Вітаємо Вас, дорогі читачі!
Сьогодні, 23 серпня, Україна відзначає День Державного Прапора. “…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…” — йдеться в президентському Указі № 987 від 23.08.2004 року.
Святкуємо увосьме, а насправді жовто-сині та синьо-жовті поєднання кольорів супроводжують волю українців якщо не “від нащада світа” то, як свідчать історики, — ще від часів Київської держави. Жовта й блакитна барви сяяли з київських гербів, величались на корогвах Галицько-Волинського князівства, світили з прапорів Війська Запорозького, звістували “Весну народів” у Галичині, провіщали на світанку ХХ сторіччя неймовірні випробування українській нації. Під жовто-блакитними чи синьо-жовтими прапорами здобувалася незалежна держава, вони стали символом свободи, відродження української нації: і в червні 1848 року, коли вперше над львівською ратушею встановили жовто-блакитний стяг, і 1910 року, коли просвітянські “Соколи” виготовили такий же прапор і провели під ним перший крайовий зліт у Львові.
Жовто-блакитний прапор освячено іменем Тараса Шевченка. Святкували його сторічний ювілей і на Правобережній, і на Лівобережній Україні, а також у Москві, Петербурзі, Оренбурзі, Омську, Відні, Празі, Варшаві, Кракові — пишаючись національним атрибутом.
Для українців національні починання завжди були визвольними — жовто-блакитний прапор став символом УНР із березня 1918 року; у листопаді цього ж року синьо-жовтий прапор благовістив ЗУНР — Західно-Українську Народну Республіку. Саме на початку ХХ сторіччя, поєднання на стягах синьої й жовтої барв ствердилося як єдинонаціональне, хоча навколо порядку розташування їх на полотнищі прапора виникали (й тепер існують) дискусії: синьо-жовтий чи жовто-синій?..
Утім, спостереження істориків і геральдистів мають одну, майже містичну спільність: як тільки наша земля зазнавала окупацій, символізація жовтої й синьої барви зникала. І після нашестя Батиєвої орди, й по зруйнуванню Запорозької Січі, за царату, й з приходом червоної радянщини, яка під страхом смерті забороняла не лише “виготовлення й поширення кольорів націоналістичної символіки”, а й цензурувала епітет “блакитний”, замінюючи його на “голубий”. А комуністичний поліцай Павло Постишев (шукайте аналогій з Азаровим-Колесніченком-Ківаловим та їм подібними) рапортував Кремлю: “Мы навсегда похоронили главную украинизацию и теперь будем всяко внедрять на Украине червонизацию” (http://museumkamyanske.at.ua).
Жовто-блакитні прапори за часів СРСР переслідувалися, як особливо небезпечні злочинці, але знаходилися непоодинокі герої, які перекреслювали ними, бодай на годину, “червонизацию” в різних містах і селах України. Героїв іменували “мазепинцями”, “недобитками з Центральної Ради”, “оунівцями й бандерівцями” й нещадно карали довгими роками ув’язнення.
Цього року зупинилося серце одного з таких героїв — поета Степана Сапеляка, який разом із товаришами виготовив національний прапор і дав йому злетіти в небо застійних сімдесятих… Щоразу згадую його, коли бачу наповнені пихою очі Петра Симоненка на тлі червоного полотнища. Чи знає цей ініціатор нинішньої “червонизации”, що у “страны”, яку він хоче “вернуть народу”, червоно-синій державний прапор з’явився 1949 року на вимогу ООН? До цього він був всуціль червоного кольору — обов’язкового для всіх союзних республік, припечатаний теж загальною для всіх емблемою — серпом і молотом. Саме такий і присутній на дорогезних рекламних щитах містечково-донецького вождя, руки якого ніколи не тримали ні серпа, ні молота.
Чи знають зневірені відсотки електорату, які стають під симоненківську символіку, що кожен його біл-борд, кожен кінокадр цих рекламних уболівань за народ тягне на кілька пенсій?.. Жену від себе думку, що й справді, варто “вернуть страну” — якраз на ту мить, аби ревтрибунал розібрався — з усією робітничо-селянською прямотою — із цими комнуворишами… Наприкінці 80-их уже минулого сторіччя вони швиденько покидали свою червону символіку й кинулися до партійної каси, використавши її як початковий капітал. Щось не пригадую, аби хтось із нинішнього комуністичного депутатського корпусу з’являвся на мітингах 80-х на захист “страны”…
Натомість у Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Києві вулиці розквітали національною символікою: міські та обласні ради ухвалювали рішення про встановлення синьо-жовтих прапорів. Під Дніпропетровською міськрадою голодував рухівець Іван Шулик, вимагаючи, аби в історичне січеславське небо злетів національний прапор… Думаю, що багатоденне Іванове голодування підтримав дух самого професора Яворницького, який порадив Іллі Рєпіну зобразити синьо-жовте знамено на картині, де козаки завзято пишуть листа турецькому султанові… І звичайно ж, всі ми пам’ятаємо незабутнє, натхненне обличчя В. М. Чорновола, який разом з Іваном Зайцем, Миколою Поровським, Романом Лубківським вносили правдивий український прапор у зал Верховної Ради: 28 січня 1992 року ВР ухвалила постанову про затвердження Державним Прапором України Національного прапора.
Чинна Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначає Державний Прапор України як “стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів” (ст. 20). Євро—2012 довело, що молодь полюбила національні кольори і шанує Прапор.
Столичні
і регіональні церемонії
Рік тому український світ здригнувся: на 15-му році дії Основного Закону прийняв антиконституційну Ухвалу про використання червоного прапора той, хто має бути гарантом Конституції, внісши черговий розкол у суспільство. Тоді з вуст спікерів команди В. Януковича звучали твердження про те, що інтереси людини вищі за інтереси суспільства й держави. Навіть якщо це інше суспільство й інша держава. Регіонали потурають усьому, що суперечить державному суверенітету й руйнує здобутки демократії Незалежної України.
Рівно рік тому президент Світового конгресу українців Євген Чолій, виступаючи на V Всесвітньому форумі українців перед делегатами із 40 країн світу в переддень 20-ї річниці Дня незалежності України (див. “Слово Просвіти”, ч. 34, 2011 р.), назвав тривожні ознаки зміни державної політики щодо багатьох важливих напрямків, зокрема такі:
Перша. Укладення Харківської угоди, яка на чверть століття продовжує перебування імперського російського війська в Криму та порушує Статтю 17 Конституції про захист суверенітету і територіальної цілісності України.
Друга. Відкрите переслідування політичних опонентів, зокрема Юлії Тимошенко (щойно минув рік із часу її ув’язнення, а Юрій Луценко перебуває за ґратами рік і майже дев’ять місяців).
Третя. Брак вповні незалежного правосуддя (нині про це дедалі категоричніше говорять світова спільнота та Європейський суд, ПАРЄ, американські, французькі, чеські, польські, німецькі державні діячі).
Четверта. Заперечення Голодомору як геноциду українського народу, що є наругою над мільйонами його невинних жертв і порушенням Закону “Про Голодомор 1932—33 років в Україні”.
П’ята. Тиск СБУ на українських патріотів та організації, які вивчають факти про порушення прав і свобод людини за радянських часів і нині.
Шоста. Прояви цензури й тиску на ЗМІ, про що заявляли різні медійні засоби (і тепер заявляють).
Сьома. Порушення демократичних стандартів під час виборів до місцевих рад (а нині — зміни виборчого закону та відмова зареєструвати кандидатів від опозиції — Ю. Тимошенко та Ю. Луценка).
За рік, що минув від ювілейного двадцятиріччя, до перерахованого можна додати й “совєтизацію” української освіти, й підкреслене вивищення Московського патріархату та схиляння перед волею провідника “русского міра”, московського патріарха Кіріла Гундяєва, і підписання Закону “Про засади державної мовної політики”, який фактично підніс російську мову до рівня першої державної, увімкнув ланцюгову реакцію рішень про регіональну російську мову на Півдні й Сході України, розколов державу на українськомовних і російськомовних громадян, збезчестив українську громаду світу й витискатиме з ужитку рідну мову українського народу, один із головних атрибутів незалежної держави…
Згадайте все це й не забудьте подумати про всі ті соціальні, економічні, правові, екологічні проблеми, в яких потопає народ, для якого будують “країну”, орієнтуючись не на наші інтереси, а на інтереси проімперські та олігархічні, — саме тої миті, коли будете дивитися церемонію підняття Державного Прапора України за участю президента України В. Януковича в Києві та урочистості з нагоди Дня Прапора в Харкові, Донецьку, Одесі, Запоріжжі, Криму, де вірнопіддано сяятимуть казенною розчуленістю Добкін, Кернес, Лук’янченко, Костусєв, Могильов та інші регіонали, хто зневажив багатовікову історію українського державотворення, засягнувши на душу нації, до якої Ви належите. Не пам’ятайте їхніх облич, але запам’ятайте прізвища і згадайте їх цього року ще тільки раз, 28 жовтня, коли читатимете бюлетні (Ківалов і Колесніченко ще дозволяють надрукувати їх українською мовою!) і… викресліть ці імена так, як ви викреслюєте зі свого життя все чорне й зловороже — назавжди! Ще не відомо, якою карою “благословить” Св. Володимир тих, хто молитиметься на Володимирській гірці, похваляючись, що “руїну подолано” наче злодії на пожарищі хати, яку вони так нерозумно підпалили. Навіть не усвідомлюють новоявлені бонзи, що перед всеньким світом заголили неосвіченість, нерозумність і нахабство минущого свого режиму.
Попри все — День Державного Прапора і День Незалежності України — наші найбільші свята. Не нам ці дні мають щось принести, а ми їм даруємо свою стійкість і послідовність. Гідність національного прапора — це наша власна гідність: козацьке військо, вирушаючи на бій, підносило свої прапори. Стяг охороняв воїна не згірш божества, бо він — святиня. Національні барви — синя й жовта мають природний вигляд у нашому одязі, в наших оселях. І якщо Ви встановите синьо-жовтий стяг над власним домом, на балконі, над ворітьми, відчуєте, як Ваше серце сповниться відчуттями переможця, який знає свою мету, свій шлях, свою землю і навіть небо, які, дякувати Богові, віддані Україні.
Любов ГОЛОТА
