Микола ЦИВІРКО
Дізнавшись про відкриття виставки творів Тамари і Тимофія Лящуків в одному із залів Національного музею Тараса Шевченка в Києві, Світлана Урбанська, талановита українська художниця, неперевершений майстер витинанки, у розмові з автором цих рядків мовила: “Відвідати цю виставку — означає торкнутися історії вітчизняного плаката, відчути його самобутній дух, оцінити найкращі його зразки… Тимофій Лящук… Людина-легенда в нашому образотворчому мистецтві. Як, утім, і його вірна дружина Тамара”.
“Плакати часів недокомунізму”… Ця трохи аж химерна назва виставки викликала асоціацію зі ще одним “тріумфом плаката” — без перебільшень подією № 1 в Будинку художника наприкінці 80-х років минулого століття. Те, що Лящуки нині, з дзвіниці нашої доби, нарекли “недокомунізмом”, доживало тоді останні місяці, якщо не тижні. І все ж українські художники-графіки випередили локомотив новітньої історії — насамперед відчайдушною сміливістю порушених тем за блискучо талановитого й оригінально дотепного їхнього втілення. Адже на той час Товариство української мови, Народний рух лише зароджувалися, а про незалежність України вголос не говорилося. Київська інтелігенція, для якої ця виставка стала справжнім одкровенням, відвідувала її по кілька разів, водила на неї рідних, знайомих, мов на сеанс політичного і національно-культурного лікнепу.
“Плакати часів недокомунізму” за задумом їхніх творців Тамари і Тимофія (Тимоша) Лящуків — це доробок періоду, який передував тому “прориву” кінця 1980-х. У цьому легко переконатися, побіжно подивившись експозицію. На диво виразні, теплі, сказати б, ліричні афіші до знайомих з дитинства художніх кінофільмів і вистав. Звичайно, йдеться про покоління людей, кому нині 50 і більше. Молодшим доводиться пояснювати деякі анахронізми й історизми, розповідати кінострічки, яких вони не бачили і, можливо, ніколи не побачать. Утім, афіші — справжні витвори графічного мистецтва, виконані переважно у самобутньому стилі (чіткий малюнок олівцем з подальшим акварельним кольоруванням) — значна, але тільки частина експозиції. Є й класичні станкові плакати. Зрозуміло, саме вони начебто й мали б нести той заряд “недокомунізму”. Мовляв, що вдієш — такий був час!.. “Слава праці!”, “ударники п’ятирічок”, “ветерани”, “герої” і т. ін. Я мимоволі фільтрував їхній “агітковий” зміст і зосереджував увагу на виразності зображення і шрифтах, якими виконувались ці написи, знаючи маленьку таємницю: авторкою цих шрифтів і на власних, і на чоловікових плакатах зазвичай є Тамара Лящук. Шрифти — це її стихія. А згадуваний “заряд”… Наносне, штучне, заідеологізоване відшарувалося і здулося вітром історії, а душа, вкладена у твір, не тільки лишилася як слід, а продовжує зворушувати любов’ю справжнього митця до людини-сучасника.
Невимовну теплоту і людяність у художньому зображенні я завважив задовго до цієї виставки. Нині, йдучи до музею Шевченка, майже не мав сумніву, що побачу на її відкритті отця Богдана Пєтухова, настоятеля Свято-Благовіщенської церкви при Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, парафіянами якої є родина Лящуків. Про розписи храму не знаю, а ось картини, що при вході до нього — групові портрети парафіян, пейзажі з обов’язковим елементом — церквою або й те, і те в поєднанні, які належать пензлю Тимофія Лящука, не можна було не помітити і не полюбити. Я не помилився у своїх передчуттях — отець Богдан прибув на відкриття виставки своїх духовних дітей, сказав своє вагоме слово і щиро проспівав їм та їхнім нащадкам “Многії літа”.
Від споглядання експозиції художні гурмани отримали істинну насолоду, якою організатори виставки — арт-проект “Афіша”, її куратор Руслан Руно — ділилися протягом липня.
