Галя МАЗУРЕНКО (1901—2000). Непричесана поезія

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Люблю в поезії
інтимність сповіді.
Її ніхто для публіки
не причесав.
Г. Мазуренко

Поезія Галі Мазуренко — поезія двох періодів її життя — празького й лондонського, що різняться між собою.
В її перших книжках прочитуються сліди захоплень. Символізм, неокласицизм (у своїх і чужих шатах), ледь вловні дотикання до поетів Празької школи чи й відштовхування від них, навіть стилізації під фольклор — ні-ні та й озиваються у її текстах.
Це не еклектика, не мішанина впливів, а ніби опосередковане відлуння читаного, спроба приміряння його до себе як одежі — підійде чи ні?
Щось дикоростуче, на перших порах ледь помітне, уперто протистоїть експансії лектури. Це щось — думка, яка самостійно шукає виходу із хаосу першотворення. І хоч знаходить вона його далеко не завжди, що, як згодом з’ясується, свідомо культивована особливість цього письма, але саме цей факт дає можливість ухопитися за ниточку з тим, щоб розмотати клубочок своєрідного кострубатого таланту поетеси.
Творчість Г. Мазуренко — передусім акт думання. Тому її близькість до неокласиків, на чому наполягають деякі дослідники, непряма, носить вибірковий характер і торкається переважно празької пори.
Книжки, які вийшли в Лондоні, попри окремі вірші, фактично нічого спільного з неокласицизмом не мають. Лишилась хіба що небайдужість до класичних сюжетів, героїв творів, визначних особистостей.
Це й зрозуміло: такій інтенсивності думання затісно у канонічних формах.
Зближувати поетесу з неокласиками недоречно уже хоча б тому, що вона дозволяє собі формальну сваволю, демонстративну недбалість технічну, вживає приблизні рими, а то й не вживає їх там, де вони, за поетичною логікою, неодмінно мали бути б. Занурення у процес думання заводить її так далеко, що поезія ніби втрачає функціональність.
Празькі книжки Г. Мазуренко — це й брак стилістичної цільності, розшарпаність тем і варіацій, важко вловлювана лінія розвитку.
Серед численних ніяких віршів — окремі зблиски. Та навіть у слабких речах незрідка вражає несподіваність думки. Два рядки як портрет епохи:
Тепла так мало.
Так горить завзяттям
Братоубивчий
стиснений кулак.
У 1939 р. муза Галі Мазуренко озоветься передчуттям неминучості світової бойні:
Часів недобрих
чути крок вельможний,
Недовго їх, недовго їх чекати!
Як і особистих драм.
Із талановитими сучасниками, поетами-пражанами Г. Мазуренко єднало хіба що відчуття емігрантської покинутості: “Страшне життя серед чужого світу вигнанцеві без друзів, без рідні!” І це при тому, що вона видавалася рясніше від багатьох із них.
Із-поміж інших відмінностей їй бракувало мілітарного духу, характерного для пражан: Маланюка, Ольжича, Липи, Теліги.
Мав рацію І. Качуровський, який чи не перший звернув увагу на поезію Галі Мазуренко. Вона не вписалася в Празьку школу, лишилася сама по собі, ніким серйозно не зауважена.
Різкій зміні стилістики лондонського періоду передувала складна внутрішня робота, пов’язана з двома захопленнями поетеси. Вони відчутні уже в празьких віршах.
Перше — зацікавленість культурою і філософією Сходу (якийсь час навчалася на філософському ф-ті Берлінського університету).
Друге — заняття живописом, скульптурою і графікою у Студії пластичного мистецтва у Празі. Хоча намір стати графіком невдовзі пропав. За словами поетеси, почала “душити лінія”, яка здалася їй інтелектуальною вигадкою.
“Чи можна так малювати, щоб не було контуру?” — запитала я професора Лісовського. Виявилося, що це в графіці неможливо, і я покинула її за це, перейшла до акварелі, про яку навіть видала мою першу збірочку віршів. В них я теж шукала недомовлене, без плям і твердих контурів” (виділено мною — В. Б.).
Маємо ще один доказ наскільки далека від неокласиків була Галя Мазуренко у своїх устремліннях.
У звертанні до поета вона по суті говорить те саме:
Незрозумілим бути…сміло
Навіювати сни чудні…
Між книжками виданими в Празі: “Акварелі” (1926), “Стежка” (1939), “Вогні” (1939), “Снігоцвіти” (1941) і лондонськими “Порогами” — пролягла відстань майже у 20 років.
Молодість давно промайнула. Життя прибилося до чужого берега, з якого вже не було вороття назад, у відкрите море, де стільки штормів пронеслося над її головою. Лишилося тільки гортати строкату географію поневірянь, зміну країн, міст і місць навчання, втечу від смерті і повсякчасних небезпек, особисті драми і боротьбу за існування.
Їй було що згадувати: півроку не дотягла до столітнього віку. До глибокої старості не втратила діяльної допитливості, не розлучалася з книгою: читала, зіставляла, осмислювала. (Скупий на високі атестації І. Качуровський, назвав її найосвіченішою поетесою діаспори).
Ця жадоба знань, спрага пізнання нового передалися, либонь, у спадок. Історія роду поетеси по матері — цілий гурт колоритних особистостей, які лишили свій слід у правознавстві, хімії, біології, інженерії, медицині, політиці. Імена її дядьків Мазуренків — Семена, Василя, Юрія зафіксовані в “Енциклопедії українознавства”. По лінії батька, аристократа Боголюбова — такі постаті як історик Татищев і декабрист Муравйов.
Напівукраїнка по крові, яка попри своє довге життя, мешкала в Україні усього якихось 12 років, Галя Мазуренко стала істинною українкою, свідомою свого вибору уже з перших кроків, коли взяла собі за літературне ім’я прізвище матері.
Осмислюючи “шляхетний аскетизм зусиль” (її вислів) замислюєшся — а чи він не від небайдужості до точних наук? Під впливом одного з дядьків, хіміка за фахом, подумувала навіть про навчання на фізико-математичному факультеті.
Хоч математика цієї поезії локалізована і стосується тільки змісту. Як уже мовилося, для Г. Мазуренко нить Аріадни — думка. Навіть якщо вона недомовлена. Важить тільки та правда, якою переймається душа саме зараз. Все інше її не обходить. Незрідка поетеса опускається ледь не до аматорської невправності. Вона не просто нехтує точністю рими, а мовби поневажує нею як чимось другорядним, ставлення її до римування приблизно таке ж, як до контуру в графіці.
Одна з лондонських книжок Г. Мазуренко називається “Зелена ящірка”. Як ящірка втрачає хвіст і нарощує новий, чи як змія міняє шкіру, так поетеса то звільняється від рими і від гладкопису попередніх книжок, то знову повертається до них.
Вона навіть декларує, що кохається в хаосі поезії, що їй любі усілякі неправильності й хиби.
Окремі її вірші за своєю структурою нагадують ритмічну прозу “Замість сонетів і октав” Тичини, зокрема його “Живемо комуною”, а то навіть щоденникові записи.
В помилках жива вода
поезії зберігається,
Коли мова засушилась
від правил і норм,
Вислизає говірка і відпочине.
Це звучить як самовиправдання і виклик в одночассі. Бо помилок багато — лексичних, синтаксичних, стилістичних, не кажучи вже про численні зміщення наголосів, що ускладнює сприйняття навіть верлібрів.
Те, що було винятками у поезії празької пори, стає майже нормою пори лондонської. Проза бере гору, прозовірш рухається неквапно й натужно, у нього тільки одна тяглова сила — розум. Жодних оздоб, той же аскетизм — ні метафор, ні інших яскравих тропів — тільки глибоке буріння, доскіпливість істини.
Г. Мазуренко свідомо розхитує вірш таким чином, щоб його конструкція в подальшому могла витримати важку ношу розкутого раціо. Природно, що на такому шляху потрібен перепочинок. І поетеса переводить подих:
Хто знає… Вірші — це сміття
Троянд рожевих, що пов’яли?
Хто знає — вірші це знання
Того, що в світі не бувало?
Та навіть озирання в молодість не приносить полегші: обтяжена свідомість бере своє:
Знову сумую за музою.
Кличу. Болить голова.
Як дійсність тільки ілюзія,
Вона занадто жива.
Життя Галі Мазуренко в туманному Альбіоні — час наближення до самої себе, пора самозаглиблення, інтенсивної роботи духу, авангардних шукань, стимульованих обізнаністю з чужими культурами.
За своїм світовідчуванням ця дивна натура випадає із загального ряду уже хоча б тому, що найщасливішим періодом свого життя вважала… старість.
Благословляю серця старість,
Волосся сивину ясну,
Без бурі тишу самітну.
Автори біографічного нарису до вибраного Г. Мазуренко (Київ, видавництво ім. О. Теліги, 2002) Надія Миронець та М. Чабан наводять такий промовистий уривок із нотаток поетеси: “Що може бути кращим творчої старости, коли ніщо і ніхто не перешкоджає віддатися читанню цікавої книги, зміст якої став зрозумілий лише з роками після довгих студій, коли вироблена звичка повільного вдумування в слово? Ідеї і питання, які мучили в дитинстві і на які дорослі відповідали: “Багато знатимеш — швидко постарієш!” Ці питання стоять без відповіді, і я продовжую їх ставити. Там, де наука не знає відповіді, починає філософія свій розвиток, але і вона спиняється на кордоні раціонального мислення і далі йде релігійне почуття, або людина закриває очі і просто живе, як живеться”.
Цінне зізнання, що спонукає згадати діалог Ціцерона про старість.
Ось деякі з тих питань, що поетеса їх ставить: “Ізвідки ти прийшла душа?”, “Чи треба декому померти, і тоді очищений і добрий дух із помилок воскресне на суді?”, “Чому мудрі й безжурні слов’яни спокійно наймали варягів, зі стисненим ротом князів цього світу, на чорну роботу влади?”
Цитата з вірша “Істина” зі збереженням графіки:
Чи Істина схована
за непізнаною Правдою?
І поза непізнавальною Ідеєю?
Чи сила її в мові,
Не в слові, а поза значінням
слова, в вимові
Голосом того, що не має
форми? Слова, що не
вимовлені
По-за-мовні?
Поезія тут і “не ночувала”. Звичайна проза. Навіть позбавлена чіткого ритму. Та мова зараз не про це.
На складні питання Г. Мазуренко шукала відповіді, як уже йшлося, передусім у філософів Сходу. Та не тільки в них. То вона погоджується з Еклезіастом: “Усе, що буде, все було”, то, осмислюючи зміну поколінь, доходить невтішного висновку: “І стане істина — брехнею. Вогонь їх — чадом. Смерть — зорею”. “Тяжкі ідеали тяжко гудуть у дзвонах Мазепи. Забуті повстання в загальній могилі забуття”.
Зневірою, усвідомленням марності зусиль перейняті не тільки історіософські вірші Г. Мазуренко, а й ті, у яких вона торкається власної творчості.
В “Останньому вірші” поетеса звертається до музи: чи не зробиш ти, мовляв, з мене Робінзона Крузо? чи не доведеться не тільки самій писати, видавати, а й самій читати власні книжки?
Подібне повторюватиметься й потім: “А я все пишу. Для кого? Чому? Чи прочита хто вірші в Україні?” Мотив поширений.
Думи гуляють по світі,
Думи без тіла.
Легко їм душу зловити,
Що для них стіни?
Думи ті віднаходили різну форму. Зміна стилістики — то наслідок руху не тільки від простоти до складності, а й від складності до ускладнення. Надто у вільних віршах. В обіг залучається все — події, факти, географічні назви, прізвища тощо. Прозовірш розбухає, унезграблюється, подовжений рядок унеможливлює швидкість читання.
У цих свідомо загальмованих філософемах подекуди із вкрапленнями римування, яке хоч і підсвіжує вірш, але грає лише допоміжну роль, — філософ незмінно перемагає художника.
Не хочу спинятись, хочу
пізнати глибоко саму себе,
Аж до останнього
Гордієвого вузла. Його я
Маю розсікти, як яблуко
Пізнання Добра і Зла,
Що я зірвала
в далекій Бувальщині.
Зображувальність скромно озивається переважно в канонічних віршах. Та й то нечасто. Зусилля спрямовані на вилущування поживного осердя. Але й там і там — відчуття безмежної загубленості.
У читача цієї поезії складається враження відрубності авторки від інших. Деякі вірші за самозосередженістю віддалено нагадують Плужника, але не більше. Вчитуючись, починаєш розуміти звідки це: як і Плужник, Галя Мазуренко абсолютно щира. Але Плужник дисциплінований, стилістично цільний поет. Їй же однаково близькі і гармонія, і хаос, хоча хаос той по-своєму організований.
І знов Поезія на вудці витягає
Прозріння тайне,
що висить на ниточці.
В одному із віршів вона скаже: “…і вихор цінності перемістив”. Йдеться про більшовицький переворот. Але, якщо зіставити її ранні книжки з пізніми, і в ній самій відбулося переміщення цінностей. Естетика мовби відсунута голим інтелектом.
Той, хто не обізнаний хоча б поверхово з лектурою Г. Мазуренко, навряд чи зрозуміє її поезію. Вона й сама свідома непростоти свого письма:
Моїх поезій не читайте,
як бракує час
Їх передумати
в четвертий раз.
Прощання затяглось…
але своїх книжок
Не спалю — та й точка.
Не громадянство — муза!
Не Марта,
Так Марія, але мене
колись-то зрозуміє…
Поет без віри жити не може. Він вірить і тоді, коли переймається відчаєм, коли висловлює сумнів чи й скепсис у доцільності своїх зусиль.
Вірить і Галя Мазуренко. Її вірші — боротьба з самотністю і чужиною. Оборона острівної суші в іномовному морі.
Щоб зрозуміти це, достатньо прочитати вірш “У Лондоні стільки провінцій”, де поетеса з гіркотою зізнається, що так і не прижилася в чужому світі. Тема заїжджена. Та на відміну від інших поетів діаспори Г. Мазуренко шукає психологічних аргументів механізмів адаптації, намагається відповісти на питання — чому “до самогубства тягне самота на роздоріжжі?”
Ця самота не полишала й поміж своїми. У “Продовженні вірша гетьмана Мазепи” поетеса напише й про ту одвічну гризню, яка згубно відбилася на українській історії і навіть вигнанців не навчила єдності: “І тянуться сварок варіації нікчемні”. “Як жити з ближнім? — невиносна тема”…  “І вкупі тісно, і не вижити окремо”.
Рефлексія як спосіб оборони й самоутвердження — ще й так можна підійти до поезії Галі Мазуренко.
Ці затягнуті рядки, які схиляють до непоспіху, мають свою притягальність. У міру занурення в тексти, спершу неясно, а згодом чіткіше усвідомлюєш: відмова від себе колишньої закономірна. Поетеса шукає і знаходить мову, адекватну ситуації як зовнішній, так і внутрішній.
Зовнішня — безберегі води чужини, яких зайшлому не перепливти ніколи.
Внутрішня — збагачена досвідом і напруженим читанням духовність. Той стан, який Г. Мазуренко означила в кількох словах: “Не гасне Дух, коли й нема гарячих мрій”.
Дух той, за Ігорем Качуровським, живився і європейськими містиками: Сведенборгом та Рудольфом Штайнером.
До цих імен можна з певністю додати Достоєвського й Толстого та цілу низку різномовних поетів, а з-поміж них Рільке і пізнього Ф. Сологуба.
Г. Мазуренко вважала себе сюрреалісткою. І це той випадок, коли самоатестація не відповідає дійсності. Так, є в неї кілька віршів, дотичних до сюрреалізму, але загалом її творчість аж ніяк не вкладається в засади надреалізму. Спектр інтелектуальних зусиль і шукань поетеси занадто строкатий і не надається до однозначної характеристики, до сказаного ж нею про найепатажнішого із сюрреалістів — Далі й Бретона — “Ціль їх була: розплескати стояче болото нормальної свідомости”.
Поезія Галі Мазуренко нерівна. Вірші досконалі перемішані з віршами, що не відбулися.
Вона з тих поетів, які самовизначилися пізно, але зуміли на кілька десятиліть випередити тенденції, які спостерігаємо сьогодні в українській поезії.
Я сказала не те. Перестаньте.
Мої погляди не вирішальні,
Я сказала лише
тільки “Встаньте!”
В нас Амброзія на снідання.
Це треба зрозуміти. Амброзія, нагадаємо, за міфологією стародавніх греків, пахуча їжа богів, джерело їхньої вічної молодості, краси й безсмертя. Недомовленість промовиста.
* * *

Що там далі? Ох, нехай, нехай.
Все одно нічого не пізнати.
Серце, мов дитину колихай,
Щоб навчилось твердо, твердо спати.
Єсть у сонця барва, — сліпне зір.
У житті є мука, — кров німіє.
І, коли приходить смерть, повір, —
Йде вона, бо нас, живих, жаліє.

* * *

Життя мине, й надійде тихий жаль,
Безмірний сором за життя прожите.
З очей незрячих опаде емаль.
Та й хто гадав, що душу
Можна вбити?
А що, коли кінець, а все не край?
А що, коли ти вернешся додому?
І смерть, таємно відчинивши Рай,
Замкне вуста, щоб не сказав нікому?

Пам’яті Олеги Теліги

Вона загинула, заквітчана в словах,
Які весною тільки проростають,
Коли від щастя голова тяжка
І шийку дітям легко смерть ламає.

Її забили, бо вона поет.
Помазаники перші йдуть на жертву.
В тюрмі за стінкою голосить кулемет
За тих живих, що ждуть своєї черги.

1919 рік

Гострим краєм — караваєм
Ізогнувсь горбок — село.
Коровки між молочаєм…
Хтось поцілює в вікно?

Сонце серце загубило
По вишнях. А там, на пні
Кулемета положили…
Так згадалося мені.

Бджілка цокнула по гілці.
Був наш сотник і пропав.
Серце держиться на нитці,
І цю нитку хтось порвав!
Гострим краєм — караваєм
Ізогнулась цілина…
Пам’ять часом пригадає,
Щось підкаже чужина.

Надія

Надіявся Бог і стелив пелюшки
Для Сина, радів, усміхався,
А вічний скитальник чув:
“Жди Його, жди.
Приходу вже Другого жди”.
І падали з неба святі пелюстки
До келії, де він спасався.

Світильник століть у двадцяте горів,
Лишаючи літопис-спомин!
А вічний скитальник чув:
“Жди Його, жди.
Приходу ти Другого жди!”
Бог слав пелюшки до святої гори.
Ніхто не рождавсь на Афоні…

А часом у сяйві з’являвсь Сатана
По кельях. Іди, звідки взявся!
Із жахом хрестились ченці: “Ні, не жди!
Я тут. А Його вже не жди!”
Скитальцю протягував чару вина
І весело з Бога сміявся…

Зривалась клюка, зачіпаючи хрест,
Натроє спіраллю розтята,
А вічний Скиталець чув: “Жди мене, жди!
Приходу ти Другого жди”.
Він мовчки вставав і самітний, як перст,
З клюкою відходив блукати.
Орлик

Миє ноги міст старовинний.
Крутять води темної Темзи.
Орлик жив недалеко. Ходив він
До цього мосту, що оперезав
Лондон на кілька сот років.
Миє камінь свій міст старовинний
Під трамвайний, пароплавний рокіт,
Так, як мости в Україні…
Чути запах смоли та риби,
Як на пристанях Дніпра, Дону.
Тут стояв Орлик і думав, — розбите…
І тяжко стояти було старому.

Малюнок Ікано Гоойа

Сива пустиня вечірня. Спить буйвол.
Заморозь тихо лягає в долину.
Хлопчик чабан в дудочку більше не дує.
Їх тільки двоє, чи троє?
Чи третій із ними,
Бриль на чоло натягнувши, чатує?
Троє, чи двоє?
Чи бриль положивши на спину
Буйвола, менше боїться хлопчина?
Сива пустеля вечірня на скелях.
Спить хлопчик і буйвол.
А третій із ними,
бриль натягнув на чоло і чатує.

Тріщинка в серці

Після першої війни, після бойні повстань
Професор п’ятнадцять літ
клав набиту пістолю
Під подушку й так спав… буде грань
Між кошмаром та смертю чи ніколи?

Він жив у підземній залі,
в чеському замку.
Перед каміном стояв
дерев’яний різьблений стіл,
І доспіхи лицарів висіли на ґанку
Між заґратованих вікон, у напівтьмі.

На лавицях лежали
книжки та папери,
Друкарська машинка,
економічний журнал,
І в пір’ї павутини,
у поросі пера,
Пері раннього ранку, —
будила його зоря…

Сни річок

Тут, у Шотландії, є Дін.
Пливе собі й кінець.
І бачить Дін далекий сон
і Калитву, й Дінець.
Збирав мій дід для слобожан
коштовні три дари.
Віддав синів, бо так бажав,
піски та млин старий.
Віддав свій криворізький став
і Калитву-ріку.
Давав, давав та й перестав,
коли віддав доньку.
Загинули його сини,
доньку злий ворог вбив,
Шумлять, шумлять,
шумлять чи ні
Ті дідові дуби?
Йде, перемінюється сон,
впліта кінець в кінець:
Дінець впадає в тихий Дін,
а Калитва — в Дінець.

Вогні Купайла
(З давньої розмови
з Оксаною Лятуринською)

Тобі дав Бог сувору Духа щирість і стяг шовковий, і тризуб на нім,
І побратимів щирих, мужніх, вірних.
Вогні Купайла Він лишив мені.
Гранчасті вірші із гарніту крешеш, не смієш молота покласти ти.
До мене хилиться задумана черешня.
Все не з’ясоване у Тайні Золотій…
Не гнешся ти. Коли замкнені губи, затисла їх, щоб висікти Тризуба!
І не пізнає мрій моїх ніколи
Твоя душа і твій залізний молот.

(Прага, 1940?)

Залізна дивізія
(Написано під враженням книги)

Згадувати треба, трудно — не трудно.
Заплачено тяжко за Очі візії.
Я бачу: ростуть Драконові зуби,
Залізна сила залізної Дивізії…

Туманом стягаються
по горбках, горбочках
Спомини про розстріляних
тифозних в обозах,
Порубаних старшин у гробах — поточках,
Де Різдвяним снігом запорошило лози…

Але вони були —
Три Роки самостійної волі!
І за них билися, їх оберігали!
Драконові зуби, засіяні в полі,
Залізні лицарі підростають помалу.

Страшно Мужів,
що вже не бояться смерті.
Виростають з землі
боронити свою Україну.
Вони вже бачили смерть,
і їм немає смерті,
Знали Три Роки Волі, і їм немає спину.

* * *

В моєї музи потрощило крила…
Чи від дощу? Від бурі? Чи від сліз?
Та рівно в північ Невідома Сила
Вікно розбила, й сталось неможливе!
Я бачу в небі знов Чумацький Віз
І музу на вечері в зір нічних…
Спокійно радісна вона
й без крил щаслива,
І небо зоряне до неї не мовчить.

Чому ж по вулиці біжить і торохтить
Весь в жовтому чернець-буддист з Тибету?
Очі горять! Ніхто не крикне: “Цить!
Чого ти стукотиш? Які прикмети
Побачив в Лондоні
нещасний розум твій?”
Наввипередки мчить
в далекий, рідний край,
Як навіжений! Зупинися, постривай!
Так сходять з розуму, коли нема надій…

* * *

Спокійно зрада
входить в дім, давно розбитий.
Чому? Причин багато.
Як, кого судити?
Обличчя кам’яніє, усміх гасне
І завмирає, мовлене невчасно.
Та бачить око на улюблених вустах
Невмілу фальш і непоборний страх.
Машина рівно б’ється
в грудях десь наліво.
І зупиняється
без вибухів нестриманого гніву.
Так просто зупиняється машина:
Людина сплющить очі і застигне,
А на столі поліція знаходить
З чужого краю фотографії дешеві
Й листи пожовклі на незрозумілій мові.

* * *

У Бога безліч назв…
А все їх мало
По картотеках, де у нас
Із давніх, спорожнілих ідеалів
Стирають порохи.
Шукаю, вгадую, чи зрозумію мову
Підростка, лицарів і неуків, й поетів
У підсвідомих картотеках крові?
І там знаходжу ніжечку блохи.
Її Бог майстрував, так як і нас,
З любов’ю…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment