Кілька вечорів з ліричними відступами

Олександр Забарний “Під знаком білої плями”. Художньопубліцистична повість. Київ. Видавництво “Рада”. — 2012

Надія ОНИЩЕНКО

Хто такий митець у провінції? На думку спадкового “міщанина” або ж новоспеченого “мігранта”, дивак, який шукає скарби в болоті. Представники столиці сприймають його, як тло, на якому вони творять свої шедеври. Хоча на думку доктора філософських наук Володимира Личковаха “центр” і “периферія” — це не стільки географічні, скільки демографічні й соціологічні виміри культури. На певному етапі постмодерної історії провінція навіть перебирає на себе функцію підтримки традиційних форм культури, підживлюючи столичних мешканців енергетикою народної мудрості та етнонаціонального світовідношення.
У всі часи провінційний літератор, художник, науковець залишається “білою плямою”. Під її знаком розглядає життя й творчість свого колеги письменника й журналіста Анатолія Шкуліпи кандидат педагогічних наук, декан філологічного факультету Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Олександр Забарний.
Зустрівшись біля поруйнованого пам’ятника кобзарю Остапу Вересаю на Срібнянщині, студентські приятелі, побратими по інститутській літературній студії в Гоголевому виші, лауреати обласних літературних премій роздумують уголос:
— Та невже ж подібні варвари в нашій школі вчилися? І в наших учителів?.. А так і не зрозуміли, що це не лише пам’ятник… Це наша історія і наша національна культура!
— Не виробила радянська педагогіка надійних підходів до формування національно свідомого громадянина… Та ще незалежної України! Досі керуємося старими типажами… Ще радянськими… А що з них візьмеш? Молоді люди ніяк не зрозуміють сутності такого поняття, як гріх перед Богом, гріх перед людьми… А ти щось про культуру кажеш…
Наступні, вже не випадкові, зустрічі Олександр Забарний озаглавив як вісім вечорів, під час яких він прискіпливо розпитував Анатолія Шкуліпу про його життя й творчість, аби ліквідувати ще одну “білу пляму”.
— Он Андрій Іванович Буренко з Прилук… Який чудовий був поет, справжній майстер лірики. Усе свідоме життя писав вірші, а видати збірку так і не спромігся. Бо мав за плечима десять років сталінських таборів, що й відлякувало літературних чиновників. Або… Покійні вже Петро Пиниця… Станіслав Рибалкін чи Василь Охріменко… Поети від Бога…
— Атож, і російська, та й радянська імперії надто багато зусиль доклали, щоб зробити нас нацією забуття, — сумно промовив Анатолій. У цей час він укладав антологію сучасних поетів Ніжина. Дев’яносто шість авторів подали свої добірки, різні за рівнем майстерності, і Шкуліпа професійно їх редагував. Анатолія Григоровича життя не балувало, і тому він намагався підтримати всіх, кого тягло в позахмарні висоти поезії.
Здавалося б, типова біографія для народжених на початку 50-х років. Сільська школа, батьки й родичі — колгоспники, які за будь-яких обставин підтримували здоровий селянський дух. Баба Маруся — головний професор у вихованні, весь вік ділилася останнім із сусідами, які її розкуркулювали. Батько — майстер на всі руки — багато читав, грав на гармошці й прекрасно співав тенором. Діти заглядали дорослим під руки, і “вузлики самі на пам’ять зав’язувалися”. Вони почали активно розв’язуватися під час навчання в Козелецькому зооветеринарному технікумі, в групі радянських військ у Німеччині, в Ніжинському педінституті імені Миколи Гоголя.
Мене, знайому з Анатолієм Шкуліпою з кінця 70-х років, з часу його першого пришестя в міськрайонну газету “Ніжинський вісник”, факти його біографії зацікавили менше, аніж ліричні відступи про його творчість, зроблені автором повісті.
Саме Павло Сердюк, якого обидва учасники діалогу називають Учителем з великої літери, написав передмову до першої збірки Анатолія Шкуліпи “Звернення до радості”, яка вийшла у видавництві “Радянський письменник”, коли автору виповнилося 33 роки. “Десь від тої криниці народної пам’яті, від пісень і легенд юності, переказів про Тараса Шевченка, який не раз бував у цих краях, ведуть першу нитку і юнацькі ліричні імпульси. Видається прикметним, що в невеликій віршованій площі (типовій для поетичних первісток) автор прагне до художньої об’ємності думки, наповнення тематичного й жанрового суголосся мотивів громадянської й інтимної поезії, традиційної відграненості ритмомелодики вірша, конкретної, предметно зримої образності”.
На жаль, письменницька праця не стала професією нашого героя.
“З редакції мене виїло життя — як небезпечного конкурента, досить уміло скориставшись слабинкою в найскрутніший для мене час. І добре, бо звідки б я дізнався, хто є ху, як пізніше сказав Михайло Горбачов?”. Так пояснює обставини Анатолій Шкуліпа. “А робота в “Союздруці” стала першою, яка трапилася під руки. І не шкодую. Бо тут працювали прості люди. Продавали в кіосках газети й журнали, всякі дрібнички… Складали копієчку до копієчки, показуючи, як треба берегти народне добро. Тоді я зовсім інакше подивився на свою журналістську практику. Зрозумів, що тепер зовсім не так би написав… Зате — більше віддався творчості”.
До другого повернення в газету 2009 року Анатолій Шкуліпа видав поетичну збірку “Право на взаємність”. “Зірки над хрестами” про український голодомор, прочитана автором на Українському радіо, викликала схвильований резонанс і серед літераторів, і серед учасників голодовки з різних куточків України. Їхні болючі спомини прочитуються як частинки історії.
“Релігія кохання” видана 2002 року під егідою престижного київського видавництва “Дніпро”. “По-франківському, філософськи глибинно осмислює автор назву і проблематику збірки, — пише Олександр Забарний. — “Передчуття тебе” — це сосюринська романтика молодого кохання. “Із колодязя ніжності” — любов, що органічно переростає від просто коханої людини до рідної землі, до всієї України як у Миколи Вінграновського. І разом з тим, учитуючись у вірші Анатолія Шкуліпи, з особливою приємністю хочеться відзначити його неповторну індивідуальну манеру”.
Драматична поема-легенда “І знов являється княжна” побачила світ у столичному видавництві “Український письменник” 2005 року через тридцять років після задуму. В передмові до неї Леонід Горлач написав: “…кожний чесний літературний твір, у якому тісно поєднані історична достовірність і переконлива образна система, допомагають у реставрації народної пам’яті, стають отим старим, добре вистояним трунком, який неодмінно возвеличує народну душу”.
“Якби був композитором — написав би оперу. Моє побажання — щоб знайшовся режисер, котрий би поставив цю легенду”. Ігор Качуровський.
Неоднозначні відгуки отримали поетична, “Отава” і роман у віршах “Берест”, який ще тільки осягає свого читача.
Аналізуючи лірико-епічну творчість побратима по перу, Олександр Забарний, сам, як гарний поет і новеліст, вдало вживає образні мовні засоби. “У затінку літа вересень бавився каштанами”. Або ж “Смаглявий вечір заварював чорну каву ночі”. І тому прочитання його повісті приносить інтелектуальну й естетичну насолоду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment