Олена Теліга (1907—1942). Тривання у пекучій грі

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Забрати все!
         Себе віддати всьому!
О. Теліга

Поезія — один із засобів пізнання і приборкання вислизаючого світу. Брама, перед якою вона зупиняється в нерішучості — кінцевість існування. Ключі від брами — у несповідимої сили. Формула про незнищенність матерії не тішить: у тій іпостасі, в якій ти існуєш зараз, ти вже не будеш ніколи.
Безсмертя душі? Але де гарантії? Б’ється Психея-душа-поезія перед зачиненою брамою. Безсила щось побачити потойбіч, обростає реп’яхами відчаю, сумнівів і надій. Знання таки примножують скорботу.
Хочеться віри. На перехресті знання й віри визріває абсцес трагізму. Він і є найпотужнішим джерелом творчості. Коли б людина була невмирущою, поезія стала б непотрібною. Потреба в ній відпала б з тієї причини, що індивіда не мучила б його тимчасовість. Отже, його психологія, інтелектуально-чуттєва сфера кардинально б змінилися. Він став би ким завгодно, можливо, навіть одним із тих інопланетян, що їх продукують автори фантастичних романів, тільки не собою нинішнім.
Ось чому так мало поетів-оптимістів і така рідкість безоглядно бадьора нота. Йдеться про оптимізм як світоглядну рису, як природний волевияв єства з допомогою звичайних слів, організованих певним чином. Питання — кого з українських поетів можна зарахувати до категорії оптимістів, либонь, зависло б у повітрі, коли б не це незграбне, антипоетичне прізвище Теліга (та й Кандиба — не краще), яке мовби на сміх приклеєне до цієї артистичної, відкритої настіж, напрочуд чарівної жінки, яка, за спогадами О. Лятуринської, брала призи на празьких танцювальних вечірках.
Річ, звичайно, не в призах і не в танцях. Але і в них також, якщо згадати бодай оці рядки з “П’ятнадцятої осені”:

Немов рослина
в соняшнім вікні,
Яка неждано
вигнулась стрільчасто,
Я відчувала
стрункість власних ніг
І гнучкість рук,
що хочуть взяти щастя.

Ця спрага щастя відбилася навіть у ритмах “Танго” і “Козачка”. Поезія Олени Теліги — поезія втішання сущим. Тут напрошується розхожа фраза — у всій його повноті. Зрештою, в цьому нас переконують більшість дослідників її творчості.
У тім-то й річ, що ні. Це поезія двох культів — інтиму й героїки — у їх взаємоперетіканні і переплетінні. Все інше губиться, а якщо й присутнє, то тільки як тло й додаток. Маємо не банальний гедонізм, а сприйняття життя у його вершинних виявах, що унеможливлює пасивність.

Ти в тінь не йди.
Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво
не лякайсь дивиться.
Вона, одна з небагатьох, мала цю мужність — дивитися в сліпуче сяйво, не заплющуючи очей. Це не споглядальна поезія, а поезія дії, втручання, шляхетної агресії. Тому таке відчутне в ній намагання спрямувати енергію в єдино можливе річище, дати їй вихід у найприродніший спосіб. Прямо чи опосередковано, але лірична героїня майже завжди диктує свою волю, навіть коли насправді вона її не диктує, а тільки намагається щось поправити й увиразнити — таке враження справляє той надмір сил, що вчувається за цими текстами.
В цьому полягає різниця між інтимною лірикою Теліги і Сосюри, який тяжіє до ситуаційності, розповідає про своє кохання. Втім, ці поетичні птахи ширяють на різних висотах.
Сосюра, хоч і запевняв: “Я для тебе зірву Оріон золотий…”, але літав над самісінькою землею, зачіпаючи крилом не тільки її квітники, а й сміттєзвалища. Тут же маємо інше — зухвалість спроби літання у розрідженому повітрі аж до “прагнення невимовного” і радості, що “воно невимовне” (Ю. Шерех).
На такій захмарній висоті любов стає актом мужності, а мужність — любов’ю. Для В. Державина “Вечірня пісня” Олени Теліги — геніальний синтез любовної і громадянської лірики. Написала ця жінка всього кілька десятків віршів, але її характер відбився в них, як у дзеркалі. Температура цих віршів переважно висока. Стан душі — здебільшого піднесеність, ейфорія, екзальтація. Найуживаніші образи — сонце, вогонь, вихор, вітер, буря, завірюха, повінь, грім, блискавка. Многократно повторюються хміль, вино, найхмільніший, сп’яніння у різних змінних формах цього останнього та похідних від нього.
Повну ясність у цей, накиданий у такий спосіб автопортрет, вносить стаття з промовистою назвою “Партачі життя” і не менш промовистою підназвою — “До проблеми цивільної відваги”. “Партачі життя” — документ рідкісного прямостояння і сили духу. А в сумі з віршами — запеклий бунт проти монотонності, сірості щодення.

А в мене дні
бунтують і кричать,
Підвладні власним,
не чужим законам.
І тиснуть
в серце вогненну печать,
І значать все
не сірим, а червоним.

Є. Маланюк: “Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, а й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова. Радости, неприступної для плебея”.
Ю. Шерех називав О. Телігу “поеткою життєвого шалу” і писав при цьому про тверезість її поетичного мислення, уміння поєднувати конкретне з абстрактним, чітку ритмічну організацію, залізну суворість композиції, самострим, самоопанування, самодисципліну. Але генезу всього цього позитиву виводив з… альбомної поезії. Запевняв — поетична місія авторки в тому й полягала, щоб визволити альбомну поезію з полону провінційного флірту й міщанського щодення.
Таке тлумачення викликало справедливі нарікання. Маємо приклад, коли критик заганяє об’єкт у схему. Вибудовує свою, не позбавлену стрункості й цікавої інформації теорію, погодитися з якою однак рішуче неможливо.
Річ у тім, що той образний ряд, який наводить Шерех як аргумент, зустрічається не тільки в альбомній, а й у серйозній поезії романтиків, починаючи з Батюшкова, Пушкіна, Лермонтова. Заяложеними поетизмами ті образи стали пізніше, та й то далеко не всі.
О. Теліга, етнічна українка, народилася в С.-Петербурзі, зростала й виховувалась в інтелігентній зросійщеній родині. Промовиста деталь: її хрещеною матір’ю була Зінаїда Гіппіус. Зрушення в родинному оточенні в напрямку материзни почалися під тиском зовнішніх подій. Батько майбутньої поетеси — Іван Шовгенів — став міністром в уряді УНР. Навернувся до українства старший брат. І тільки молодший — відлуння родинного розколу — і далі тримався свого русофільства, писав вірші російською.
Через російських авторів прилучалася до поезії й Олена Шовгенів. Перенавчання, світоглядний перелом, засвоєння рідної мови і захоплення ідеями націоналізму — усе те відбувалося уже в Празі під впливом потужного українського інтелігентного оточення. Спілкування з пражанами перевернуло життя дівчини.
Під дією цих двох чинників — засвоєного раніше чужого і свого, нового, що його уособлювали Маланюк, Липа, Ольжич, Дараган, О. Лятуринська, Стефанович, Мосендз та інші, менш відомі — і формувалася вона як поетеса.
Окремі перегуки і впливи простежуються вже на поверхневому рівні. Ґрунтовне слово — за майбутніми дослідниками. Одне ясно: витоки слід шукати саме на цьому перехресті, а не в альбомній ліриці. Складність полягає в тому — і про це треба сказати прямо — що О. Теліга не встигла виробити повною мірою свого стилю, як це вдалося, приміром, Липі. Але йшла вона до нього твердою ходою. Тільки неабиякий поет міг сказати так точно і сильно: “блискавок фанатичні очі”.
Не видається переконливою й думка Шереха, що поетка буцімто замкнула себе в рамці “гордості-вірності”. Коли йдеться про поетів такого темпераменту як О. Теліга, розмова про самообмеженення вельми ризикована й суперечлива у своїй основі. Чи не спровокувала це Шерехове твердження сама поетеса деякими своїми деклараціями на зразок:

Це щастя, що росте
в тісних обіймах рамки
Закритої душі і рамку цю дере!

У тім-то й річ, що рамка тріщить і розпадається під тиском нестриму чуттів. Д. Донцов запишно назвав О. Телігу “поеткою вогненних меж”. Природна аберація зору сучасника, якого потрясла загибель молодого таланту й вродливої комунікабельної жінки в розповні сил, яка мала відвагу і в поезії, і в житті називати речі своїми іменами.
Але він же єдиний помітив те, чого не помітили інші — містерію, тайну в її писаннях. І був переконаний, що без з’ясування цього моменту ті писання не зрозуміти. Принаймні, уточнимо, розуміння було б неповним. За всієї відкритості і прямолінійності цієї поезії, натрапляємо в ній на окремі рядки, строфи чи й цілі вірші (“Безсмертя”, “Вірність”), які не піддаються однозначному тлумаченню. Це підтвердження складності душі, яка поривається за межі повсякдення в марному намаганні назвати оте невимовне, слушно зауважене Шерехом.
Усе є в цій творчості, яка стрімко набирала висоту: і класична форма, і стихійність як вихід за її межі, і рудименти риторики, і вразливість окремих місць, надто вихоплених із контексту, але передусім — особистість: жива, цілісна, неповторна.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог послав мені
найбільший дар:
Гарячу смерть —
не зимне умирання.

Бог почув і послав. Але як же вперто переслідує крамольна думка про необов’язковість цієї жертви, як і двох інших, що обернулися зяючими проломами у поезії горішнього поверху. Так, йдеться передусім про цих трьох: Юрія Липу, Олега Ольжича і про неї — Олену Шовгенів-Телігу.

Лист
Л. Мосендзові

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно нарозстіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став,
Без темних вирів і дзвінких прибоїв.
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.

А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим, законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкись у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі.
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув здалека листа
І кличе десь — без підпису й адреси.

Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.

2
I вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —
не від вогню чи темряви безодні,
Лише від лиску спогадів і снів,
Усіх урядів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед світу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері,
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.

Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.

Відповідь
О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,
Де кораблями — ваші збиті крила…
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.

Та ледве з ваших ослабілих рук —
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.

І рвуться пальці, довгі і стрункі,
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тільки меч —
блискучий і дзвінкий —
Відчує знову ваш рішучий дотик,
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть…
Ніжність і турботи.

Чорна площа (ІІІ)

***
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Гостра радість — стрілою вгору.

Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого — цілити в око!

На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками.
Та тепер я за двох міцна
І за двох піднімаю камінь.

Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином гарячим
І життя не стоїть, а йде
Гострим сміхом і гострим плачем.

Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях —
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних, щасливих лицях!

***
Я руці, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Ні зітхань не маю, ні злоби.
Тільки все у гордість замінила,
Що тобою дихало й цвіло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але навіть за твою шпіцруту
Стріл затрутих я тобі не шлю,
Бо не вмію замінять в отруту
Відгоріле соняшне — “люблю”.

Літо
Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Прихилившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила —
Ні за що — твоїх єдиних уст!

***
Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб заховавши мудрий досвід
У скринці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.

Щоб власній вірі непохитній
Палить лямпаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук — у радість стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

Вечірня пісня
За вікнами день холоне,
У вікнах — перші вогні…
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма —
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою —
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань —
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

Чоловікові
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому —
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій,
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

Безсмертне
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.

І, мабуть, кожен з нас відчув
Той сміх як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць
І очі зустрічні ясні,
Не глянули, а розчахнулись!

Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.

Без назви
Д. Д.
Не любов, не примха й не пригода, —
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.

І коли твоя душа, воскресла,
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї натхненні весла
Темний берег вміли відштовхнуть.

Не любов, не ніжність і не пристрасть,
Тільки серце — збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!

Танго
І знов з’єднались в одну оману
О, дивне танго, — і сум, і пристрасть.
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.

І б’ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п’янім вирі —
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може, й сіре…

Чекає прірва на кожнім схилі —
Та сум і пристрасть манять так п’яно.
Пливти все далі, віддавшись хвилі.
Та завтра, вранці, під перший промінь,

Зрадливе танго, твого туману
Мені не пристрасть туманна сниться —
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О, світла ніжність, твоя криниця.

Козачок
Кожний крок — сліпуча блискавиця,
А душа — польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.

Не піймаєш! Я — вогонь, я — вихор,
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнуся тихо
І в очах моїх заграє виклик.

А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!

Бачиш — стіни зникли, мов примари!
Трави лізуть нам під закаблуки, —
А над нами рожевіють хмари!
Перед нами зеленіють луки!

Тільки зловиш, — радісно і в’юнко
Закручу тебе звитяжним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!

Соняшний спогад
Василеві Куриленкові
Мій чорний день хитнувся і розтанув
Гарячим сонцем спалений згори.
Це знову ти, ніколи не коханий
І завжди близький, спогадом гориш.

Ось я вдихнула чудодійний розчин
Ясного сміху, променястих слів,
І знов вернула на поля і площі
Своїх давно перейдених шляхів…

Де не було примар на виднокрузі,
Де на терезах вірної ваги,
Так, як тепер, моїх непевних друзів
Не відтягали — певні вороги.

II
День липневий, жовточервоний,
І дзвінкий, мов веселий рій!
Чи ж не молодість наша дзвоном
Розліталась від наших мрій?

У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша дзвоном
Ударяла у срібло хвиль?

І від сонця цілком бронзові,
Заблукавши в зелену тінь,
Ми звірялись собі в любові…
До героїв і до богинь.

III
Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш
З незмінним сяйвом в соняшних очах?
Мій любий хлопче,
знов нагрілись води
І спіє липень в теплих овочах!

***
Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось —
хай буде завірюха, —
Ах, як я хочу віднайти вікно
У сірім мурі одностайних рухів!

А в тім вікні нехай замерехтить
Чиєсь обличчя — вперте і сміливе,
Щоб знов життя —
надовго чи на мить —
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь,
мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвітлішим плином,
Де очі інших, очі ворогів
Не домішали яду чи полину.

І в душній залі буде знов рости
Така дитинна й божевільна мрія:
Що задля мене хтось зуміє йти
Крізь всі зневаги — так, як я умію!

***
Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять…
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін,
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болі сміятись зміг!

14 серпня минуло 75 років від Дня народження нашого улюбленого автора Володимира Базилевського — відомого поета, критика, публіциста, автора книжок поезій “Поклик простору”, “Допоки музика звучить”, “Чуття землі небесне”, “Труди і дні”, “Вибране”, “Колодязь”, “Вертеп”, “Вокзальна площа”, “Украдене небо”, “Віварій”, “Кінець навігації”, “Крик зайця”, однотомника вибраних поетичних творів “Вертеп”; книжок критичної прози “І зав’язь дум, і вільний лет пера”, “Лук Одіссеїв”, “Холодний душ історії”, лауреата Шевченківської премії.
Суб’єктивна антологія “Стріла” свідчить про відданість Володимира Олександровича Поезії, його високу ерудицію і працьовитість. Наприкінці цього року “Стріла” вийде в світ у “Бібліотеці “Слова Просвіти”. Це й буде нашим подарунком Ювіляру.
З роси й води Вам, дорогий поете!
Редакція

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment