Богдан ЧЕПУРКО,
м. Львів
По той бік лиця
Органіка
людських чуттів
Неспокійне ХVІІ століття. Прибився на змиленому коні, зіскочив перед гетьманом. На ньому не було лиця — лиш очі жаріли жевріючими вугликами.
Якщо очі дзеркало душі, і ми ще поговоримо про них в “Органіці людських чуттів”, то лице — зовнішній лик, фізичне обличчя божественного. Людський “твар” сотворений подібно, як у тварини, а все ж у нерозривній єдності чи й одності саме вищої, ба й тоншої одухотвореної природи, з особливою душевною “підсвіткою” — йдеться-бо про цілість і повноту духовного відображення або й преображення. Жодне обличчя не безличне, а таки наголошено індивідуальне. Лице не виміряти уніфікованими стандартами краси. Коли ж людина маскується, фальшивить, лицемірить, натягає на себе машкару, маску — лице називають “личиною”, бо така підміна “не до лиця”, “не личить”, “не пасує” чистому духовному світообразу. Юне лице “горить”, “пашить” нерозтраченою енергією і здоров’ям, вогнем і рум’янцем. Із нього можна й “води” напитися — таке гарне, але найголовніше: це невичерпне джерело чуттєвої різноманітності!
Про невигублені особистісні риси, зокрема й гідність, кажуть “має своє лице”, а про негарні вчинки — “втратив лице”. “Важливо також “не вдарити лицем” у грязь-болото! “Вилицювати”, “перелицювати” — дати ляпаса, мовляв, “май лице!” “Безличний”, “безликий” — безособовий, пустий, безсоромний. Про посередніх поетів мовлять “сірі, всі на одне лице”. Неуникне зіткнення називають “лицем в лице!”. Перед лицем, чи то пак образом небезпеки, спокою, гармонії, Бога, Народу — людина мобілізує свої внутрішні резерви.
Лице — живе свідчення особистості, створеної на образ і подобу Особи Божої. Може, тому слова “людина”, “ляля”, “лице” починаються на “л”. Первосклади “л”, “ль”, “ель” у світових мовах і релігіях позначають божество. Личко — біле, рожеве, рум’яне, кругле, миловидне, як намальоване, як вилите. Із лиця — викапаний батько. Або — мати. Лице вимовне, просвітлене, натхненне, чисте, живе… Лексема лицар вміщає у собі і “лице”, й “царство”. Погано, якщо лице — облудне, брехливе, відьмацьке. “Лице” синонімічне до “обличчя”, яке може бути “расове”, “свіже”, “витесане з каменя”, лобате, смагляве, нервове, спокійне, втомлене, змарніле, вродливе, красиве, правильне, розумне, шляхетне, чарівне, світле, ангельське, добре, довірливе, горде, добродушне, ніяке, простодушне, одухотворене, придуркувате, байдуже, сонне, мертве, скорботне, зблідле, спотворене, радісне, щасливе, чесне. Обличчя буває не тільки янгольське: воно, звичайно, образ, однак і морда, пика, рило, писок. Звідси й вирази “мордате обличчя”, “свиняче рило”. Про нижню частину обличчя, утворювану щелепами, може, й не годиться надто шелепати пак таляпати (хтось тут згадає відомий фільм жахів), але сам “виступ” має подеколи й позитивні ознаки, скажімо, “вольове підборіддя”, чи навпаки “безвольне”, “опущене”, “зависле”, “згладжене”. Характерний уступ чи виступ переходить донизу у воло або ж підгорля (звідси й воркуюча горлиця “до козака горнеться”, а козак, як (г)орел: як побачив, так і вмер!) — усе це в’яже з тулубом передню частину шиї: про карк, тобто її задню частину, скажемо далі. Шию або в’язи можна й “скрутити”. Надто цікаві “крутять шиєю” на всі боки.
Ось і я зазирну в горлянку (гортанку, горло, гортань). Якби знаття, що й про що вони там кричать, хриплять, пересихають, або що нею-ним горланять, давляться, горлопанять — сів би, як Мамай на картині, і… мовчав! Рвача прозивають горлохватом, убивцю — горлорізом, крикуна — горлодером чи горлопаном. У горлі — початок стравоходу і дихальних шляхів, центр звуковидобування, гніздечко людської мови й розмови, інструментарій (разом із язиком) мовлення. Там — небо і піднебіння! Смакові залози й рецептори теж поруч (у роті ж!), але про це погорланимо іншим разом. Горло вийшло поза межі суто фізіологічні, адже не тільки “карають на горло” (смертна кара, страта), а й інколи “дарують горлом” (помилування) та “заробляють на горло”, тобто на горілку, бо, бач, “дере в горлі” чи “щось у горлі деренчить — треба горло промочить”, а потім дивуються, що в голові “джмелі гудуть”…
Передній фасад людської парсуни від підборіддя і лиця плавно переходить до випуклого лоба, який вивершує зрячий образ голови, її головну частину, хоча все відносно: можна відчути небезпеку й потилицею або всім тілом! Якщо лоб округлий, то чоло — його прямовисна “таблиця”, своєрідний паспорт людини розумної. Відповідно лоб має протилежні оціночні характеристики (плюс-мінус), а „чоло” — майже всуціль позитивні. Людина працює “у поті чола”, вільний чоловік “не схиляє чола”, кращі з найкращих стають на чолі війська чи громади, очолюють народні рушення, зрушення, заворушення. На чолі “написано”, що людина думає. Під час невимовного смутку або статечного пошанування “клонять” або “хилять” чоло. Сильна просвітлена людина ходить із високо піднятим чолом, “убиті” горем, все-таки “піднімають чоло”. “Чолом вам, панове громадо! Чолом і тобі, пане полковнику!” — шанобливо кланяється герой Пантелеймона Куліша. “Не мати за чоловіка” (за людину) — чи не крайня зневага.
Часом чоло називають лобом. На лобі теж “пишуть”, але здебільшого іронічно. “Лоб до лоба”, “лобом в лоб” виповідають щось бараняче, дурне, заповідають сварку чи й бійку. „Мідний лоб” — у впертого пустодзвона, нетямущого пустобреха чи просто дурня. Очі “лізуть” на лоба від страху, ба й здивування. “З-під лоба” дивляться розсерджені та недовірливі. Буває, що й брови лізуть на лоба. Був собі генеральний секретар зі сталінськими вусами замість брів, але, бач, дав дуба! Набити ґулю можна також не деінде, а таки на лобі. “Стукнутися лобами” виражає пренеймовірну можливість інтерпретацій, як і “вдарити лобом об землю”. Попри іронічність “золотий лоб” уособлює те саме, що й “мати лій в голові”, чи, скажімо, “макітру розуму”. Одне слово, не в лоб, так по лобі! На дурного кажуть “лобас”. “Лобко”, “лобань”, “лобатий” можуть бути і дурними, і мудрими. Лоб і лице пов’язують із луб’ям та ликом, але цей зв’язок доречний тільки як визначення зовнішньої поверхні (кора, шкіра), адже “лоб” позначає також крутий схил, вертикальну таблицю, певну випуклість, округлість, підвищення, вивищення, а “лице” — божу сферичність, лик божий: ЦЕ (Е)Л(Ь)! Тут ми і помандруємо головною кулею, чи пак лобом — високим аж до потилиці — все далі й далі. Туди, де сходяться лисий і кучерявий: еге ж, “з лисим добре жити, як прийдеться до вечері — не треба світити!”
Отож потилиця — задня частина голови над шиєю. Зашийок, гамалик, карк, тім’я — усе воно позначає майже одне, але з нюансами! Якщо лице презентує духовний світообраз душі, її зовнішній вираз, то потилиця, як мені видається, — по той бік лиця. Недаремно ж “випихають у потилицю”, женуть “у три шиї”, “шию мию, купаюся”, “дають по потилиці”, б’ють ще й женуть “в потилицю”, відважують потиличника чи потилишника, годують потиличниками, а то й заходять у потилицю — не лицем в лице, а в тил.
Потилиця починається з вершечка людської розсудливості, хоча й із горбиком пристрастей! “Грушку” дають, тобто викрешують злегенька на дитячому тім’ячку, може, й тому, що там збирається леп, і ця частина голови найбільш вразлива, уразлива до року, а повністю твердне після трьох літ. Дотепер пам’ятаю добрий татів погляд, усмішку й слова “дам ти’ дулю!” Колись вони могли означати “дам ти’ долю!” Завмираю, втягаю голову у плечі, а він креше на чубку “іскри” грубим пальцем — за сонцем, досередини… Хто мав дітей, знає, що є велике верхнє тім’я і маленьке потиличне. Там темне і світле сусідують ще й куля ділиться на лівосторонню і правосторонню півкулі. Ось що ми вичитали на лиці та по той бік лиця, а можна було б і в голову заглянути, що там “вариться”. Колись я іронізував, що голову тра’ берегти — буде чим горіхи бити, можна й цвяхи! У нас цінується “бита голова” (“за битого двох небитих дають”, “битий жук”, “стріляний горобець”), словом, бувала людина. Добре, якщо “голова варить” або як хто “має голову на плечах”. Гірше, якщо хтось має “порожню макітру” або в когось “немає клепки” чи “царя в голові”. Про примхливого (при мухах) кажуть: “Має мухи в голові!” Чомусь мене це завжди вражало своєю достовірністю, хоча, скажімо, рій думок не менш бентежить! Буває, “голова йде обертом” (кругом, ходором) “аж гуде”. Причини різні. Народ скаже, як зав’яже: болить голова — йди до церкви! І помолися за “царство” просвітленого розуму: може, й поможе! Тим часом голова ще й “морочиться” (паморочиться), “макітриться”, “туманіє”, “чманіє”, “туманиться”, “розвалюється”, “тріщить”, “розривається”, “репається”, “розбухає”, “пухне”… Тому й кажуть: “Не мороч голову!”, “не темни!”, “дай спокій!” Секретна інформація для дівчат: як “закрутить голову” гарний хлопець, не вдавайте занадто мудру, бо можна й заміж не вийти!” Однак це вже сфера двоголового чи пак подружнього феномена — ми ж про кожну світлу голову окремо… Зле, якщо голова “дірява”, “капустяна”, “необачна”, “пуста”, “порожня”, “пустопорожня”, “затуркана”, “без царя”, “без третьої клепки”. Не зле, як є “своя голова на плечах” та “не позичений розум”, або в кого “золота голова”, світла, просвітлена, розумна, творча, твереза, а не “дурна” чи “дубова”, “набита клоччям”, половою, соломою, тирсою. Моя мама казали татові: “Обстрижи ‘го, бо вже більше волосся, як голови!”
Антропометричні виміри, образ і формула людського черепа — виказують расову належність, хоча, якщо відбуваються несумісні перехрещення й психологічні перепади у кшталтуванні та “поведінці” внутрішнього “я”, чи формуванні сенсорних параметрів виду — ці відібрані, вибрані, гармонійно дібрані риси раси неминуче нівелюються: відбувається виродження Божого Образу в людині. Тут ще море роботи антропологам, народознавцям, біологам, аби нам замудру голову (лоб, казан, макітру або й макотирю, довбешку, главу) скоропостижно не втеряти, чи пак стеряти через “дурний розум”!
Далі буде.
