«Де все людською мукою взялось…»

Сього 2012 року, 27—29 липня, я з Олесем Шевченком відвідав до болю рідний табір ВС-389/36 у селі Кучино на Середньому Уралі, де нині діє Меморіальний музей політичних репресій “Пермь-36”. (Якщо пам’ятаєте, 2010 року мене завернули з Брянська додому як особу, небажану в Російській Федерації).
Починаючи з 2005 року, на території табору суворого режиму щороку відбуваються велелюдні (до 10 тисяч людей!) міжнародні фестивалі “Пилорама”. Приїздять відомі співаки з Росії і з-за кордону. А поруч у наметах точаться жваві дискусії на історичні й актуальні теми — з участю колишніх політв’язнів, правозахисників, уповноважених із прав людини, політологів, журналістів і гостей. Торік була тема “По 20-ти роках”, сього року — “Жити разом”. Ідеться про долю Росії: чи втримається вона як єдина держава, чи розпадеться, як 20 років тому розпався СРСР.

Чому фестиваль має назву “Пилорама”? Та тому, що головна його сцена встановлена на пилорамі, яка діяла в таборі до його закриття 1987 року і тоді, коли Пермський “Меморіал” 1993 року взявся відновлювати цей особливо цінний об’єкт історії Росії — останній у СРСР політичний табір. Треба було відбудувати огорожі, то меморіальці самі пиляли дерево. Відкрився Музей 1995 року і вже став відомим у світі як Освєнцім, Бухенвальд, Заксенхаузен — бо об’єкти подібні. Організатор фестивалів — “Меморіальний центр історії політичних репресій “Пермь-36”, за підтримки Міністерства культури, молодіжної політики та масових комунікацій Пермського краю. У нас в Україні чогось схожого нема.
Ми з Олесем Шевченком були почесними гостями. Брали участь у презентації двох книжок перекладів Василя Стуса російською мовою — Олександра Купрейченка та Марлени Рахліної. І диска його віршів у перекладі російською мовою “Цветок на камне”. Їх начитали російські актори. Автор проекту Ольга Бойцова.
Звичайно ж, нас, живих експонатів Музею, оточували журналісти та й прості люди. Доводилося ставати екскурсоводами — Олесь на зоні суворого режиму, де провів років шість, а я — на зоні особливого (камерного) режиму, де теж відбув 6 років серед таких “особливо небезпечних рецидивістів”, як Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Микола Горбаль, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, естонці Март Ніклус, Енн Тарто, литовці Вікторас Пяткус і Баліс Ґаяускас, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Це відомі діячі правозахисних і національно-визвольних рухів. На суворому режимі, де сиділи ув’язнені вперше, так само було багато відомих людей. Як і в кожному політичному таборі, українці становили половину чи й більшість “контингенту”.
Аж ось, повернувшись із мандрів, отримую повідомлення від Вахтанґа Кіпіані (він неодноразово бував у цьому Музеї), що колишній наглядач Володимир Кургузов у газеті “Аргументы и факты. Прикамье”  звинувачує “Пилораму” в фальсифікації історії. Він заперечує, що в’язні тут страждали і потерпали від голоду. Кургузов нині — голова ради ветеранів сусідньої колонії № 35 (ст. Всехсвятська). Він очолював службу наглядачів табору, був безпосереднім учасником подій 1972—1987 рр. і міг би теж дещо повідати про ті часи. Однак ніхто його не запрошує, бо бачення подій у нього інше, — бідкається колишній виконавець наших неправедних вироків (бо ми ж уже давно реабілітовані):
“З початку утворення колоній (1972. — В. О.) аж до виходу на пенсію я не просто керував контролерами (краще сказати — наглядачами), а був членом військового трибуналу, — розповідає в газеті “АиФ” Володимир Кургузов. — Хто в нас відбував покарання? Це зрадники Батьківщини (ст. 64) — нинішні герої: лісові брати, бендеровці (так пише російська газета, через е. —    В. О.), власовці і наші російські зрадники. Ті, хто продавав за кордон секретні документи. (Справді, було кілька “особливо небезпечних злочинців”, яким смертну кару замінили на 15 років ув’язнення — їх звинуватили у співпраці з німецькими окупантами, і лише одного — у шпигунстві. Власовців позвільняли ще в 50-роках. А кілька бандерівців таки досиджували свої 25-річні терміни. — В. О.). Далі — антирадянщики (ст. 70). Це всебічно освічені люди, з великою підтримкою з-за кордону. Тому умови для себе вони створили ідеальні. Якщо говорити про 36 табір, то одягали їх там із голочки, а харчувалися вони краще ніж більшість населення країни. Чому? Тому що будь-який прокол адміністрації негайно відлунювався “там” (за кордоном. — В. О.) і повертався назад у вигляді всіляких комісій. Йшлося не просто про жменьку людей, яких потрібно ізолювати, а про імідж країни в цілому. Тому нас контролювала не Кизеловська прокуратура, яка займалася іншими зонами, а особисто заступник обласного прокурора”.
Можна прочитати, що про цей одяг пише Левко Лук’яненко в книжці 5-й своїх спогадів “З часів неволі. Одержимі”. Вона от-от має побачити світ:
“Стуса привезли в Кучинську в’язницю 12 грудня 1980 року і поселили в маленьку камеру на двох. У кімнаті чергових ментів його, як водиться, роздягнули наголо, перетрусили уважно речі, забрали на додаткову перевірку всі папери, видали смугастий одяг і сказали одягатися. Він приміряв штани, а вони короткі. Накинув на себе куртку, а вона коротка й не закриває попереку, а рукави ледве закривають лікті. Скинув і просить видати довші відповідно до його зросту (його ріст був приблизно 180 см). Черговий офіцер сказав, що іншого одягу не дадуть.
— Тоді заводьте до камери, — мовив Стус, — у спідній білизні.
— Ні, за законом адміністрація зобов’язана одягнути в’язня у відповідний одяг, — відповів офіцер, — і ми вам видаємо форму рецидивіста.
— Але ж цей одяг не на мене. Він зовсім малий.
— Ну, не будемо ж ми в тюрмі тримати кравця, щоб підганяти одяг під кожного в’язня, — відповів офіцер.
— Я не вимагаю індивідуальної підгонки одягу, а вимагаю видати такий, у якому можна було б рухатися, бо цей же просто зв’язує мене і не закриває литки, поперек і руки.
— Стус, ви дуже вимогливий. Погано починаєте сидіти у нашій особливо суворій колонії.
— Це ви погано починаєте. Ведіть мене до камери в білизні!
Офіцер (до старшини): Заведіть його в камеру.
Стуса завели в камеру”.
“Ґражданін контрольор” Кургузов частково має рацію, пишучи: “Мене просто до сказу доводить, коли їхній “санаторій” порівнюють із ГУЛАГом. У ГУЛАГу люди гинули тисячами, були серйозні будівництва, лісозаготівлі, Колимська траса. То були 30—50-ті роки. До чого тут “Пермь-36” з її чистенькими, ситенькими в’язнями, які виготовляли на верстатиках клеми для прасок?”.
Ось ці клеми на знімку поруч із ключами від наших камер. Ці клеми (ми казали “панельки”) виготовляв і Олесь Шевченко на своїй суворій зоні. Михайло Горинь на особливій зоні щипцями прикріплював до них “сухарики”. А решта в’язнів прикручували ґвинтиками ці панельки до шнура праски. 522 шнури за зміну. Робота фізично не важка, але її багато. Не всі могли виконати норму. А невиконання норми — порушення режиму, за яке карали: позбавляли побачення (одне на рік), посилки (одна на рік до 5 кг, але після відбуття половини терміну), і карцер до 15 діб. Олесь Шевченко відсидів 66 діб підряд — без перерви. У карцері гарячу страву дають один раз на дві доби, без цукру і жиру, і 400 г хліба щодня. Якщо ти й не в карцері, то маєш харчування за 22—24 рублі на місяць. Старші люди знають, що це за гроші. Що на волі дехто харчувався ще гірше — не заперечую. І не порівнюю наше харчування і загалом умови утримання з ГУЛАГівськими, сталінських часів. Там справді люди мерли як мухи. А через наш табір особливого режиму перейшло від 1980 до 1987 року всього 53 в’язні. Загинули лише восьмеро: Андрій Турик (1982), Михайло Курка (1983), Іван Мамчич та Олекса Тихий (5.05.1984), Юрій Литвин (4.09.1984), Валерій Марченко (7.10.1984), Акпер Керімов (19.01.1985), Василь Стус (4.09.1985). У сусідній зоні суворого режиму загинув Ішхан Мкртчян (24.04.1985). У Чистопольській тюрмі — Анатолій Марченко (8.12.1986). Небагато.
Ось аркушик кухонного зошита з записом Миколи Горбаля, який восени 1984 року працював кухарем:
Обед. 1 норма: Рассольник. Каша пшенная
9а: Рассольник. Каша пшенная
5б. Щи. Каша пшенная
Выдачу разрешаю:
ДПНК (підпис)
Ужин. 1 норма, 5б, 9а — Суп гороховый. Рыба
Выдачу разрешаю:
ДПНК (підпис)
12 ноября (среда). Завтрак.       1 норма и 5б — Суп макаронный
9а — Суп перловый.
Выдачу разрешаю:
ДПНК (підпис)
Пояснення. ДПНК — “дежурный помощник начальника колонии”.
Норма 9а — для ув’язнених в одиночній камері, 5б — лікарняна.
А щоб ти довго-довго жив, Кургузов, на таких харчах і в таких “санаторних” умовах, про які пишеш: “Він сидить у нас у теплі і сухості, їсть за столом зі скатертиною, попередньо вивчивши меню”. Це про Володимира Буковського і Натана Щаранського, які, за словами Кургузова, не хотіли працювати, а тільки шукали приводу для голодівки, щоб “там” (за кордоном) “набирати очки”. До відома: примусово годувати в’язнів, які голодують, починали 18—22-ї доби. Івана Геля (ще в Мордовії) — аж на 32-гу добу. Так зароблялися “очки”…
Щодо чистоти. На суворому режимі було легше: фундаментальний туалет надворі діє досі. А в камері особливого режиму, де сиділо від 2 до 8 в’язнів, “параша” (раковина) в кутку, нічим не відгороджена. Накривається фанерою. Вистеживши, коли ніхто не їсть і не молиться, відчиняєш кватирку і возсідаєш, як на престолі. Звідси шлункові хвороби, кривавий геморой… А часом води нема, щоб злити. А то трубу під підлогою прорвало — місяцями живемо в смороді. Так тебе перевиховують на худобину. І вода — іржава, за кілька годин у кварті виникає рудий осад на палець, зверху — жирна плівка. Такий “санаторій”…
Як послухати Кургузова, то інформація запросто йшла з зони за кордон. Як оце тепер — від новітніх політв’язнів, яких чи не щодня хтось відвідує. Насправді ж акції протесту здебільшого готувалися наперед. Бо якщо на волі про акцію не знають і про неї не говорять зарубіжні ЗМІ та політики, то ти хоч здохни — нічого не доб’єшся. Визначалася дата, вимоги, список учасників, хто скільки голодуватиме. І якщо інформація вже пішла за зону, то відмовитися від участі в ній не можна було. Текст писався на конденсаторному чи цигарковому папері, мікрописом, гострим олівцем. Папірець скручувався в трубку, обмотувався целофаном у кілька шарів, запаювався сірником. Винести таку ампулу можна було тільки в собі, сховавши її у невимовних місцях (є ж таке цнотливе українське визначення — “невимовні місця”). Або робили продовгувату ампулу, яку ковтали. Вона виходила через добу чи півтори. З неї слід було зняти одну плівку і її проковтувала дружина чи мати, яка готова була ризикувати своєю свободою. Але побачення могли перервати будь-коли. І рідко хто їх мав, ті побачення. Скажімо, Василь Стус за 12 років мав одне побачення в Мордовії і одне на Уралі. Відомі його записи під назвою “З таборового зошита” винесли литовці Баліс Ґаяускас та Ірена Ґаяускене. 16 клаптів. У книжці вони займають 12 сторінок.
Згадує Кургузов наглядача Івана Кукушкіна. Був такий. І досі є. І я з ним мирно бесідував уперше 1995 року. Іван відсидів     4 роки за бійку з іншим наглядачем, порозумнішав і на пропозицію директора музею Віктора Шмирова погодився працювати на відбудові табору, одночасно консультуючи, як, що там було влаштоване. Згодом був начальником охорони Музею. Ось ми на знімку: Олесь Шевченко, латвійський журналіст Дайніс Ґрінвалдс, співробітниця Музею Катя, Василь Овсієнко, Іван Кукушкін — колишній наглядач. 28.08.2012, Кучино.
Отакі спомини у мій День Волі. Адже востаннє (дай Боже, щоб востаннє!) звільнили мене 21 серпня 1988 року. І за одну добу привезли з Уралу додому: у літаку мені весь час сходило сонце… Та про це — у моїй книжці “Світло людей”, яку можна знайти в Інтернеті.

Василь Овсієнко.
День Волі 21 серпня 2012 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment