Лесь ТАНЮК: «Ламається рабсько-насильницький ланцюг»

Країна напередодні протестної осені, в очікуванні виборів, отже, зі сподіваннями на переміни. Що з нами станеться?
Ось прогнозні міркування народного артиста, професора Леся Степановича ТАНЮКА — режисера, поета, критика, перекладача, мистецтвознавця, голови Національної спілки театральних діячів, народного депутата ВР I—V скликань.
Шістдесятник, дисидент-правозахисник Лесь Танюк — автор численних книжок, зокрема двотомника “Вибраного” й монументальної епопеї “Щоденники без купюр” (видано 23 томи, заплановано 60!), у якій відображено історично-культурологічний літопис України.

— Лесю Степановичу, Ви маєте колосальний політичний досвід. Що на нас чекає?
— Ситуація могла вилитися в Коліївщину чи повстання у зв’язку із Земельним кодексом. Влада це зрозуміла, Земельний кодекс не ухвалили, тобто цей процес перенесли на майбутнє. Загального зубожіння на селі і продажу землі не сталося. Але інші сумні речі відбуваються.
Кожна влада намагається час від часу випустити зайву пару з казана, прагне довести, що вона не каліф на годину, а хоче утриматися надовго, що вона бігун не на стометрівку, а на марафонську дистанцію. Однак нинішня влада — це бігун саме на стометрівку.
До чого це призводить? Колись Віра Засулич стріляла в генерала Трепова (пригадуєте, це той, який наказував: “Патронов не жалеть!”) Чому? Він образив честь і гідність студентства. Генерал наказав відшмагати різками студента: йому оголили зад і ганебно покарали. Ця ганьба призвела до того, що Віра Засулич стріляє в Трепова, адвокат Коні її виправдовує, а студенти виносять “терористку Віру Засулич” із судової зали на руках.
Нині ситуацію загострено до такого ж вибухового рівня. Одні феодально панують, демонструючи свою класову зневагу до всіх інших, а зневажені потай стискають кулаки й марять помстою. Стискання пружини посилюється. Зростають проблеми і на самій верхівці “нового класу” — перерозподіл власності ніколи не буває безкровним. Наближені до влади цупко тримаються за свої місця, віддалені від неї ладують плани все тієї ж помсти й відновлення привілеїв. Поляризують це протистояння (поки що потаєне) кланів, владних гілок і грошових мішків вибори, для кожної зі сторін це символ сатисфакції — або знищення. Вчорашні соратники дурять один одного: не ображайся, що тебе цього разу нема в списку — підеш по мажоритарці, ми тобі найкращий округ підібрали. А той округ уже зайнятий іншим, з яким владники раніше на свій лад домовилися, й відкинуті на узбіччя це розуміють.
— Ударів нижче пояса не прощають, “за базар надо отвечать”…
— Так. Бо яка моральна фактура цього “нового класу”? Назагал нижча за плінтус, ніхто нікому не вірить, людина людині — вовк. Отже, ті, кого вони здають, вважають за нормальне винайняти кілера й “замовити” вчорашнього партнера по бізнесу чи владі — адже йдеться для них про самооборону, про виживання. У всякому разі якщо і не дійде до такої кривавиці у вирішенні конфліктів, будь-який соціолог вам підтвердить, що українське суспільство вже увійшло в цю небезпечну зону.
— Дозріло до самосудів…
— Авжеж. Що таке тероризм у принципі? Це замах на демократичний, правовий спосіб вирішення суперечностей. А якщо демократичного, правового способу не існує? Якщо вуличного бандита замінив бандит урядовий, за яким  силові структури, продажні судді, психушки й катування? Якщо тебе хочуть поставити на коліна, якщо ти бачиш навіч, що міліціонер, якого ти утримуєш на свої податки і який має тебе захищати, є найбільшим фашистом і убиває твого друга чи ґвалтує його гумовою палицею? Якщо ти бачиш, що людину зарізають у лікарні, і хабарникові-лікареві за це нічого не буде, якщо фармакологія має 2500 % прибутку, а людина вмирає від поганих ліків — хіба нормальна людина не дозріє до самосуду як єдиної форми самозахисту?
У суспільстві накопичується некерований соціальний заряд святого гніву. Додайте сюди домішок “однокласової ворожнечі” (П. Тичина), поповніть його екстремізмом неурівноважених чи психічно хворих, заваріть все це у казані міжрелігійних, міжнаціональних і навіть деяких міждержавних проблем — і вибух неминучий, достатньо для цього й випадкового сірника чи раптової блискавки.
При цьому аргумент про наявність чи відсутність лідера сьогодні вже не чинний. І справа навіть не в інтернетній особливості нашої доби, не в необмеженості нинішніх інформаційних потоків. Гонти й Залізняки не були причинниками повстань — їх викинула нагору народна хвиля. Лідера готує й плекає енергія народних надр, вкидаючи його в історію тоді, коли це стає історії необхідним.
Практика показує, що все часто залежить від якихось випадковостей. Сьогодні який-небудь Колесніченко ініціює провокаційний закон про мову, а вчора він же зажив слави драконівським законом проти гомосексуалістів. Післязавтра його застрелили. Спробуй розберись, зробили це гомосексуалісти чи ображені за мову. Але курок спущено — і пішла, як кажуть соціологи, “возгонка конфлікту”.
Цю пожежу потім дуже важко загасити, бо до неї докидають хмизу і люди, які борються відтак не за ідею. Громадяни, які мають у голові й серці велику ідею, все-таки оперують еквівалентними, так би мовити, вчинками для досягнення мети. Що більша ідея, то адекватніший вчинок. А я зараз кажу про вчинки й мотиви неадекватні, про дії, пов’язані з неможливістю самореалізації людини в конкретній ситуації.
Скажімо, чоловіка смертельно образив міліціонер, який постійно тероризував село і його ближніх — і скривджений побачив у кривдникові образ всього українського кривдництва, втілення загального зла. При цьому людина упевнилась, що кривдник перебуває під захистом Закону, і що ті “законники” — кривдники ще більшого масштабу, ніж той негідник. Апелювати їй ні до кого. Людина йде додому, бере рушницю і стріляє у кривдника в погонах. Терор? Але все село повстає на захист ображеного, людина, яка вбила людину, стає національним героєм. Себто це не тільки акт робінгудства, а це проблема самозахисту, коли втрачаються можливості захисту державного, громадянського, коли людина починає розуміти: суди — продажні, прокурори — найбільші злочинці, а Конституційний Суд бігає, задерши штани, за бочкою грошей і змінює свої рішення, як рукавички.
Я дуже боюся, що заплановані вибори відбудуться надто неадекватно, нечесно. Уже не соромляться говорити, хто скільки коштує, що кожен депутат має викласти два мільйони на підкуп тощо. Стало нормою суспільної моралі (хоча всі розуміють: так не має бути), що депутат має красти, що Президент може скупити половину держави для своєї родини, що прем’єр-міністр хоче пропхнути свого сина у парламент, хоча він давно живе не в Україні, а в Австрії… І взагалі ця феодальна проблема синів, ці безкарні мажори, це марнування грошей на їхні прибамбаси, цей “бєспрєдєл” (як вони самі кажуть)…
— Який вихід із цього бєспрєдєлу?
— Виходів два. Або бути вівцями і мовчки терпіти далі, мовляв, з’явиться якась Господня сила, бабахне грім, гроза… Або все-таки братися, умовно кажучи, за вила, доки недоля не задавила.
Ситуація справді надзвичайно напружена. Український бандитизм накопичив в Україні велику кількість зброї, використовуваної не за призначенням. Мародери грабують військової склади. Достатньо всіляких структур самооборони. Нарешті, існує й генетичний досвід українського національного самозахисту, розмаїтий, включно зі збройним.
Історично наша незалежність відбулася майже мирним перетіканням із одного стану в інший. Люди, які залишилися при владі і біля влади, не були нічим обмежені, не були гноблені, люстрації не сталося. Вони перші стали найбільшими капіталістами, тобто комуністи й комсомольці (паралельно з кримінальним елементом) стали мільярдерами, симоненки набудували собі вілли.
— Але люди занадто довірливі і їм так не подобається сьогоднішнє життя, що вони можуть віддати комуністам голоси.
— Бо дуже солодко ті співають. Гадаю, сім-вісім відсотків комуністи можуть назбирати. Матимемо ще один страхітний обман, коли жінки, які ходять із портретами Берії, Сталіна на грудях, побачать, що їх ще раз обдурили. Воно б треба було вже збагнути, що комуністи — вимираюча плоть; але пострадянський люд ладен на свою погибель жити ілюзіями, і це для України вагоме гальмо. Чому ілюзіями? Бо крім ілюзій у них нічого нема…
Думаю, осінь може бути дуже драматичною для України. І в міжнародному аспекті, зокрема у зв’язку з судами над Тимошенко і Луценком, і в економічному, коли постійно лунають побрехеньки про те, що маємо підвищення рівня пенсій й прожиткового мінімуму. На 8-10 гривень у п’ять прийомів. Ну це ж парадокс, фікція: ціни зростають на п’ятдесят гривень, а пенсія — на п’ять. А весь політбомонд кричить: “Як ми ощасливили бідну українську людину!”.
Що найбільше збурюватиме людей? Не ідеологічні гасла, навіть не питання незалежної України, українськомовної чи російськомовної. Все це будуть додаткові чинники, вагомі для свідомого громадянина. Найбільша проблема полягатиме в соціальному виживанні української людини.
І тут уже постає проблема інтелігенції, яка досі сидить, так би мовити, на двох стільцях і не хоче вилазити, як дурний із маслом на сонце, бо масло потече. Інтелігенція одержить у цій бучі багато ляпасів, бо люди бунту не розбиратимуть, хто є хто. Вони в масі своїй не відрізнятимуть, припустімо, філософа Мирослава Поповича від народних депутатів кшталту Єфремова чи Турчинова. Так уже було в нашій історії, читаймо класику…
— Але ж мужніє молода генерація, яка народилася не за радянської влади.
— Так, вона не має шор на очах і тарганів у голові, Леніна і Сталіна не знає! Молоді поки що просто дивуються, що їм не дають можливості писати, читати і дивитися те, що вони хочуть, що їх відгодовують жвачкою промосковської преси і російських телефільмів. Що їх постійно запихають на задній план.
Але це вже не одинаки, це — генерація! І вона має підтримку тих же недобитих шістдесятників, як ми мали колись підтримку Антоненка-Давидовича, Бажана, Рильського, Тичини, Крушельницького, Івана Козловського, Олеся Гончара. Генерації зімкнуться. І тоді виникне колосальний заряд, як колись за неймовірних складностей виник Народний рух України, а потім рух “студентів на граніті”. Вони тоді перемогли, бо гуманітарна атмосфера була така, що всі розуміли: за ними є своя істина.
— Нині віддають московській мафії, загримованій під “державу” — українське літакобудування, флот і море, банки й землі, на черзі скупка Росією українських обленерго…
— Люди, які це підтримують, не розуміють, що кують гвіздки для власного розп’яття, що з літаками зникає їхній прибуток, із розбазареним морем зникає риба, яку вони купуватимуть потім у Росії. Вони працюють проти себе, їхні сьогоднішні вигоди примарні, їхня стратегія самовбивча.
Коли і це замкнеться, коли вони все-таки зрозуміють, що самих себе знищують, виникне дуже гостра реакція. Я думаю, тоді і міліція переполовиниться, як це було за Кучми під час Майдану, і ОМОН зніме шоломи і побачить, що не можна гамселити юнака чи дівчину дубинякою. Тоді владі можна буде зіпертися тільки на армію, але й вона не однорідна, під кожним дахом свої миші…
Перемога кується на індивідуальному рівні, коли до свідомості людини доходить суттєве, і тоді знизу починає ламатися рабсько-насильницький ланцюг.
Я не бачу жодної галузі, де не було б жахливого конфлікту, причому, як правило, це конфлікт людей, які створили і становили цю галузь і хотіли для держави користі, з людьми, яким наплювати на цю галузь, які можуть виїхати за кордон у будь-який час, бо вони свій мішечок грошей назбирали на нищенні цієї галузі, і їм все “до ліхтаря”.
Біль, що залишається у людей, які творили (тим паче, що їхні діти залишаються без батьківських набутків), — це золотий запас повстання і революції. Дуже шкода, якщо повториться варіант облудного більшовицького бунту, бо це теж не вихід. Але подивіться на Москву, в якій повстали люди абсолютно безпартійні, поєднані тільки інтернетом. У них є своя логіка, гасла. Є навіть свої нові герої. Символи. Нам в Україні таких бракує. Як бачимо, традиції Сахарова й Ростроповича там не згасли, отже, й Росія ще не вмерла. З Росією Болотної площі і проспекту Сахарова, без тоталітаристсько-імперського синдрому, нам єдино може бути по дорозі. По дорозі в Європу.

Спілкувався Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment