво ті очі вугільні,
як кинуті в небо віночки весільні,
як в чистій воді металеві кайдани –
все ходять і ходять ті очі кругами.

А може гукнути: забудьте про мене,
ніхто мені юності вже не поверне,
щоб дві чорні квітки, недовгі посельці,
зійшли на моєму сухому стебельці.
Поміж “хочу” і “можу”
Уже нема в що вірити, зросла
зневіра в силу духу та ілюзій,
і ти стоїш розгублено, як Луцій,
зненацька обернувшись ув осла.

Невже прожито так багато днів
і розпорошено усі життєві сили,
що замість крові котять твої жили
тепер лише пустий старечий гнів.

І як же, Боже, подолать мені
оцю незмірність поміж “хочу”
й “можу”,
аби на землю не ступить ворожу
ослом без віри, тінню по стіні.

У Чернігові
В Чернігові мій слід закреслить
дощ,
що ходить по калюжі на ходулях,
вкриває шумом порожнечу площ
і бризками на шибах вередує.

Я в місто це — лише на два-три дні
сховатися у дощовім підпіллі
без телефонів, згублений в похміллі
міської суєти і маячні.

На самоті побути — анекдот,
яким близьких і друзів моїх дурять.
В Чернігові мій слід закреслить дощ,
що ходить по калюжі на ходулях.

Багато що може бути
На тебе глянути ніжно
у пору душевної скрути,
багато що може трапитись,
багато що може бути.

Багато що може змінитись,
багато що в Божій волі.
І мало що може лишитись
від зустрічі мимоволі.

На Середземному морі
Я купаюся в морі, недалеко від Трої,
зачарований гомоном минущих віків.
Тільки жваві картини легенди старої
укладаються в пам’ять мою, як в архів.

Тут, де я упірнаю у хвилю шалену
і на березі слід піді мною підсох,
колись війни велися за прекрасну Олену
і тисячне військо лягло у пісок.

Тут, де золото хвиль, як печальна оправа,
моє тіло осяяло із усібіч,
дерев’яним, незграбним конем пароплава
в моїх віях колишеться стомлена ніч.

Тут, де в землю безрадісну закопано Трою
й від історій античних аж серце гуде,
мабуть кожному — з тих незабутніх — герою
на воді епітафію сонце складе.

Арена гладіаторів
Чаша арени порожня.
Ні шуму, ані людських атомів.
Сповзає на лаву камінну
обрію синя кайма.
Тут вже давно немає
бронзових гладіаторів,
ані биків і левів
також давно нема.

Минуле сюди доноситься
міфами античними.
Від них бентежно на серці
і глухо гуде в голові.
Лавок камінні зуби,
запущені дантистами,
виринають з рота арени,
пощерблені і криві.

Тут сісти б лише на хвильку
і пригадати з молитвою
тих, що життя згубили
і лежать у землі сирій.
Та дикі і мстиві оси,
напоєні кров’ю пролитою,
зразу ж навернуть спогад
про гладіаторський бій.

Для коханої
Я працюю, працюю, як звір.
Я викую з тисячі ланок
для тебе, кохана, на ранок
ланцюг безкрайніх зір.

Тільки щоб ти не пішла,
а лишилась, до мене прикута.
Тобі не бажає зла
звірина моя спокута.

Кожна ланка зорі —
зерно золоте під руками.
Тільки я між ним — чорний камінь,
сорока у шевській смолі.

Мій дім
Мій дім не більший, ніж будинок равлика,
і видно парку літнього вбрання,
кладе хлопчина жовте гусеня
на воду, ніби першого кораблика.

До тину притулились лопухи,
важкі й широкі, як слонячі вуха,
бере мене за серце грізна скруха –
краси неперебутні ланцюги.

Картина на столі, окраєць місяця,
і книгами закладений куток.
Тут я щасливий. Тут немає місця
для марних і безрадісних думок.

Бог і людина
Бог живе собі на небі,
рідко дивиться униз.
Його вчинки геніальні,
не властивий їм каприз.
Це лише людина вміє
задумати щось одне,
а зробити зовсім інше,
недолуге і смішне.

Не клич мене
Запер я себе на ворота очей,
на уст великий замок.
Про тебе не думаю уздовж ночей,
зсередини я замовк.

Тепер мене клич, не клич –
я усміхнусь, та не вийду в парк.
Як м’яч, я маю сотні облич
і в мене відсутній карк.

Кінь про слово
Кінь має рефлекс умовний,
щоб дні у праці спливали.
Проте він не красномовний
і важко йому зі словами.

Вантаж везе, тягне жатку —
працює цілодобово.
І не вірить: як це спочатку
було на світі слово?

Очеретяні мечі
Мені казали, є стільки зілля,
що сяє в ньому усе довкілля,
лиш від кохання немає трути,
аби одразу його забути.
Лиш в цьому світі меча немає,
який любов мою на пень зрубає.
Поки жива ще, поки не вмерла,
палка любов мені груди сперла,
і коливаються над мною, п’яні,
мечі шалені очеретяні.
Візьми один із них без вагання
і тут же вбий ним моє кохання.

Мої книги — метелики
Ще мої книги — метелики білі,
над чашами квітів п’янкі заметілі,
ще у польоті їх порятунки.
Ще не чекають на них палітурки.

Ще мої книги — метелики білі,
над чашами квітів п’янкі заметілі,
скільки їх, скільки їх в небо злетіло,
бодай на хвилину забувши про тіло.

Генріх Гайне
Біла трояндо, сестро капусти,
роки летять мої, як з катапульти,
краплять з очей моїх білі пелюстки,
років тих жалко мені по-людськи.

Біла трояндо, сестро капусти,
стала душа моя схожа до пустки,
в неї печаль запливає човнами,
світять троянди мої качанами.

Все в мені гарне нещадно вбивають
ті, що, здавалось би, вірно кохають,
живому кладуть на могильні пусти
білі троянди з листям капусти.

Строфи

* * *
Вже сходить на нас страждання,
як сонечко на луги.
Я приніс тобі кохання,
а ти мені — ланцюги.

* * *
Усе, що земне, кане в землю, в могилу,
будем вважати це сплаченим боргом.
Лиш зорі світитимуть з небосхилу,
як пентаграма, написана Богом.

* * *
Сховався я в могилу, в серце мли,
та кривди навіть тут мене знайшли.
Могила попросила в мене звіт
за все, що я накоїв з юних літ.

* * *
Знак вина — на знаменах війни,
люди сотнями йдуть у бій.
І загинуть вони без вини
у колотнечі народів страшній.

* * *
Утік ти подалі, подалі
від ворога навісного.
Не стало менше печалі,
бо ти не звільнився від нього.

2010—2012

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment