Чому російськомовні захищають українську

Під час мовного протистояння в Україні не осмислили належним чином такий суспільний феномен, як захист російськомовними громадянами нашої державної мови від законопроекту Ківалова—Колесніченка. Вони це робили біля Українського дому та на різноманітних ток-шоу, при цьому навіть не декларуючи, навіщо це їм.

Ірина МАГРИЦЬКА,
Луганськ

Прибічники ж того законопроекту дорікали своїм опонентам, що ті не мають права захищати українську, оскільки або не користуються нею в повсякденному спілкуванні, або зовсім не володіють. Саме такі закиди робив губернатор Харківщини Михайло Добкін лідеру опозиції Арсенію Яценюку, депутат-регіонал Василь Кисельов — літньому актору російського театру, росіянину за походженням та першим місцем проживання (на жаль, забула його ім’я), генеральний директор Луганського державного телеканалу ЛОТ Родіон Мірошник — відомому на Донбасі правозахиснику Миколі Козирєву.
Звісно, такий полемічний хід аж ніяк не власний креатив цих регіоналів. У кращому випадку це ноу-хау їхніх партійних ідеологів, якщо не рекомендація з “близького зарубіжжя”.
Так чи інакше, але це спрацьовувало, і їхні опоненти після таких зауважень не могли дати чіткої гідної відповіді на ці закиди. Не було її і в наших провідних політологів, які обмежилися лише припущеннями, що захисники мови в цьому випадку виступали як патріоти нашої держави, а прихильники законопроекту — як послідовники політики Валуєва та Сталіна щодо української мови.
Якби все було так просто, то такий інтелектуал, як Козирєв, сказав би про це. Але цього не сталося, бо, на моє переконання, мотиви захисту нашими російськомовними співгромадянами української в нашій державі дещо складніші, ніж названа історична паралель.

Загрози
від законопроекту
Його автори та їхні численні однодумці переконують нас у тому, що жодної загрози від того, що законопроект стане законом України та буде втілений, не передбачається, оскільки єдиною державною у нас залишається українська мова. Реалії свідчать про інше. Так, у прямому ефірі ЛОТу Микола Козирєв навів кричущий факт нехтування нашою державною мовою на місцях — ще до ухвалення цього законопроекту як закону. За його даними, мешканка Донбасу не змогла влаштуватися на роботу в Берегівському районі Закарпаття, бо не знала угорської мови. Ось і чинний статус української як державної вже сьогодні! А що буде завтра, коли законопроект Ківалова—Колесніченка набере сили Закону?
Щось подібне відбулося й зі мною в Луганську. Для того, щоб пройти до Луганської ОДА, зайшла до Бюро перепусток. Чиновниця, до якої я звернулася українською, відверто глузувала та сміялася з мене й просила свою колегу перекладати мою мову. Моє письмове звернення з цього приводу до голови Луганської ОДА Володимира Пристюка той переадресував голові Луганської обласної ради Валерію Голенку, який письмово повідомив мене, що нібито це Бюро перепусток обслуговує обласне комунальне підприємство “Управління адмінбудинками”, працівники якого не державні службовці, а отже, не зобов’язані володіти українською. Тоді звернулася до прокуратури, але, як виявилося, це не її компетенція, та я маю право звернутися з цього приводу до суду.
Якщо поєднати цей випадок із тим, про який розповів Микола Козирєв, то виникає запитання: а в якій державі (українській, угорській чи російській) ми живемо? До речі, пан Микола у своїх теледебатах на ЛОТі розповів Родіону Мірошнику (у недалекому минулому заступнику голови ЛОДА) і про свій, і про мій випадок. На що прибічник “рускава міра” та великий шанувальник ката донських козаків і керівництва Червоної Армії 1939 року Ворошилова цинічно збрехав, що я нібито вимагала спілкування українською від звичайної вахтерки ОДА. Тож усе це свідчить про те, що державна мова не є атрибутом тієї чи іншої держави разом із її гімном, прапором і гербом, але є самим підмурівком державності, без якого та, як у нашому випадку, перетворюється на фікцію.
Ця теза стає актуальнішою, коли президент сусідньої держави, хай і вустами своєї дружини, заявляє на весь світ про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Якщо ж додати до цього, що ця держава має другий у світі військовий потенціал і територіальні претензії до України на державному рівні, то надавати в цій ситуації російській мові навіть статус регіональної можуть тільки приховані антидержавники.

Що насправді разом із мовою захищають російськомовні патріоти
Але прямої агресії з боку Росії не буде. Вона намагається загарбати Україну, вперше у своїй історії, мирним шляхом. І вельми промовистою тут є ідеологія “рускава міра”, яка позиціонується насамперед із православ’ям, російською культурою та мовою, спільною історичною пам’яттю та спільними поглядами на розвиток суспільства. Якщо придивитися, хто та як утілює цю доктрину в Україні, то помічаєш, що в цього керованого процесу є відповідальні за кожний пункт “всесвітнього” проекту, а отже, є і свої закордонні координатори.
За втілення в наше суспільство православ’я персонально відповідає колишній агент КДБ Володимир Гундяєв, який нині перебуває в сані патріарха Російської Православної Церкви. За втілення російської культури, схоже, — керівники Першого національного телеканалу Валід Арфуш та Єгор Бенкендорф разом із генеральними продюсерами всіх інших загальноукраїнських комерційних телеканалів, незалежно від частки російського капіталу серед їхніх власників. Винятком тут є хіба що керівництво 5-го каналу та ТВі. Недарма ж останній уже відчуває певні незручності з боку керівництва силових структур нібито незалежної України.
За російську мову в Україні в рамках утілення доктрини “рускава міра”, здається, відповідають пани Колесніченко, Ківалов, Єфремов, Гриневецький і товариш Симоненко. Тому годі сподіватися на те, що вони коли-небудь зупиняться у своїх діях, скерованих на розкол нашого суспільства. Не зупиняться, бо, можливо, що потайки мріють про свою забезпечену та почесну старість де-небудь на Рубльовці.
Дуже суттєво просунувся у плані втілення в життя спільної з Росією історії наш міністр освіти та науки Табачник, із якого, мабуть, кремлівські координатори просування “рускава міра” в Україні радять брати приклад усім іншим своїм агентам впливу, відповідальним за інші пункти цього “глобального” проекту. Нарешті, за “спільні погляди на суспільний розвиток” відповідає численна армія проросійських політологів і соціологів в Україні на чолі з паном Корніловим.
Не треба бути великим футурологом, аби передбачити, що після остаточного втілення в усі сфери суспільного життя в Україні доктрини “рускава міра” наша держава, за висловом класика російської літератури Салтикова-Щедріна, “будет упразднена за ненадобностью”.
Але, як і всі подібні проекти, “рускій мір” має і свій зворотний бік, про який його автори, ідеологи та керівники воліють мовчати. Але він добре проглядається й без будь-якої реклами з їхнього боку і в Україні, і в Росії. На ці тіньові цінності “рускава міра” нерідко вказують європейські політики, громадські діячі та інтелектуали. Це насамперед авторитарний стиль правління, який базується на принципах особистої відданості вождям і тотальній корупції, яка в силу цього є апріорі непереборною в поки що єдиній державі “рускава міра”. Це так звана керована демократія, яка передбачає тотальний контроль над ЗМІ, витіснення опозиції на політичний маргінес та щільно керовані владою виборчі процеси. Все це гарантує збереження цинічного ставлення держави до власних громадян і не дає жодної перспективи розбудови громадянського суспільства. І нарешті, третя особливість “рускава міра”, яка випливає з перших двох, — постійний пошук зовнішнього ворога, який є своєрідним громовідводом від неминучих внутрішніх суспільно-політичних конфліктів. Це призводить до надмірної мілітаризації держави та її суспільства і перманентних військових конфліктів по периметру кордонів імперії та на її національних околицях.
Наслідок цього — часткова ізоляція країни в сучасному світі та ментальне неприйняття її громадян цивілізованим людством (готелі “без росіян” популярні в усьому світі).
Усе це добре бачать не тільки російськомовні громадяни України, а й наші росіяни, які відчули кілька років тому якщо не європейську свободу своєї особистості в нашій країні, то щось вельми на неї схоже, чого “рускій мір” їм, м’яко кажучи, зовсім не гарантує.
Українська мова — найбільш потужний редут на шляху його просування в Україні, втрата якого робить приєднання до “рускава міра” вже неминучим та остаточним з усіма перерахованими його наслідками. Ось чому інтелектуально просунуті громадяни України російської національності та всі інші російськомовні захищали, захищають і захищатимуть надалі українську мову анітрохи не гірше за своїх українськомовних співгромадян.

Related posts

Leave a Comment