У гетьманському селі — козацький фестиваль

Світлана ЧОРНА

Вдосвіта у Кульчицях заграли сурми. Тихою сільською вуличкою, від церкви святих великомучеників Флора і Лавра, перед якою стишив стрімкого коня бронзовий Конашевич-Сагайдачний, що на знак багатьох козацьких перемог високо, над усім рідним селом, підняв булаву, до пагорбів, на яких наче на писанці, хтось серед зелені та квітів намалював хатки, процокотів копитами загін запорожців у святкових вишиванках і червоних шароварах. Мить — і вулиця наповнилася звуками козацького маршу, майорінням жовто-синіх знамен, хоругвами й малиновими прапорами, з якими проти загарбників, що з усіх боків обсідали багаті українські землі, ходили в бій славні лицарі-козаки. А ще врочистими церковними дзвонами, радісним гомоном й піснями, якими той молодий і завзятий запорозький загін люди прийшли провести у новий похід — по славу й звитягу сьогоднішніх днів. Так щороку, вже вчетверте, наприкінці липня розпочинається у селі Кульчиці Самбірського району на Львівщині, на батьківщині славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, фестиваль української слави “Кульчиці-фест”, який традиційно відбувається за підтримки Головного управління з питань туризму, євроінтеграції, зовнішніх зв’язків та інвестицій Львівської облдержадміністрації, громади села і козацьких товариств.

Від села до села козацька
слава пролягла
Європа і світ століттями дивувалися сміливості й мужності козаків, які, відстоюючи свою волю й свободу, ходили у походи проти могутньої Оттоманської Порти, Чорним морем на Крим, Малу Азію і Константинополь, зруйнували Синоп, випалили околиці султанської столиці, громили Варну й Трапезунд, Кафу, головний невільничий ринок на кримському півострові, воювали під Хотином, у Франції під Дюнкерком, рятували 1683 року Відень від османського поневолення. Світ дивувався і захоплювався військовою майстерністю, воїнською доблестю, зневагою і презирством до смерті, лицарством козаків, для яких понад усе честь і свобода. Тож на фестиваль у невелике село, де живе й господарює півтори тисячі земляків Сагайдачного, приїздять не лише з різних куточків України, а з інших країн: з Польщі, Італії, Німеччини, Естонії. І не лише, щоб побачити, як сучасні козаки танцюють гопак чи сходяться в рукопашному двобої, послухати народних пісень і неповторну українську музику, помилуватися національним одягом учасників фестивалю, народними ремеслами, що тисячоліттями жили у цьому краї, поїсти смачного кулешу, а й зрозуміти: звідки взялася та сила у Сагайдачного, що вписала його ім’я в історію світових морських походів, сила, що підняла український лицарський дух до найбільших висот.
Тож начальник управління з питань туризму, євроінтеграції, зовнішніх зв’язків та інвестицій Львівської облдержадміністрації Сергій Кисельов, відкриваючи фестиваль, зазначив, що “Кульчиці-фест” — важлива подія, яка привертає увагу до славних міст краю, до батьківської колиски гетьманів Війська Запорозького Конашевича-Сагайдачного, Марка Жмайла-Кульчицького і Павла Бута (Павлюка), що в дитинстві ходили одними стежками і молилися в одній церкві.
Перша згадка про Кульчиці датується 1284 роком. Мабуть, відтоді тут нічого не змінилося. Та сама широка дорога полями від самбірського тракту, якою ходили пращури, що у спадок місцевим селянам залишили поселення епохи заліза VII—VI ст. до н. е. та тринадцять курганів епохи ранньої бронзи III тис. до н. е., ті самі пагорби обабіч, та ж ріка, що несе свої води від самого сотворіння світу. Де стояла хата Конашевичів-Пепелів зі старовинного шляхетського роду з Підгір’я, відомого з XV століття, гербом якого був “Побуг”, достеменно невідомо. Знаємо лише, що народився майбутній славний гетьман, на думку авторитетної дослідниці козацтва Олени Апанович, один із найвидатніших полководців Європи, політик, дипломат, захисник української культури й духовності, поборник освіти в Україні, близько 1570 року в Кульчицях Шляхетських. Так і нині називають одну з частин села. Польський філософ і лікар, професор Краківської академії Себастіан Петрицій (1555—1626) писав, що Петро Конашевич “змалку привчився до зброї, вмінню натягати лука та коня з рук не випускати, з негодою боротися не покрівцями, а витривалістю, легко переносити всяку тяготу, голод, важку роботу, не боятися ворога і у небезпеці проявляти мужність”. У Острозькій академії Сагайдачний отримує гарну освіту, там формується його світогляд українського патріота.
1595 чи 1596 року Петро Конашевич з’являється на Січі. Військова діяльність у ті роки вважалася лицарською справою, вона й стала покликанням для козака, що все життя присвятив боротьбі з ворогами України. Завдяки високій освіченості, сильному характеру, таланту полководця Сагайдачного обирають гетьманом. Це сталося 1598 чи 1606 року. З іменем Петра Конашевича пов’язані морські походи 1606, 1613—1616, 1620 років. Він активно діяв проти Османської імперії та Московської держави. 1618 року зі всім Військом Запорозьким вступив до “Ліги християнської міліції” — міжнародного союзу, створеного для боротьби з турецькою агресією. Був головнокомандувачем козацького війська у Московському поході 1618 року і в Хотинській війні 1621 року, упродовж якої козаки приймали на себе головні удари турецьких атак. Тоді проти об’єднаного українсько-польського війська виступило понад 200 тисяч османів, що мали на озброєнні 260 гармат. Польське військо, бите напередодні на Цецорських полях у Молодові, налічувало 35 тисяч, козацьке — 42. Головним чинником перемоги у тій війні стало козацьке завзяття, яке зупинило просування армії Османа II на Поділля і Галичину та на цілих півстоліття зірвало плани наступу проти християнської Європи у цьому напрямку. А ще сміливість Сагайдачного, про якого польський король Якуб Собєський, учасник битви, свідчив: “Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли доводилося відступати — останнім, був проворний, діяльний, мало спав і не пиячив”.
Під Хотином гетьман був поранений отруйною стрілою, та все ж командував запорожцями до повної перемоги. Перед смертю Конашевич-Сагайдачний, зусиллями якого засновано, зокрема, Київську братську школу, що розвинулась у Києво-Могилянську академію, проведено реформування козацького війська, відновлено 1620 року, після Берестейської унії, православну ієрархію, заповідає своє майно церкві та школам “на науку і цвічення (виховання) діток українських і бакалаврів учених”.
Нашому роду таки
нема переводу
Майже через чотириста років після цих подій повернувся гетьман до Кульчиць у бронзі, на баскому коні, тримаючи поперед себе у сідлі малого хлопчака у вишиванці, одного з тих, кому заповів свої статки для науки.
— Нащадки Сагайдачного, незважаючи на імперські заборони, завжди берегли пам’ять про гетьмана, — розповідає директор місцевого історико-краєзнавчого музею Богдан Андрійович Сидор. — Церкву святих Флора і Лавра відновили на тому самому місці, де стояла при Конашевичі, біля лип, як переповідають, посаджених його руками. 1960 року наша громада звернулася до влади з клопотанням про встановлення монумента полководцеві. Верховна Рада дала дозвіл, але через бюрократію та небажання влади пропагувати козацтво справа з місця так і не зрушила.
Наприкінці вісімдесятих із Кульчиць до Києва поїхала нова делегація від громади, просити за пам’ятник. З односельцями не раз оббивав високі владні й міністерські пороги і Б. А. Сидор, тоді інженер місцевого колгоспу імені Петра Сагайдачного. 1989 року село вдруге отримало дозвіл на встановлення монумента, кошти на який виділив колгосп та збирала вся Самбірщина. 11 жовтня 1992 року, напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці, на яке тепер припадає ще й День Українського козацтва, пам’ятник урочисто відкрили. Тепер монумент, як і музей Сагайдачного, внесено до туристичних маршрутів Львівщини.
Працюючи в ініціативній групі, Богдан Андрійович, історик за фахом, назбирав чимало матеріалів про славного гетьмана та його побратимів. У домашній шафі їм стало затісно, документи, книги, предмети козацького побуту просилися в музейну експозицію. Тож наступним етапом для історика стало створення сільського музею. Розмістилася експозиція у приміщенні старої, ще австро-угорської, початкової школи. Нині у фондах музею 900 експонатів: портрети гетьманів, славетних земляків, козацька зброя, одяг. Перед входом — два пам’ятники, один Конашевичу-Сагайдачному, інший герою оборони Відня 1683 року Юрію Кульчицькому, на стіні біля дверей, щоб було видно з вулиці — герби двох цих славних родів.

У кав’ярні
Юрія Кульчицького
Музейне обійстя — наче картинка з райського життя. Біля старовинної бойківської зрубної хати, яку Богдан Сидор переніс із подвір’я господаря, що будував новий будинок, а старий просто списав на дрова, і де тепер виставка предметів народного побуту, вулики з побілілих від часу колод із солом’янами дашками. Такі колись стояли біля багатьох бойківських хат. На зрубі криниці, глибину якої щодня міряє дерев’яна цеберка, повсідалися перепочити ластівки. У верболозі, біля струмочка, що жебонить на дні ярочка, господарює лелека. Час від часу він походжає навколо криниці, вздовж тину з горщиками, обвитого крученими паничами й уквітчаного ромашками та соняхами, що восени віддадуть свої жовті брилі, повні чорного солодкого насіння, горобцям і сойкам.
І криниця, і тин, і лелека заглядають у відчинені двері музею, затінені виноградом. Від порога широкі кам’яні сходи ведуть вниз, до кав’ярні “Під синьою пляшкою”. Саме так колись назвав свою кав’ярню, першу у Відні, православний шляхтич з Кульчиць Юрій Франц Кульчицький.
Його життєва дорога, як і Сагайдачного, пролягла на Січ. В одному з боїв потрапив у турецький полон, де вивчив мову та звичаї турків. Ці знання допомогли йому 1683 року, коли великий візир Кара Мустафа з 300-тисячною армією взяв в облогу Відень, пройти через ворожі заслони й привести допомогу знесиленим голодом і хворобами захисникам міста. Серед тих, хто звільняв Відень від османської навали, було і 14 тисяч запорозьких козаків. У нагороду за подвиг віденці дозволили Кульчицькому взяти із захоплених у султана трофеїв все, що забажається. Юрій попросив 500 мішків кавових зерен, які всі вважали кормом для верблюдів. Так розпочалася історія кави у Європі. Продовжили її у Кульчицях, у музеї Сагайдачного, де у закіптюженому підвалі для вугілля Богдан Сидор з друзями облаштували кав’ярню. Звільнивши від сміття і залишків вугілля приміщення, музейники натерли до блиску стіни і стелю з червоної австрійської цегли, виклали підлогу гранітом, наче бруківку, змайстрували камін. Поближче до каміна, де в холодну погоду завжди тріскотить вогонь, поставили довгий дерев’яний стіл, за ним вистачає місця багатьом гостям, у кутку — барну стійку, де бронзовий Юрій Кульчицький, поглядаючи у вікно, у якому, як і у Відні, відблискує вогнем пляшка з товстого синього скла, наливає у філіжанки запашну кульчицьку каву.
Тож заходьте на гостину, щиро запрошує директор музею Богдан Андрійович Сидор.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment