Анатолій КАМІНЧУК
Читав вірші Петра Сороки з його нової збірки “Лісові псалми” (“Астон”, 2012, Тернопіль), і мене не полишала думка порівняти його поезії з чудовими творами Богдана-Ігоря Антонича зі знаменитої книжки “Зелена євангелія” (1938). Звісно, тут не йдеться про поетичний хист чи наслідування, радше, мається на увазі наскрізна тема й ідея пантеїзму, любові до природи, до лісу, до дерева, до листка, до роси, до всього живого й сущого, що робить нас людиною мислячою та творящою. Не випадково Антонич проголосив тезу — “із всіх явищ найдивніше явище — існування”. І це справді так:
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена
травня.
Лисиці, куни і дівчата вранці
виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Годинник сонця квітам б’є години,
і стулюються маки ввечері бентежно.
Отак під небом недосяжним і безмежним
ростуть і родяться звірята, люди і рослини.
(Життя по-грецьки біос).
На жаль, наша поезія останнім часом збилася на римовані загальники, заклики, інвективи на політичні та соціальні теми, хоч і такі речі сьогодні вкрай потрібні, мається на увазі гостра публіцистика, від якої не відмовлялися наші класики та сучасні талановиті майстри слова.
“Лісові псалми” Петра Сороки писалися не один день, не за письмовим столом, не в кабінетній тиші, а на лоні рідної природи, мабуть, саме тому вони такі щирі, щемкі й пронизливі.
Так пишу, як Бог поклав на душу,
Для сердець, а не черствих умів.
За взірець узявши простодушно
Світло Соломонових псалмів.
Звісно, тут є дещиця іронії, гри, бравади, бо Соломон писав зовсім про інше і по-іншому. Можна звернутися до “Пісні пісень” Соломона, можна прочитати його відомі псалми в інтерпретації Ліни Костенко чи Дмитра Павличка.
Ось, як про це пише Петро Сорока у передмові до своєї книжки: “Ліс від нашого будинку за якихось сто метрів, і за останні кілька років не було жодного дня, щоб я не блукав ним, не прогулювався. Звичайно, цей ліс, точніше, передлісся, відносно невелике і майже впритул підступає до міста (ми живемо у приміському селі).
Просто диво, що він вцілів. За його життя нині доводиться боротися. Дальні ліси знаходяться на віддалі кількох кілометрів — півгодини неспішної ходи. Щоліта намагаюся провести там, у закинутій лісничівці, два чи більше місяців.
Мої лісові враження і пригоди найповніше відбиті в денниках і ліричній повісті “Симфонія Петриківського лісу”. Але всі ці роки я також писав вірші, й сама собою склалася ця невелика за обсягом збірка”.
Петро Сорока не намагається бути модним, модерним, шокувати читача карколомним каскадом образів, метафор чи філософських вивертів, об які спотикаються мізки й голова йде обертом. Та зрештою, таких “віршів” просто не читають, наїлися, наслухались, набачилися.
Чому запам’ятовується класика, народна пісня, римована поезія, бо вона проста, але не спрощена, бо вона щира аж до сліз, бере за серце і душу, бо виповідає українське єство, а не схиляється на захід, чи на схід. Це все наш скарб, наші неоціненні здобутки, які живуть і переживуть віки.
Ось як про це пише Петро Сорока:
В цьому світі, що отак неспинно
Сам себе хтозна куди несе.
Я відчув надсадно і глибинно,
Що люблю дерева над усе.
І тому, що з ними легко бути,
І тому, що душу тягнуть ввись.
І тому, що в дерево закутий,
Відпливу у засвіти колись.
Петро Сорока — лірик, автор поетичних книжок “Я так люблю”, “Крона роду”, “Ладан осені”. Це так сталося останнім часом, що автор пише прозу, з 2000 року він регулярно видає свої оригінальні та популярні “денники”, варто тут назвати хоча б такі: “Перед незримим вівтарем”, “Знак серця”, “Натщесерце”, “Дерево над водним потоком”, “Секрети щастя і успіху” та інші.
Крім того, П. Сорока автор багатьох літературних портретів, зокрема про Докію Гуменну, Яра Славутича, Ганну Черінь, Емму Андієвську, Івана Гнатюка, розвідки “Епічна проза Геннадія Щипківського” тощо. Його твори перекладено багатьма мовами.
Вірші пишуться не щодня. Це якийсь невіглас вигадав: ні дня без рядка! І справді, є поети-рядкогони, які не пишуть, а строчать. Але ті вірші — одноденки, вони, як прийшли, так і пішли. Вірші не пишуться, а трапляються. Натхнення може з’явитися будь-якої миті. Про це скромно зауважує поет:
Не прагнув я високого шедевру,
Коли писав про лісові дива.
Хотів сказати лисові і дереву
Іще ніким не мовлені слова.
Тож ті хвилини втишення і праці
У лісовій сторожці при вікні
Були чи не єдиним справжнім щастям,
Яке судилось звідати мені.
Приємне враження справляють вірші “Нема мені над ліс оцей держави”, “Я мову лісу вивчити хотів”, “І ось вона прийшла ота хвилина”, “Я читаю те, що пише вітер”, “Вже квітень наспівує гами”, “Я учень лісу. Жрець його краси”, “Небо лісу”, “Місяць над соснами” та багато інших. Це своєрідна молитва, справжні гімни, поклоніння природі, заклинання дерева і зела. І як девіз, підсумкове мотто: “Я з цього лісу не піду нікуди, / Я маю тут, як лис, свою нору. / Мені дерева кревніші, ніж люди. / Я тут живу. І тут колись помру”.
Гадаю, “Зелена євангелія” Петра Сороки припаде до серця всім, хто любить рідну природу, ліс, землю, квіти, трави, птахів, звірів та художнє слово.
