Калиновий острів серед пустелі

Продовжуємо друкувати нариси про життя українців у Туреччині (поч. у ч. 32 за 2012 р.). Доля розподіляє щастя між нашими колишніми співвітчизниками нерівномірно: комусь випадає повне, а комусь — щербате. Одним нашим дівчатам щастить, іншим доводиться несолодко. Вікторія Михайлова  та Наталія Караджа знають безліч сумних і прикрих історій, що їх вистачило б не на один роман. Українська світлиця в Анталії фактично перетворилася на хату-сповідальню, центр психологічної та юридичної допомоги нашим землякам. Сюди йдуть, щоб вилити свій біль, образи, сумніви, тривоги, порадитися, просто поговорити, згадати про Батьківщину. Щодня у телефонній слухавці лунають благання про допомогу: вкрали паспорт, не виплатили заробітну плату, порушили умови контракту. Сюди телефонують з аеропортів, поліцейських відділків, лікарень, органів влади: “Ось тут ваші українці…”

Олександр КАРПЕНКО

Якось зателефонували зі шпиталю: у нас у реанімації громадянка України після тяжкого інсульту, стан безнадійний, її підтримують спеціальними апаратами, тож приїдьте й підпишіть документи на вилучення органів. “Я їм відповідаю, що такий дозвіл можуть дати лише батьки”, — розповідає Наталія. Вона зателефонувала в Україну, щоб знайти батьків хворої. З’ясувалося, що батько хтозна-де, мати-п’яниця згоди на вилучення органів не дала, але погодилася, щоб її дитину поховали в Туреччині, бо грошей на поїздку до цієї країни вона не мала. Фірма, де працювала нещасна дівчина, надіслала матері гроші на дорогу, але вона їх пропила. Тож дівчину поховали без матері.
Або повідомляють із аеропорту: ваша громадянка здійняла скандал, бо її на контролі не пропустили, основна причина — кілька років тому вона була депортована за проституцію. З’ясувалося, що після депортації вона змінила паспорт, але за якимись ознаками її “вирахували”. Подібних випадків багато. В Україні сформувалася хибна думка про те, що проституція в Туреччині дозволена. Нічого подібного. На будинки терпимості влаштовують облави, у жінок із короткими спідницями на вулицях перевіряють документи, повій саджають до в’язниць і депортують. Серед жриць кохання, на жаль, багато наших співвітчизниць. Їх відправляють на батьківщину, але вони з допомогою хабарів і зв’язків одержують паспорти на інші прізвища і знову беруться за своє сумнівне ремесло на турецькому березі. Деякі мають на своєму рахунку до десяти депортацій. На жаль, українсько-турецька секс-індустрія, незважаючи на те, що обидві держави нібито борються з нею, процвітає. Українськими селами, де панує безробіття, їздять сутенери-вербувальники, які заманюють у свої огидні сіті дівчат, і потім їх переправляють до турецьких кубел розпусти. Дівчата-початківці в цьому давньому ремеслі через недосвідченість часто потрапляють у скрутні ситуації. Роботодавці, як правило, ставляться до них зневажливо, брутально, платять менше, змушують працювати більше, годують гірше. Були випадки рабської експлуатації, катувань, побиття. Але, судячи з показань, які обмануті дівчата давали в поліції, та бесід із активістами нашого товариства, серед них не було жодної, яка не знала б заздалегідь, чим буде займатися. Просто умови “роботи” виявлялися дещо гіршими або й зовсім жахливими. Але Туреччину не можна вважати лідером у работоргівлі. Імідж неблагополучної щодо цього країни, на переконання Олександра Рябченка, створено державами ЄС штучно, аби кивати на такого собі “стрілочника”, бо й самі не без гріха. Зате Україна через бідність і соціальну незахищеність громадян, безумовно, є “золотою жилою” для міжнародних сутенерів, пройдисвітів, новітніх рабовласників, які “добувають” із неї живу сировину для своїх фабрик розпусти. “Наші дівчата, яких турецька поліція затримува за проституцію, — вихідці з неблагополучних, неповних або малозабезпечених сімей”, — говорить Наталія.
Ще одна пошесть, яка останнім часом вразила закордонних мігрантів у Туреччині, зокрема й українців, — фіктивні шлюби. Як тільки закінчується туристичний сезон, наші дівчата хапають будь-кого (старого, кривого, сліпого) і йдуть із ним до вінця. Ця поспішність пояснюється тим, що турецьку візу видають лише на три місяці, після цього мігрант на три місяці мусить повернутися в свою країну. А шлюб дає право на постійне проживання та роботу, відкриває шлях до громадянства. Але останнім часом поліція взялася за таких спритників. Протягом чотирьох років молодята перебувають під її пильним наглядом. Стражі порядку опитують сусідів, чи проживає нове подружжя спільно за вказаною адресою, і таке інше. Бувало, що навіть справжні сім’ї влада визнавала фіктивними, бо вони вчасно не повідомили її про переїзд чи тривалу відсутність. Отож одружитися за демократичними турецькими законами можна швидко, зате потім замість громадянства можна вхопити облизня.
Подумалося про те, що для роботи, яку на добровільних засадах виконує товариство “Українська родина”, мають бути солідні владні, матеріальні й моральні ресурси. Та чи є вони? Владним ресурсом із товариством ділиться адміністрація міста, яка надає безкоштовну площу на сторінках муніципальної газети для оголошень та реклами, підшукує приміщення для масових заходів і домовляється про їхню недорогу оренду, організовує безкоштовні курси турецької мови, залагоджує безліч непорозумінь, що виникають у процесі облаштування українців у місті. Дуже допомагає у цьому авторитет Почесного українського консула. Але матеріальні засоби товариство мусить добувати саме. Гроші на утримання приміщення (1500 дол. на місяць) та на культурні заходи активісти “Української родини” заробляють перекладами документів із турецької на українську та навпаки. Попит на цю послугу серед наших заробітчан шалений, адже треба перекладати документи для одруження, розлучення, оформлення громадянства, реєстрації дітей тощо. І якщо приватні нотаріальні контори та бюро перекладів деруть за це три шкури, то товариство бере майже символічну плату. При цьому ви отримаєте консультацію, куди слід звернутися, пораду, як там поводитись, які документи надати. Якщо ще рік тому українці в Анталії були як сліпі кошенята, то сьогодні завдяки товариству здобули впевненість і захищеність. “Як добре, що ви є”, — кажуть вони Наталії, Вікторії, Олександру і порівнюють українську світлицю на Сампіканшах то з калиновим островом серед пустелі, то рятівним кругом, то маяком на турецькому березі.
Контингент відвідувачів української світлиці ділиться на дві частини: ті, що мають практичний інтерес, тобто потребують перекладу, консультацій із приводу юридичних проблем, і ті, що хочуть “подихати українським духом”. Причому число останніх поповнюється за рахунок перших. Ще зовсім недавно від товариства їм щось було треба, а тепер самі готові віддати йому часточку душі. Але українське товариство в Туреччині і, скажімо, в якійсь із країн ЄС — “дві великі різниці”. Тут треба зважати на східну специфіку. Турок, перш ніж дозволити своїй дружині вступити до цієї організації чи відпустити її на якийсь захід, десять разів перевірить, що воно таке. Спочатку і самі чоловіки приходять на вечірки, засідання, намагаючись зрозуміти, що й до чого. Щоправда, є й чулі чоловіки, які, почувши про товариство, приводять своїх дружин, аби ті трохи розвіялися і не сумували за Батьківщиною.
Ще одна обставина суттєво впливає на діяльність товариства. Більшість українських мігрантів у Туреччині — з російськомовних регіонів: Криму, Одещини, Луганщини, Донеччини. Розмовляють ламаною турецькою і такою ж каліченою російською. Але диво дивне, коли приходять у світлицю, намагаються говорити українською. Коли йшла підготовка до Шевченківського вечора, дуже багато дівчат раптом згадали українські народні пісні та вірші наших поетів. Отже, під впливом турецького піску, вітру та сонця українські душі очищаються від намулу й починають сяяти, як золоті монети. Цей феномен очищення я помітив у Португалії, Греції, Італії та інших країнах, де заробітчани-донеччани стають ще запеклішими українськими патріотами, ніж галичани. “У нас уже достатньо вчительських кадрів і дітей для відкриття української школи, але батьківський контингент до цього ще не дозрів”, — говорить Віта Михайлова. Таку висоту — відкрити рідну школу — “Українська родина” хоче взяти з допомогою українськомовного дитячого садка. Потреба в ньому величезна, бо українських малюків у Анталії кількасот. Пані Вікторія вважає, що за маленькі українські душі треба боротися одразу після народження, бо можна втратити їх назавжди. Яскравий приклад — її шестирічний онук. Пішов до турецького дитсадочка і за рік забув українську. Тож довелося його відправити на літо до бабусі на Кіровоградщину для перевиховання. Необхідність у дитячих садках має і економічне підґрунтя, адже за перебування дитини в подібному турецькому закладі треба щомісяця викласти 500—600 доларів.
Українці Анталії планують також випускати свою газету. Назва є — “Українська родина”, журналісти теж. Справа за коштами. Агов, де ви, турецькі й українські спонсори й меценати? Де допомога рідної Української держави? Чому не поспішає брати під своє крило цю організацію Світовий Конгрес Українців? Аби вогнище “Української родини” не згасло, його треба підтримувати.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment