Інна РУСНАК
У повітрі пахло спекою і вишневим ароматом, а чистий аркуш паперу, що білів на письмовому столі, наче кликав поділитися з ним яскравими враженнями, повідати про зцілення єства віршем. І я таки не втрималася від оманливої спокуси розповісти про феєричні хвилини окриленого польоту душі. Мов на сповіді, таємниче потекли річечкою перші враження від творчої зустрічі з видатними поетами, членами Спілки письменників України, лауреатами низки літературних премій, бо навіть задушлива атмосфера невеличкого приміщення Новодністровського історичного музею нітрохи не завадила приємній, щирій розмові й одвертим розповідям Василя Герасим’юка та Мирослава Лазарука.
А тим часом я фотографувала кожен порух і жест гостей, намагаючись зафіксувати, запам’ятати, зберегти, закарбувати на кольорових світлинах миті трепетного стрічання, єднання споріднених поетичних душ, адже у Новодністровську таки знайшлася когорта людей, які залюблено милувалися поетичною мережкою лицарів слова й авторів численних поетичних збірок. Про чаруючі принади магічної місцини Гострої скали у с. Ломачинцях, де наче невидимі янголи підносять невагоме тіло над давнім Дністром, із неймовірним захватом, піднесеною окриленістю захопливо ділилися враженнями лауреат Шевченківської премії за книгу “Поет у повітрі” В. Герасим’юк і заслужений діяч мистецтв України М. Лазарук. Митці слова щиро дякували односпілчанину, письменнику, виконувачу обов’язків фахівця із зв’язків з громадськістю та пресою філії “Дирекція з будівництва ДГАЕС”, а також ініціатору вже традиційних поетичних зустрічей-вечорів у місті енергетиків Івану Нагірняку за можливість відвідати гостинну Бессарабську землю і зокрема насолодитися пейзажем Дністровських схилів, можливістю побувати на будівництві однієї з найбільших у Європі гідроакумулюючої електростанції.
Напевно, справді випадковостей у житті нема, бо як пояснити те, що із недалекої минувшини до мене ледь чутно долинув голос викладачки з курсу сучасної української літератури, яка на одній з чергових лекцій промовила звичайну і банальну, на перший погляд, фразу: “Сьогодні ми вивчатимемо творчість Василя Герасим’юка”. А вже нині ота непідробна звичайність стала знаковою подією не лише для мене, а й для всього міста і зокрема аудиторії новодністровців, позаяк вислів із уст столичного гостя, вихідця з гуцульської родини, філолога за фахом і поета за покликанням набув неабиякої вагомості: “Поезія — архаїчне мистецтво, вона найближча до наскельних написів”. Оця вища алгебра метафор, за версією літератора, вимірюється не кількістю виданих книг, а якістю віршів, у чому слухачі переконалися за кілька хвилин, коли Василеві слова, тісно переплівшись із римованими думками М. Лазарука, глибоко проникали у 12 сердець, пускаючи там невидиме коріння віри у себе, надії на краще, любові до Всесвіту. Цілющим бальзамом заспокоювали розбурхане єство зернини поетичної мережки: то містично-міфічною нотою гуцула Василя доторком збуджували підсвідомість, а то казково повертали у світ дитинства, де “Їхав лис через ліс” і для улюблених онучат Мирослава привіз гарні шубки. Не оминула Герасим’юково-Лазарукова лірична струна межі духовної скарбнички близько 70 механізаторів ТОВ “Автомагістраль” та й самого заступника директора Л. Г. Бойка, який, опісля хвилин віршової терапії, зачарував поетів екскурсією будовою ГАЕС.
Закосичені трепетом ліричної струни півтори години цікавої бесіди, на жаль, затьмарила жахлива звістка про втрату лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка, поета Леоніда Талалая. А вже за кілька годин В. Герасим’юк, І. Нагірняк та М. Лазарук мчали до Києва, аби попрощатися із побратимом по перу. Я ж бережно тримала в руках останню прижиттєву книгу вибраних творів Л. Талалая “Безпритульна течія” як немеркнучу пам’ять про непідкупну поезію справжнього поета. А поряд усміхалися синьою обкладинкою “Ночі з амазонкою” Мирослава Лазарука, друге, доповнене видання інтимної та еротичної лірики, автограф котрої так щиро ліг кількома рядочками побажання віри у творчу співпрацю.
Одразу після поетичної палітри від Василя Герасим’юка та Мирослава Лазарука на чистому аркуші паперу слухняно заясніли власні рядочки натхненно-окриленого польоту єства:
Лунало слово — і ламались ґрати,
Вивільнюючи з пут сонливі почуття.
А музика поезії крилато
У візерунок розмережила життя.
