Анатолій РИЖЕНКО
Нумізматика як допоміжна історична дисципліна сприяє розширенню світогляду в різних галузях знань, про існування яких людина раніше й не підозрювала. Нумізматика (від латинського numisma — “монета”) вивчає історію товарно-грошового обігу, історію техніки монетної справи. Вона дає важливий матеріал для вирішення низки проблем історії, археології, мистецтвознавства, мовознавства. Основними пам’ятками нумізматики є скарби монет і окремі монети.
Кілька слів про походження слова “монета”. Стародавні римляни вірили: кожен чоловік має свого бога, який за нього заступається, кожна жінка — свою богиню-покровительку. І всі ці боги та богині підкоряються цареві неба й землі Юпітеру та його дружині Юноні Монеті (“Наставниці”). Від них залежить благоденство людей. Щоб заслужити милість цього подружжя, треба всіляко догоджати йому, не скупитися на жертви. З будь-якого приводу Юпітер і Юнона одержували щедрі пожертвування. Для цього на найвищому місці — вершині Капітолійського пагорба — на честь Юнони Монети побудували прегарний храм. До нього несли відібрані в переможених супротивників самоцвіти, дорогі тканини й золото. Зрештою, ухвалили закон про карбування грошей лише у храмі Юнони Монети. Відтоді в Римі, а згодом і більшості країн, металеві гроші називають монетами.
Монета — основний елемент грошового обігу у державі, вона — мовчазний свідок місцевих виробничо-торговельних відносин і міжнародних економічних зв’язків. За карбуванням легко встановити час, період обігу, походження монети. Адже іноді монети знаходять дуже далеко від місця їхнього виготовлення та звичного обігу — це т. зв. “монети-мандрівниці”. Скажімо, десь на початку 70-х років минулого століття в селі Ряшки Прилуцького району під час оранки викопали чимало срібних монет. Скарби розхапали місцеві мешканці, та за окремими екземплярами, що збереглися, можна визначити вік знахідок, а походження їхнє різноманітне: там були і талери, і гульдени, й орти, навіть “єфимок із познакою”.
Як зазначав відомий дослідник, доктор історичних наук І. Г. Спаський, у XVI—XVII ст. грошовий обіг України був частиною польського грошового обігу. Населення України користувалося польською і загалом західноєвропейською монетою. Монети іноземного походження зберігалися в грошовому обігу в Україні й у XVIIІ столітті.
Назву монети в давні часи одержували за місцем їхньої чеканки. Зокрема велика срібна монета, що виготовлялася у місті Йоахімсталь (Чехія), отримала ймення “йоахімсталер”. Але слово було дуже довгим, а монета ходова, тож у народі її почали називати просто “талер”. У Московії цю ж монету охрестили “єфимком”, узявши за основу початок оригінальної назви — йоахим (це чоловіче ім’я, яке російською звучить як “Єфим”).
Ішов 1654 рік, час правління Олексія Михайловича Романова. Московська держава саме вступила у виснажливу війну з Польщею і війна цілком спорожнила казну. Цар збільшив податки, але зубожілий народ не мав чим платити. І тоді боярин Ртищев придумав спосіб поповнити казну: оскільки свого срібла в державі не вистачало, гроші почали виготовляти… з іноземних монет. Здебільшого західноєвропейських — талерів. У російську монету їх перетворювали шляхом перечеканки, а з 1655 року — надчеканки, для чого використовувався звичайний круглий штемпель для копійок: зображення вершника на коні й рік: 1655. Такі монети називали “єфимки з познакою”. До речі, з плином часу “талер” (або “далер”), змінений голландською, а потім американською вимовою, перетворився на відомий нам “долар”.
Походження скарбу в Ряшках пов’язане, найімовірніше, із суконною мануфактурою. З історичних джерел відомо, що її заснували 1719 року, певний час вона була власністю генерала Вейсбаха, а з 1737 року — фельдмаршала Мініха. Після заслання останнього до Сибіру 1742 року Ряшківська суконна мануфактура перейшла у відання Мануфактур-колегії. 1754 року її пожалували князю Б. Г. Юсупову разом із безвідсотковим кредитом у 10 тисяч рублів на 10 років для розширення виробництва. За це Юсупов мав виготовляти сукно для армії.
За даними О. Шафонського, розміщеними у “Чернігівського намісництва топографічному описі” 1786 року, на Ряшківській суконній мануфактурі налічувалося 50 суконних верстатів і 10 — каразійних (на них виробляли грубу шерстяну тканину). На них працювало 600 малоросіян із села Ряшки, а також 100 привезених великоросіян обох статей. Сукно, повідомляється в описі, тчуть просте, солдатське і вищого ґатунку. Першого сукна виготовляють за рік 30000, та ще каразей 1500 аршинів. Солдатське сукно постачають для війська в Київську “обер-штер-крігс-комісарську” комісію, крім цього продають для штатних рот трьох малоросійських намісництв та стороннім купцям. Красильню і сукновальний млин мають тут же, біля фабрики, на річці Смоші.
1797 року, коли власником мануфактури був син Б. Г. Юсупова Микола, тут працювало вже 1326 осіб, зокрема 999 майстрових та їхніх учнів.
Немає сумніву, що ряшківський скарб належав комусь із заможних людей, найімовірніше, одному із власників мануфактури, можливо, і самому Мініху. Перед засланням він міг закопати гроші в землю, сподіваючись повернутись і використати їх. Але так і не зміг цього зробити.
Про великий скарб Карла XII, короля шведського, розповідали у селі Варва, яке входило свого часу до складу Прилуцького козацького полку. Нібито під час Північної війни шведи награбували в Україні незліченні цінності й возили їх за собою цілим обозом. Після поразки під Полтавою Карл XII з рештками військ кинувся на південь до Дніпра. З армією було покінчено, але похідну казну ще можна було врятувати. За наказом Карла декілька возів, супроводжуваних надійними людьми, відірвавшись від відступаючих до Переволочної шведів, рушили кружним шляхом на північний захід до литовського кордону.
Під Переволочною шведи були остаточно розгромлені, а обоз дійшов до Прилук і тут шведи переконалися у безнадійності свого становища. Російські загони займали шляхи і населені пункти. Розраховувати на допомогу українського населення після Полтавської поразки й утечі Мазепи не доводилось. Тоді шведи вирішили заховати дорогоцінне майно. На високому пагорбі поблизу Варви вони викопали глибокий льох, склали туди коштовності, лаз заклали камінням.
Мешканці Варви згадують, як ще за часів Першої світової війни до села приїздили якісь “генерали”, що мали певні документи й плани, але скарб не викопали. Так і лежить десь казна шведського короля цілісінькою.
Розповідь про сховок біля села Варви — лише одна з багатьох легенд про скарби, закопані під час війни зі шведами. Про те, що шведи справді закопували в українську землю не лише гроші, а й зброю, свідчать документи тих років.
Як склалася доля гетьмана Мазепи, всім відомо. А яка доля його скарбів? Відомо, що гетьманська скарбниця була в Батурині — столиці українських гетьманів з 1669 року. А коли Мазепа прибув до Карла ХІІ, то привіз у своєму обозі значну частину грошей. Відомо, що на шляху до шведів обоз зупинився в Прилуках, наприкінці січня 1709 року його відправили Лохвицю, а в лютому — у Хорол. У березні гетьманську скарбницю перевезли у Великі Будища, де була штаб-квартира Карла XII. Достовірно відомо, що вже після Полтави, переправляючись через Дніпро, Мазепа захопив із собою два барильця із золотими монетами. Про те, що Мазепа встиг узяти з собою багато грошей, свідчить і той факт, що навіть у вигнанні він мав можливість позичити Карлу 240 тисяч талерів. А після смерті гетьмана в його казні залишилося тільки грошима 260 тисяч червінців, не кажучи вже про срібні речі й різні прикраси.
Після переходу Мазепи на бік Карла XII російський уряд доклав усіх зусиль, аби знайти й конфіскувати майно колишнього гетьмана. Уряд обіцяв віддати кожному, хто вкаже на слід скарбів гетьмана, половину від знайденої суми або вартості майна. Ось тоді й виникли і донині не затихають чутки про скарби Мазепи, сховані ним під час утечі з України.
Мені також доводилося не раз чути про скарби, залишені шведами й мазепинцями в Прилуках, зокрема про затоплене в річці Удаї судно з монетами та іншими цінностями. Очевидно, це були “відгуки” на чутки про вже згадуваний мною варвівський скарб. Вони, однак, не позбавлені сенсу. Відомий факт: коли наприкінці жовтня 1708 року за кілька днів до свого від’їзду в розташування шведів, Мазепа зібрав старшин і оголосив їм: “Пусть бы всяк зарывал в землю все, что єсть дорогого, потому что царь, не надеясь от Украины постоянства в случае неприятельского вторжения, хочет устроить что-то недоброе над гетманом и над всем народом”.
До речі, недалеко від Батурина розташована одна з вірогідних “адрес” гетьманських скарбів — замок Мазепи Гончарівка. В останні роки гетьманства Мазепа особливо турбувався про його укріплення, обравши своєю заміською резиденцією. За свідченнями недруга Мазепи Кочубея, Гончарівку на початку 1708 року гетьман “обнести велел знатним валом для якоись неведомой причины”.
Був у Мазепи ще один заміський палац на хуторі Поросючка під Бахмачем. Саме в Поросючці у листопаді 1708 року всі старшини, що були при гетьманові, полковники, сотники і знатні військові товариші принесли присягу на вірність Мазепі й підтвердили готовність “надіятись на протекцію шведського короля”. Мазепинський палац згодом було зруйновано, але неподалік сучасної залізничної станції Бахмач і понині помітні сліди старовинних будівель.
Ще один скарб, але вже справжній, знайшли у селі Колісники Прилуцького району. Мешканці села розповідали, що десь у середині 60-х років минулого століття під час весняної повені розмило загату на ставку. Коли її відновлювали, викопали горщик, вщерть наповнений монетами, гроші були номіналом в один карбованець періоду від Петра II до Катерини II, а отже, ще й Анни Іванівни та Єлизавети Петрівни. Старожили села пригадували розповіді, що поблизу місця, де був знайдений горщик із грішми, колись давно мешкали священики, яким і міг належати закопаний скарб.
Селяни, що брали участь у відновленні загати, відразу ж розхапали монети, потім віддали місцевим умільцям для виготовлення сережок та інших прикрас, роздали дітям, щоб гралися. Уже через 10 років від скарбу, що став би окрасою будь-якого музею, залишилися лише окремі екземпляри.
Що ж, звичай закопувати гроші й цінності справді існував. Що змушувало людей розлучатися з коштовностями? Звісно: гостра небезпека, яка змушувала рятуватися самому негайно, і не давала можливості вивезти майно. Закопати його в землю було надійніше, ніж залишити деінде. Ховаючи у такий спосіб цінності, утікач сподівався колись повернутися і забрати свою власність. Іноді це йому справді вдавалося. Але частіше власник гинув чи не мав змоги повернутися з чужини, або ж потім сам не міг відшукати надто ретельно заховане майно.
Чимало монет після чергової оранки чи сильної зливи знаходили поблизу Густинського монастиря. Це були поодинокі мідяки різних номіналів, такі як полушка, денга, копійка, двокопієчні монети, рідше — п’ятаки. Мідні монети з написом “полушка” періодично чеканились в період з 1700 до 1810 року, а з 1839 року уже з написом “1/4 копейки” — аж до 1916 р. Мідна “денга” чеканилась із початку ХVІІ століття, в 1849—1867 рр. вона мала напис “денежка”, а потім — “1/2 копейки”. Від тривалого перебування в землі майже всі монети були зіпсовані, лише на окремих можна було прочитати номінал та рік карбування.
Ще коли в Густині діяла школа, в учительській кімнаті був невеликий стенд із монетами різних років чеканки. Тут можна було побачити мідні копійки часів Петра І та монети інших номіналів аж до періоду царювання Миколи І.
Як відомо з історичних джерел, а також із розповідей старожилів, у Густині влаштовувалися щорічні ярмарки, на які приїздило багато купців із різних регіонів України й Росії. Нерідко під час жвавої торгівлі монети випадали з гаманців і губились. Ось чому стільки монет різних часів опинилися в землі на території колишньої торгової площі біля стін Густинського монастиря.
