Павло МОВЧАН: «Випробування спонукають до чину»

Як формується суспільством головне державне свято? Чи легко сьогодні бути українцем? Чим обернувся мораторій на мовні проблеми? — цими непростими питаннями переймається в нашій розмові голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат Павло МОВЧАН.

— Павле Михайловичу, чимало поїздивши по світах, Ви мали змогу дізнатися, яке в тих чи інших країнах ставлення до свята — Дня Незалежності. А як у нас в Україні: наскільки в ці святкові дні в суспільстві відчувається, що це головне свято держави?
— Коли ми говоримо про таке свято, як День Незалежності, то пам’ятаймо: якісь же політичні сили формували цю ідеологію, домагалися цього, реалізовували. Пропоную зробити невеликий екскурс в історію. Чи могло бути це свято без участі української інтелігенції, без присутності дисидентського руху в Україні, без потужного руху інтелектуалістів, які й називали себе рухівцями? І по сьогоднішній день називають таких людей національно занепокоєними. Ясна річ, такого свята не могло бути без них. Чи могло бути це свято без ідеології, яку заклав свого часу Тарас Григорович? І всі визвольні змагання до нього причетні, хоч ми ще мало про це говоримо. Ми, ті, хто причетний до цього, усвідомлювали, що окремішнім українцем дуже важко бути. Чи легко сьогодні бути українцем? Так само нелегко. Бо маємо через два десятки років таку державу, яка  сьогодні викликає сумніви щодо  суті її незалежності.
— Але ж маємо всі атрибути державності. Виходить, лише формально?
— А чому так сталося? Бо й по сьогодні розконсолідована значна частина суспільства, яку називають національно свідомою, яка розуміє як важливо бути собою у своїй державі. Необхідно бути самим собою. Весь час українців перетворювали на пахолків, достосовуючи їх до Петровських часів, до Катерининських, чи Миколаївських. На початку ХХ ст. один брат був в одному війську, а другий на боці незалежників, як про це написав Яновський у своєму прекрасному творі “Чотири шаблі”. Це були чотири фронти і всі — проти України. Хтось запевняв, що він за  національну незалежність України, хтось — за соціальну незалежність, а ще один брат був проти всіх. Насправді  ми знаємо, що це була  добре спланована стихія, стихія боротьби проти самої України.
— А що ж сьогодні?
— Те ж саме. Нас розписали в такому пасьянсі. Є консолідуюча ідеологія, але нема ні консолідуючих лідерів, ні плану дій. Усе те, що називається владою чи опозицією, є, на превеликий жаль, продовженням фактора переважання власних інтересів над загальними. Загальні інтереси ще не стали превалюючими. Була “команда Юлі”, була “команда Віті”, але не було сконсолідованої єдиної національно-політичної сили. Пригадую, як мене  2009 року з штабу БЮТу хотіли направити на Тернопільщину вести роз’яснювальну роботу, який нікчемний Ющенко…
Чому фактор незалежності не став значущим, який справді увінчує весь історичний цикл боротьби за цю незалежність? Та тому, що ми її не маємо. Вона десь розлита всюди і її нема. Тому так легко ламати все:  Конституцію, історію, культуру, систему освіти, ухвалювати антиконституційний закон про мови, про інформацію. Скільки тих, хто готовий покласти своє життя за цю незалежність, як це робили наші попередники за надзвичайно тяжких умов? Я про це й себе питаю.
— Де ми робили серйозні помилки?
— Тоді, коли можна було розвіяти розгублену комуністичну мару, а це, в основному були пристосуванці, чи зайшлі, чи тутешні. Треба було зробити все, щоб із того пакола ніколи в житті жоден пагінець не проріс. Ні симоненківський, ані ківалівський.
Єдиний лідер, який  справді міг стати лідером, а це усвідомлення приходить із перебігом часу, — був Чорновіл. Кажу не тому, що ідеалізую його, а тому, що Чорновіл не був пов’язаний із жодним політичним угрупованням, хіба що віддавав перевагу дисидентам, з якими пройшов школу випробовування. Вороги України його боялися, тому вони його і вбили. Глибоко переконаний, що за президента Чорновола Україна була б іншою, не пограбованою, не роззброєною, не здеморалізованою…
— Що робити нам за таких умов?
— Ясна річ, що вся боротьба за незалежність починається заново. Бо якщо не починати її сьогодні, то формальні прикмети державності можуть бути швидко знівельовані.  Адже  підписання Януковичем закону Колесніченка—Ківалова є антиконституційним, започатковує зміни в Україні державницького ладу. Виявилося, що без наявності необхідної за Конституцією більшості в 300 голосів можна змінювати Основний Закон. Механізм запущено. Хто його зупинить? Ми ще не усвідомлюємо, що це початки демонтажу України як незалежної держави. Не випадково з’явився на нашому політичному полі московський гравець Медведчук, який закликає суспільство до проведення референдумів, щоб контрольованою промосковською владою через процедуру референдумів зліквідувати незалежність України та інтегрувати її в оновлений союз… У цій схемі відводиться належне місце “українським  олігархам”, які вже сьогодні спродують банки, промислові об’єкти  підставним особам від Росії.
Тому необхідно використати неминуче соціальне напруження, коли соціальні фактори не сприятимуть владі, антидержавній, антиконституційній, підкреслю, бо так, як вони розправилися з конституційною статтею 10, вони можуть розправитися з будь-якою іншою статтею Основного Закону.  Як це сьогодні вони розвалюють систему освіти, коли вже виготовили величезну кількість підручників російською мовою. У нас такої кількості російських шкіл немає! Кошти знаходять, схеми реалізують, а під них уже ухвалюють рішення про регіональні мови.
— І стільки підручників за день не видрукуєш, виходить, готували заздалегідь?
— Під 1 вересня. Для мене 24 серпня і 1 вересня стоять дуже близько. Незалежність для мене — це передовсім стан  української шкільної освіти. Вона була позитивною, обіцяючою, сьогодні вона депресивна, антиукраїнська. І присутність “онука Троцького”, в пенсне і з борідкою, в “українській владі” є глумом над нашою незалежністю. Певні українофобські комплекси, закладені  в таких “інтернаціоналістів” із часів російської імперії, коли витворилися зони розселення євреїв в Україні. Ці українофобські  комплекси прищеплювались в умовах зненависті до тих, хто був таким самим безправним, але на своїй землі. Тепер нам кажуть: “Вас тут не було. Вас придумали австрійці”. І тим самим провокують нас на суспільно-національну підозрілість, на ксенофобію… провокують на регіональний сепаратизм.
Але українці вже навчені історією, вони мудрі, і махновщини не допустять. Є багато свідчень того, що сьогоднішні можновладці хочуть застосувати старі більшовицькі схеми, накласти їх на сучасний політичний процес. Адже відомо, що в глобалізаційному світі національне нівелювання  є загальним явищем. Сама людина вибирає, який одяг їй носити, якою кухнею користуватися, яку музику слухати. Але щоб її національно принижували, перекреслювали, відбирали в неї культуру, звичаї, її минувшину і будуччину, як це робиться в незалежній Україні — це вже занадто.
Хоча є парадоксальний позитив у цьому процесі. Чим більший тиск, тим більше національної сконсолідованості. Отже, ми перед другим вирішальним етапом боротьби за Україну. Але для цього треба працювати, дуже й дуже серйозно. На превеликий жаль, наші лідери не доросли до такого усвідомлення. Є маленький власний патріотизм, чи це полтавський, чи сумський, житомирський, вінницький, але він обласничий. Все це треба переводити в площину боротьби за існування нації у третьому тисячолітті як фактора незалежної держави.
— Як спонукати до цього?
— Жодних випробувань не буває просто так. Перемогли Колесніченко з Ківаловим і Януковичем? Це наші випробовування. Ми були такі розпорошені й самовпевнені й дістали гіркий урок. Це великі уроки. Ми ще не знаємо, чим закінчиться похід на вибори Віктора Андрійовича. Скоріше за все, він буде ще раз принижений. Але це є випробовування національних сил, і ми так само маємо пройти цей період випробовування, щоб збагнути: немає  виключно хороших лідерів, є програма, є необхідність чину, дії. А для цього треба любити не окремішнього чоловіка, який нам близький тому, що нас хвалить, повинен бути такий принцип: я буду з найосоружнішим, але з тим, який каже правду, і я цю правду приймаю. Якщо буде це усвідомлення, нам не потрібні ті, хто називають себе обраними особами. Найвища хвиля —національна, а в ній є один лідер  на всі потомні часи — Тарас Григорович Шевченко.
— Буде нарешті таке прозріння? Ви оптимістично дивитеся на це?
— Неодмінно буде! Господь Бог дає випробування і консолідує. Якби не було випробувань у ранніх християн, чи відбулася б ця всесвітня релігія, чи змінився б світ? Ніколи. Було б язичництво. Але прийшов Справжній, з абсолютно несподіваною парадигмою. Не ремствувати, а працювати. Просто все треба було робити вчасно.
— А ми постійно гаяли час?
— Чому той же мовний аспект не був реалізований вчасно? Чому 2008 року, повертаюся до своєї законодавчої ініціативи, не був ухвалений мовний закон? Натомість пропонували “мораторій на мовні питання”. Але якщо ми не вирішуємо свої проблеми, то за нас вирішать лукаві вороги.
— Отже, помилки були?
— Не просто помилки, катастрофи. Пригадаймо Харківський церковний Собор. Якби він не відбувся, у нас би була своя єдина помісна церква. Не вистачило волі Кравчука, забоявся. Цей хотів бути президентом, та хотіла бути президентом. Тому й одержали того, хто прийшов і сказав: “Це не ваша Україна, не ваша мова. Це наша країна, з усіма її ресурсами, з нашою мовою, адже ми при владі, ми перемогли”. Вони вже кажуть: “Русская община, украинская община, русская община победила”. У їхніх сьогоднішніх розмовах, аналітиці нема місця українській нації, зникла така категорія. Як сьогодні у вимогах Держтелерадіо до мовників зникла мова трансляцій, її викреслили.
— Боролися за квоти, а тепер, виходить, говори російською, скільки хочеш?
— Цей новий мовний закон універсально роз’їдає всі сфери нашого національного буття. Російські аналітичні центри попрацювали над ним дуже серйозно.  Тільки мовна й державна стійкість суспільства може здолати це випробування.
— То що робити нам, аби повноцінно відчути, що свято Незалежності — наше головне свято?
— Боротися за Україну, повносущну, перспективну, українську, а не вдовольнятися її фікцією.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment