Сергій Грабар: «Література має бути різноманітна, як життя»

Сергій Грабар — український письменник і перекладач. Народився в Києві 12 квітня 1954 року. Закінчив українське відділення філологічного факультету Київського державного педагогічного університету ім. М. Драгоманова. Вчителював, працював у видавництві “Наукова думка”, у Києво-Печерській лаврі. З 1992 року — в Генеральній дирекції з обслуговування іноземних представництв. Із лютого 2004-го — заступник гендиректора ДП “Національна туристична організація”. Зараз — виконавчий директор Конфедерації будівельників України. Із 2005 р. — виконавчий директор Української будівельної асоціації. Член видавничої ради видавництва “Ярославів Вал”, член редакційної колегії часопису “Київ”. Автор статей і публіцистичних матеріалів з питань історії, культури, релігії, літератури та живопису; поетичних збірок “Натхнення”, “Пелюстки надії”, “Твоє ім’я”, книжок прози “Від першої особи”, “Стан душі”, “Сецесії”, “Притчі”, “Вибір”, “Кава Меланж”, “Метаморфози”, “Ремінісценції”. І просто цікава людина, в чому переконаєтеся.

— Пане Сергію, у своїх творах розворушуєте величезні культурні пласти, по-філософському осмислюєте різноманітні історичні події. Відчувається ґрунтовна освіта. Виховання отримали в інтелігентній патріотичній родині?
— Я корінний киянин у багатьох поколіннях по обох лініях. Дитячі роки пройшли у дворі Софії Київської, на Старокиївській горі і на Володимирській гірці. Це складові мого становлення. Нас, дітей асфальту, водили на уроках природознавства в теплиці Софії Київської, щоб показати, як вирощують овочі.
Мама була економістом. Усе життя пропрацювала в меліорації й водному господарстві. Зараз їй 83 роки. Я нею пишаюся. Вона така свідома, дала мені багато позитивного. Нещодавно їй телефоную — не відповідає, почав хвилюватися. Коли нарешті відповіла, запитав: “Де це ти ходиш?” — “Я сиділа на балконі й читала Шевченка”.
Моя бабуся була кухарем, розмовляла і українською, і російською, і польською. Мабуть, від бабусі у мене любов і вміння готувати.
Одного дідуся я не знав, він лікар за фахом, репресований, будував місто Дудінку на Півночі. Другий був військовим комісаром. Моя мама була дочкою “ворога народу”. У мене є оповідання про це, називається “Сусіди”. Там про маму й бабцю, у яких “доброзичливці” на дверях постійно писали: “Тут живуть вороги народу”. Це була комунальна квартира, і так тривало доти, доки “вороги народу” не з’явилися у всіх сім’ях. У кожного когось забрали, а потім забрали й того, хто, виявляється, на всіх і писав доноси. Він просто хотів захопити всю квартиру. Його на зоні вбили. А дружини — того, хто сидів, і донощика — все життя приятелювали.
Я навчався в різних школах. Починав у школі № 13,  а закінчував школу № 153 ім. О. Пушкіна, зараз це один із провідних російськомовних ліцеїв.
До речі, показова історія шкіл у центрі міста Києва. Тут були українські школи № 6, № 13, яку вважали елітною, і № 25, про яку йшла слава як про “бандитську”. Тринадцяту й шосту закрили, двадцять п’ята працює. Така проекція нашого життя.
Із російської школи пішов вивчати українську філологію в Київському педагогічному інституті. Сьогоднішні події з українською мовою нагадують початок 1970-х років, коли я вступав до педінституту. Тоді була жорстка русифікація. Нині не перша русифікація у нас у Києві, в Україні. На тих, хто вступав на україністику, особливо міських, дивилися дуже підозріло. Зі 150 студентів на курсі було всього шестеро киян, а дипломи одержали четверо. Використовували всі нагоди, щоб звільнитися від “підозрілих” студентів. Коли батькові товариші дізналися про мій вступ, то сказали йому: “У тебе син націоналіст”. Тоді, 1972 року, це слово було, як вирок. Батько народився в Києві, був військовослужбовцем, російськомовним, оскільки їздив по всіх усюдах. Він їм розповів про українське сало, український борщ, український хліб, який вони їдять, вигнав з дому, назавжди розірвавши дружні стосунки. Буває, хоч людина і не розмовляє українською, але є патріотом України. Батько відстояв у суперечці з давніми приятелями не тільки мене, а й щось значно більше. Я думаю, що він відстоював Україну, можливо, сам того тоді не розуміючи.
Якось наш курс відправили на сільгоспроботи. Після повернення мене викликали в деканат і сказали: “Нам повідомили, що Ви в селі ходили з портретом Шевченка і співали націоналістичних пісень”. Я розгубився, бо нічого подібного не було. Потім зрозумів — керівництву просто потрібна була справа. Мовляв, ми виявили кубло націоналістів і їх урочисто виключимо із закладу. Але мене відстояли.
— Не так часто корінні кияни свідомо обирають українську мову. Ви обрали. Що стало поштовхом?
— Спрацювало три речі: генетичний код — цікавість до українського в мене пробудилася вже у 7—8 класі; моя мати і світлої пам’яті учитель української мови і літератури Ігор Москальов, із Фастова. Він викладав якось невиразно, намагався розповідати без емоцій. Згодом я дізнався, що за Ігорем Даниловичем стежив КДБ. Директором у школі № 153, де я навчався, була Віра Василівна Бодрова, дружина Героя Радянського Союзу Шелухіна, того, який першим на танку увірвався в Київ. Вона нікого не боялася і взяла на роботу Москальова. Ігор Данилович, попри відсутність емоцій, зумів пробудити інтерес до свого предмета. Троє учнів нашого класу після закінчення школи обрали українську філологію, і всі вступили до ВНЗ.
Мені щастило з учителями, викладачами в педінституті, серед них були наукові світила, які прийшли з університету (там якраз була ідеологічна чистка) — це професори, автори підручників Андрій Медушевський, Петро Волинський,  Юрій Кобилецький, Дмитро Наливайко, Марія Плющ та інші.
— Ви дуже добре знаєте історію, Біблію, використовуєте сюжети у своїх новелах.
— Я п’ятнадцять років (із 1979-го) працював у Києво-Печерській лаврі екскурсоводом. Добре знаю Лавру, а також історію релігії. Завжди цим цікавився. Хоча працював у період, коли Лавру хотіли зробити атеїстичним центром.
Там пройшов добру школу: по три-чотири екскурсії на день із відвідуванням печер. Я був одним із трьох людей, які святих (із ХІ—ХVІІ століть) одягали, носили у печери, вкладали в труни. Бачив усіх, хто там лежить. Тоді їх було 118, зараз 121. 33 збереглися повністю, у деяких — частини тіла. Робота в Лаврі і пряме спілкування з нашими святими багато чого змінило в моєму житті на краще, позбувся деяких негативних звичок. Коли заходжу в печери, відчуваю, від кого йде енергетичний струмінь. Найсильніший — від лікаря Агапіта і від художника Аліпія, який теж лікував.
Зараз пишу роман “Святополк ІІ Ізяславич” про події кінця ХІ—початку ХІІ століття. Це період підйому монастиря. Про Святополка багато поганого написано, насправді все зовсім інакше.
Події тих часів схожі на сьогоднішні. Нам все так само треба об’єднатися.
— Ваші новели попри те, що нерідко змальовують трагічні події, не пригнічують, залишають світле відчуття, віру в перемогу добра. Звідки у Вас цей переконаний і переконливий оптимізм?
— Народився в хорошій сім’ї. Багато речей бачу об’ємно. Це дар Божий. Подію можу бачити з різних боків — у цьому й оптимізм.
Усього досяг сам. У нас нормальна країна, мені вона подобається. А що без царя в голові — то ще з’явиться. Мойсей водив євреїв по пустелі 40 років. А в нас іще й Мойсея нема. Усьому свій час. Не може бути все даровано. Дивлюся на тих, яким даровано, — врешті, нічого доброго з тих життєвих подарунків у них не виходить.
— Зазвичай пишете від імені своїх героїв. Виникає асоціація з актором — так само проживаєте багато життів.
— Так. Коли написав новелу про двох розбійників, яких розіп’яли разом із Ісусом Христом, від імені розбійника, що визнав Ісуса Спасителем — пам’ятаю стан, коли закінчив писати. Сидів у кріслі, писав на коліні й у мене шалено колотилося серце — я пережив ту ситуацію.
— Ви дуже багатий чоловік — зі своїми героями жили в різних епохах, побували “в шкурі” героїв і негідників. І в негідників втілюєтеся? Що при цьому відчуваєте?
— У негідника втілитися непросто, бо негідником треба бути. А я до того тільки йду (сміється). Не зовсім виходить. Згадую тих, хто шкодив мені чи іншим.
— Що порадите людям, які хочуть добра для нашої держави, а не знають, що робити, чи розчаровані?
— Не треба розслаблятися. Насамперед майте власну гідність, підтримуйте українське. Чому шведи купують шведську полуницю, хоч вона дорожча, ніж та, яку привезли з-за кордону? Бо це їхній продукт. Чому італійці відстоюють Італію, росіяни — Росію? Передплатіть українську газету, прочитайте, подаруйте комусь.
Треба більше читати українською, більше слухати. Якщо не влаштовує те, що є, менше критикуйте, а створіть власне.
2001 року я створив джазовий фестиваль. Тоді в Києві такого не було. Нині фестивалю 11 років. Проходить щороку в березні в театрі оперети.
Виступають талановиті українські, зарубіжні виконавці, обов’язково беруть участь діти. Кошти збираю у будівельників, із якими працюю, цього року частину виділило Міністерство культури.
— Кожна людина, як, наприклад, Ви, може стати успішною, заможною? Як українцям стати не бідними?
— Тут є політичний момент. Свідомих українців заганяють у злидні. І вони сидять у злиднях і бідкаються.
— А Ви ж змогли вирватися?
— У мене також були підйоми, а було й таке, що втратив роботу, залишився на вулиці. Був лютий місяць, я потрапив на холодну вулицю, іду в черевичках від одного знайомого, який розвів руками, до другого, третього… Врешті знайшовся один, який сказав: приходь. І дав роботу.
На попередній роботі, як дізнався потім, треба було для когось звільнити місце. Є люди, які ніяк не можуть наїстися. То я “допоміг”. У кожній події є позитивний і негативний бік. Ми найчастіше бачимо лише негатив.
Я намагаюся допомагати людям, якщо можу, це потрібно. Будь-яка твоя дія має значення, це не тільки засіб існування.
— Чи сприяє Вашій творчості родина, чи Вас розуміють?
— У мене є дружина й троє дітей. Родинні стосунки дуже важливі. А стосунки між жінками й чоловіками — це одна з найсерйозніших тем для письменників.
— Наприклад, Ваша новела “Він і вона”. Приємно, що розкриваєте взаємини на високому духовному рівні, а не так, як нині модно — спрощено і примітивно.
— Так має бути. Стосунки не можна спрощувати, зводити все до рівня ліжка. Ми багато про це говорили з покійним Олесем Ульяненком, у творах якого часом багато чорного. Питав його: “Навіщо?” Відповідає: “Таке життя”. Я йому казав: “Олесю, є й інше життя. Можна розповідати про справжнє кохання, а можна все перевернути в суто фізіологічні стосунки, це взагалі не буде коханням”.
— Ваші книжки друкували різними мовами в різних країнах. Перекладали друзі?
— Вийшло дві книжки азербайджанською, отримав в Анкарі премію за кращу тюркськомовну книжку. В Азербайджані переклали знайомі, в Грузії також. Щойно мені прислали публікацію з грузинського журналу. В Росії вийшло дві книжки, в Хорватії, в Німеччині. В Литві готується, уже зроблено переклад. Переважно на особистих зв’язках. А ось в Ірані переклали з азербайджанської, видали мовою фарсі. Я не серед тих, кого перекладають постійно, чиє прізвище розкручене. Ставлюся до цього спокійно. Не хочу бути першим письменником України, перших багато, можу бути й другим.
— Письменницькою працею не заробиш. Нині Ви — виконавчий директор Конфедерації будівельників України. Займаєтеся організаційними справами. Чи вистачає часу на творчість?
— Організаційні справи мені вдаються. Одинадцять років працював з дипломатами, був директором “Дипсервісу”. Робота дуже подобалася. Будівництво, архітектура — це поезія в камені. У всьому можна знайти щось цікаве. Приїжджають люди з різних областей, керівники будівельних підрозділів. Розповідаю їм про українську культуру. У цьому вбачаю свою місію.
Як говорив Юрко Покальчук: “Не запитуйте письменника, де він працює, він може працювати де завгодно”. Письменник не повинен бути злиднем. Це дурниця, що голодний поет — гарний поет. Або ще п’яний. Я теж пробував писати п’яним — нічого хорошого. Тверезим я пишу краще. Такі розмови — прикриття власної слабкості й виправдання долі, яка не склалася.
Після роботи — це вже мій час — для творчості, родини. Коли йде робота, цей момент використовую. Янгол постійно не прилітає: прилетів — і полетів.

Спілкувалася Надія КИР’ЯН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment