Микола Бажан (1904—1983). Хміль поезії

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

І словом п’янились,
    як вітром, як хмелем.
М. Бажан

Важко пояснима невідповідність: у юнацькій рукописній збірці його віршів не вловлюється навіть натяк на майбутнього Бажана. Найтонший з аналітиків навряд чи зміг би передбачити, що  юний віршотворець, який писав про “надії-перли”, “очі-самоцвіти”, “губки — дивні квіти”, запевняв “не люблю людин”, вживав в орудному відмінку “відрадой”, “обуреной” тощо — виросте через якихось 6—8 років на найпотужнішого українського поета-монументаліста XX століття.
Він стрімко йшов по висхідній і як не подивуватися з цієї стрімкості: “Різьблена тінь”, “Будівлі”, “Гофманова ніч”, “Сліпці” — усе це впритул, одне за іншим.
Можна говорити про впливи. Можна і треба називати при цьому Верхарна, Маяковського, Кручених, Сельвінського, Тихонова, Луговського, Семенка, Курбаса, але як пояснити таїнство Преображення легкомисного графомана на поетичного Іллю Муромця?
Можемо тільки здогадуватися про поклади сили, яка дрімала в ньому, та про інтенсивність внутрішньої роботи, що передувала явищу.
Бажан грюкнув дверима і цей звук був знаком його приходу.
Приходу майстра з агресивним наміром збити пиху з канонічного вірша, майстра зі своїм словником, синтаксисом, інтонацією, зухвалими перебоями ритму, розлогими композиціями, міченими використанням досвіду суміжних сфер мистецтва — живопису й музики, господарським освоєнням теми, винахідливістю розумових лазів, нашаруванням синонімічних рядів, нагнітанням, збагаченням смислових відтінків і значень, пристрастю, що виламувалася з епічної тверджі, яросними атаками на свідомість усім ладом задіяного арсеналу засобів, модерною метафорикою — незвичною, але напрочуд виразною: плескаті площі, які “заросли дощем”, черепки вогнів, чавун облич, цвях дум, протяг, що, як штопор, вкрутився “у горло коридора”.
Дивувала вигадливість римування: романтики — туман такий, Достоєвського — дістає в кого, лякливості — не лягли мости, терпне — вмер пнем.
Це була сила, певна себе. І сила ця задекларувала себе у 23 роки самовимогою речевості, матерії в літературі.
Можливо Бажан інтуїтивно відчував потребу в тому, що згодом побачив у близького йому Норвіда — інтелектуалізм, ритмічну та образну форму, вірш, не стримуваний силабічним рахунком, паузи й синкопи, звичні тропи і їх незвичні парадоксальні зіткнення, архаїчні звороти й наукову термінологію.
Що ж, якщо це так, то він наблизився до свого ідеалу.
Бажан самозаводиться, самооп’яняється (дивись епіграф), громадить тороси слів інколи ще до того, як розум спроможний розібратися про що йдеться, ошелешує їх важкопідйомністю, розворотами й маневрами мислі, являючи при цьому всю широчінь своїх знань.
Він прагне масштабу, всеохопності, синтезу, углибає в природу речей і робить це з доскіпливістю Лукреція Кара, вводить в обіг пласти різно-галузевого матеріалу, присвячує цілі пасажі… Гегелю, насідає, приголомшує своєю форс-експресією, побіжно викликаючи захват свіжістю знайдених коштовних “мінералів”: “валка вагонів довготелеса”, “земля, обламана над шумною водою” (тільки той, хто зауважив обриси приморських берегів, здатен оцінити точність цього епітета).
Свого постулату “речевості”, “нового бачення речі” Бажан дотримувався строго і послідовно.
Предметність живиться обізнаністю і він це знав. За мальовничими подробицями його текстів — дослідницькі шукання, перелопачування стосів книг, а серед них і рідкісних, малознаних.
Перехворівши на формальний радикалізм футуризму, Бажан витворив свій стиль, за Ю. Лавріненком, експресіоністично-бароково-романтичний.
Енергетика цього стилю витікала як з характеру поета, так і з безоглядного прийняття ним більшовицького режиму.
Лавріненко помилявся, коли відлік компромісу Бажана з владою починав з “Числа” і “Смерті Гамлета”.
Внутрішня піддатливість, готовність віддатися — і віддатися з ентузіазмом — простежується чи не з перших публікацій.
Спочатку не було в тім ні страху, ні корисливості.
Вони знайшли одне одного — Бажан і доба, яка відповідала дерзновенним його устремлінням.
Пишна барокова споруда зводилася на хиткому фундаменті.
Естетика вітальності, яка несла Бажана, зазнавала мутацій в дусі епохи — затятої, нетерпимої, нещадної до життя людської одиниці.
Невипадково в його лексиці все частіше з’являються слова пристрель, убий, уб’ю, убити.
П’ятиріччя 1930—1935 було для Бажана тяжким. І він квапиться засвідчити ту “правильність”, якої вимагала від нього збісіла критика після погрому “Гетто в Умані” та “Сліпців”.
У нього це виходило не так грубо-спрощено, як у колег по цеху.
Він ще тримає оборону словами, видобутими із глибу віків, із старих манускриптів, протирає їх наждаком натужного оптимізму, шліфує до блиску солдатської пряжки.
Він тікає у свій словник, як у бункер, рятуючись у такий спосіб від баналізації і замагаючи страх, що підступав до горла.
А в рік розп’яття селянства на хресті Голодомору уже закликає до “зненавиди Аврори”.
Втім, ще й тоді він тримає форму, вірш його, як і раніше, водоспадний, каскадоподібний, м’язистий, але й “Розмова сердець”, і “Число”, і “Післямова про Достоєвського”, і Трилогія пристрасті” — це вже крива падіння.
У міцну й дзвінку деревину дуба прокрався й засів там деревоточець страху і дебела плоть не витримала. З’явилася знаменита ода катові — “Людина стоїть в зореноснім Кремлі”.
Зусилля в цьому напрямку продовжувалися і були зауважені.
Бажан вибився в тріумфатори, на ельбруси офіційного пошанування.
Але тріумф дістався ціною імпотенції музи на довгі десятиріччя.
Щоправда, винятки були: окремі вірші, навіяні грузинськими та узбецькими враженнями, “Хлопчик з Чуфут-Кале”, в роки війни — “Данило Галицький”.
Та й вони лишень нагадували колишнього Бажана.
Професійність мертвопису паралізувала його писання.
Там, де бурхало епічне море, запанував штиль. Щезла навіть недобра сила, яка живила тексти. Полиняв і втратив ошатність словник.
Дистильований Бажан, речник казенної мудрості зрідка ще пробував гриміти, але то вже було гримотіння порожнього воза.
Жива вода витекла. Епіка, не запліднена чуттям, стала прісною прозою.
“Бориславські оповідання”, “Безсмертя”, “Батьки й сини”, що ними мордували школярів, більшість віршів із чотирьох книжок пори війни, “Англійські враження”, “Біля Спаської вежі”, навіть “Нічні роздуми старого майстра” та поема “Політ крізь бурю” з її дозованою правдою — читати це зараз без примусу неможливо.
Фауст продав душу дияволу і за це розплатився.
І. Дзюба, тонко обігравши слова співрозмовника (Драча) про владну і горду ходу Бажана, резонно запитував: “Але чи не так само гордо і владно він топтав матерію життя, матерію слова?”
Ще й як топтав! І звичайно ж, “вольового саморегулювання” було більше ніж “радості осягнення істини”.
Здавалося колосальна невідповідність енциклопедичної культури Бажана і проголошуваного ним примітиву сягнула рівня, коли випростатися вже неможливо. Здавалося, поетові гаплик.
Ба ні, він таки випростався і спромігся на осягнення істини в циклі про Міцкевича, в “Італійських зустрічах”, у “Богах Еллади” та “Деборі”, надто ж — у варіаціях на теми Рільке і “Нічних концертах”.
Мовби озвалася енергія молодості і гармонійно поєдналася з досвідом. Навіть попри досадні спади, викликані нагінками початку 1980-х.
У передзахідну пору поета, його муза, втративши на ошатності вбрання, пишноті мовних екзотів, виграла на цільності й глибині. І подивувала не тільки голосом розуму, а й серця.
Ось так. Цей, закутий у непробивну броню епічних лат і не схильний до сповіді лицар, обернувся на чутливого лірика.
Вірші його відчутно покоротшали і стали місткішими (“Пам’яті друга”, “Перший сніг”, “В хмаринці пахощів”, “Подзвін конвалій”, “Прощання”).
Це важливий момент. Бажан жорсткий і жорстокий поет.
У “Пролозі до спогадів” він згадує: з рук матері узяв, як хліб, “обгортку більшовицької брошури”.
Зізнання щире. Узяв і отруївся на все життя.
У “Сліпцях”, окремі фрагменти яких навертають до “Двенадцати” Блока і “Галілея” Плужника, є все, аж до знання тайнопису сліпецької мови — і явлене воно в розповні таланту.
Немає там одного — українського серця. Вся сила цієї поеми в негації характеристик кобзарів і їх “дна”.
Цей, сказати б, поетичний більшовизм — завжди був характерною ознакою Бажанової стилістики.
Як через кілька років обійшовся із з’їздом кобзарів більшовизм справжній — відомо.
Настирливо думається: “Сліпці”, хоч як прикро, могли б стати зачином до того, що сталося.
Причини задекларованої Бажаном нелюбові до народної творчості, до села як її осереддя — значною мірою пояснюються його урбанізмом, космополітизмом, футуристичними та конструктивістськими фантазіями.
Це ж він, третій у “Розмові трьох” освідчується в ненависті до хазяйновитого дядька, до хуторянських масштабів та УНР, що з них, на його думку, “логічно витікає”, до автокефальної церкви й “Просвіти”.
І вже геть нешляхетно — до Грінченка, якого він величає українською Чарською “в матні та вишиваній сорочці”.
З тієї чотиритомової “матні” він, Бажан, черпав скарби обома руками.
Епатаж у дусі часу? Молодість? Спроба догодити лідеру — Семенку? Не тільки. Це делікатний момент.
Інтелектуал Бажан не міг не знати: без села і селянської культури Україна — порожній звук, марево…
Серце — з найуживаніших лексем Бажана. Але це озброєне серце.
Тим дивовижніше роззброєння. Хоча й зрозуміле, з огляду на похилий вік.
Замолоду Бажан писав про “порожні перевулки туги” та “гнилокровний і мізерний смуток”.
Тепер сам відчув гіркий смак того й того.
Звеличена ним “єдина велика людяність — ленінська людяність класових битв”, лишила по собі пустелю.
І він — раціоналіст і прагматик — на спаді життя, звичайно ж, усвідомлював, що й сам доклав неабияких зусиль для примноження її пісків, на яких, власне, й зводив свої будівлі.
Але оригінальність їх задумів і втілення, методи приборкання “цегли” вивершення стін, таїнства акустики, пластики конструкцій, світлових і живописних ефектів — завжди будуть притягувальними для втаємниченого зору і гострого слуху.
Кров полонянок

Б’є космогрудий кінь
копитом на припоні.
Кипить на дні подовбаних барил
Солодке молоко розпалених кобил.
Пахілля пахнуть, дикі та солоні.
Войовики так сплять,
що смерті не почули б,
І нерухомо на землі лежить
Узор карбований могутніх верховіть,
Мов левня мускулястий тулуб.

Додолу хиляться рясні кущі багаття,
І дим струною в небозвід зіперсь.
Рвучи нитки ялозеного шмаття,
Немов квічена брость,
повисла повна персь.
У добру вільгіть, в плідний піт
Зарошено тіла
вкраїнських ясних бранок.
І рот розтерзано, і проросте на ранок
В дівочих черевах
їдкий монгольський плід.

Ростуть роки, одвічний цвіт отав,
І в сайдаках сердець зотліли стріли згадок,
Та кров стару століттями нащадок
У гудзуватих жилах схороняв.
І любимо слова важкі, мов чорний дим
Зловіщих ватр, що сяяли татарину,
Викохуємо кров, тугу і міцно зварену,
І просторінь — безмежну царину —
Вітаєм серцем круглим і простим.
1926

Гофманова ніч

По рубаних щаблях —
в провалля, в яму, в тьму,
По рубаних щаблях, по сходах обважнілих
І по обвислих, висклизаних схилах —
В брухатий льох, в забрьохану корчму.
В корчму без вивіски,
без назви  і наймення,
В корчму скажених бюргерів,
голодних волоцюг,
В корчму фантастів, візників і шлюх,
В корчму огидного
й ганебного натхнення.
Роззявилась вона, закопана в землі,
Мов кислий рот п’яниць,
де, наче зуби трухлі,
Стирчать свічки, ллючи жовтавий лій
На стіл дубовий і дебелі кухлі.
Мов кулаки бубняві й круглі,
Мов яблука важкі, плоди добра і зла,
Лежать на випнутих, на кремезних столах
Налляті оливом, вином і лоєм кухлі.
Скриплять, вискрипують,
вилискують столи,
Вином закаляні і пальцями залапані.
Смердючий лій шкварчить в окапинах,
Що зі свічок поволі попливли.
Поважно правиться затаєний обряд
Бенкетів виспрених, замислених пиятик,
Де кожен із п’яниць —
філософ і фанатик,
Сновида й брат, Серапіонів брат.

Тут тисячі годин, тут тисячі ночей
Регоче й п’є єхидний Амадей,
Поет злих слів і вигадок свавільних,
Король нічних, врочисто божевільних
І похоронних асамблей.
Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
Недобрих учт похмурий бенкетар.
Ах, що йому до жінчиних пантофель,
Врядовницьких чинів, і орденів, і чвар!
Мовчить, і дивиться, і гне свою живу,
Загострену, мов голий нерв, брову,
Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
То ж він — гігантський кіт,
улесливо солодкий,
То ж він — замучений уявою маньяк,
В гурті розпутників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.
То ж він — гігантський кіт,
добрячий котик Мур,
То ж він гне спину й випускає кігті
І тут, в сліпій корчмі
й нуднім камергерихті,
У веремії кішл, у млі магістратур.
Театр потвор, театр п’яниць-калік,
Він одкривається
для мрійника й фантаста,
Й презирливо брова згинається зубчаста,
І в ясна б’є розбещений язик:
— Не п’яний я!
Мов смертник той, я щедрий!
Хазяїне, свічок! Хазяїне, вогню!
Хазяїне, вина!
Нам цукру, спирту й цедри…
Віват, поезіє! Так випиймо ж за ню!
Підпалюй спирт! Святе аутодафе.
Де спирт пала, мов християнські душі…
Кричіть, захоплені кликуші,
В берлінському блюзнірському кафе!

Шумує грайний пунш, і майорять огні,
Блакитні язички підплигують угору
В лункім, як черево, блискучім казані.
— Панове, пуншу Теодору!
Натхнення й істина в вині… —
І наче ватра тайних інквізицій —
Холодна заграва гарячого вина.
— Так що ж, черпаймо з казана,
З товстого казана пекельної водиці!

Парують і шумлять отруйні пугарі,
І вогники стоять, як пальці сяйні й сині,
А над людьми кружляють угорі
І діри в тьмі, і дим, і тіні.
Розплившися, пливуть в його уяві хворій
Червоні ліхтарі зашарених облич;
Підносяться шляхетні шпаги свіч;
Рушає карнавал нічних фантасмагорій.
Лютують блискавки страшної тишини,
Роти провалюють, розтявши губи лезом
І котячи слова по кручах фрази в безум,
Неначе в прірву круглі валуни.
Встає огонь, як стовп, встає,
як стовп, гармидер,
Як стовп і стогін, — над старим столом.

— Я в смерті ще раз хитро видер
Кипучу ніч з натхненням і вином.
Кладу на плечі ніч кипучу,
Як хрест ганьби, як чорний слуп.
І труп, свій власний, бідний труп,
Мов некрофіл, ґвалтую й мучу.
В ганьбі, огиді, шалі й трясці
Наказую я привидам-словам:
Із прірв свідомості,
з найглибших людських ям
Ви павуками тихими вилазьте!
Мов павуки пухкі й ослизлі,
У тільці несучи отрут скупий пухир,
Повзіть з шпарин проламаної мислі,
Щоб я, поет, святоха і блюзнір,
Поклав вас трупами на зляканий папір,
Щоб череп репнув й звідти, з чорних дір,
Потворні мрії вистромляли ссальця.
Тоді перо, як крик, накидується в пальцях
На плеканий, заплаканий папір…
Так хорони ж, скрипучий манускрипте.
Пекучу порохню з сандалів сатани!..
Брати! Вина! Вина мені насипте!
Нехай киплять ізнов бурхливі казани!
Хай гугонять ключі напружено і густо,
Прозористі бурштинові ключі…
Приходь! Чекаю уночі
На тебе, творча зганьблена розпусто!
Сердите серце рве на ланцюгу, —
На ланцюгу проклятий волоцюга!
І келиха бере із рук старого друга,
Щоб загасить суху свою жагу.
Кричать розмовники.
А він стоїть і слуха,
Стоїть і давиться скажений Амадей.
Мов краб, чіпляється ущиплива ядуха
У голе горло втомлених людей.
Наважившись бенкету край покласти,
Знесилівши від слів і від вина,
Просмолений, тягучий, чорний кнастер
Уважно в жмені мокрій розмина.
Ще в казані хвилюється заграва,
Та тиха тьма росте й шепоче круг стола.

Служниця заспана недбало принесла
У картузах тютюн, масний і кучерявий.
Пливе вихлястий дим
з фаянсових люльок,
І довгі цибухи гарчать, уже захрипши.
Хвилини мовчазні, найлюбші і найліпші,
Хвилини млявих мрій, поплутаних думок!
Приклавши до ротів люльки,
немов кларнети,
Струю із цибухів висмоктують смачну
Утихомирені, замислені поети.
О музико люльок, кантати тютюну,
Злетілих вгору струй блакитні піруети!
— Ах, ах! Доволі слів,
натхнень, верзінь і смерті!
Він не страшний —
німецький добрий чорт.
Де ноти, Гофмане? Де Гайднові концерти?
Музикусе, на вас чекає клавікорд… —
Акорд би стиснути оцим рукам блідим,
Щоб наливався звук
й стенався композитор!
І він підводиться, і стеле вірний вітер
Йому під ноги, наче стяги, дим.
Кладе свою правицю волохату
На білі щелепи приборканих клавіш.
Та б’є дванадцять раз.
Стискаються щільніш
Два чорні пальці циферблату,
Мов діючи нічну посвяту
Серапіоновому брату,
Вмочивши в пучки час,
в свячений час і тиш.
— Панове, час іти. Подайте-но плащі!
Не будьмо, друзі, надто романтичні…
— Надворі дощ…—
Скриплять ізнов дощі,
Мов над папером пера педантичні.
Старий Берлін розписують дощі
Готичним почерком,
рясою крапель гострих…
І крізь колючий дощ, мов крізь густі кущі,
Хто продереться, подолавши острах?
То радник Гофман по калюжах човга,
Підплигуючи йде і марить у півсні,
А вулиця за ним, як гама рівна й довга,
Пливе, кружляючи, і тихне вдалині.
Плескаті площі заросли дощем,
Стрімким кущем дощів глухих і нерухомих,
І над п’яницею, безумцем та митцем
Хитається, як звук, їх виміряний помах.
Ах, колонади тонкостеблих струй,
Ах, дощ химерний — в прорізах і стрілках,
Хитайся і злітай, хитайся і лютуй,
Трощи в трикутничок
знайомого причілка!
Знайомий дім, де жінка й тепла грілка,
Знайомий дім з шухлядами кімнат,
Ковпак нічний, бавовняний халат,
Огрядна пічка і приємний чад
Із мідного прокислого кадилка…
— Амеліє, ти спиш? Амеліє, та де ж ти?
Йди двері відчини, бо тричі стукав хтось!
— Це, Амадею, ти?
Приплентався нарешті?
Скидай-но туфлі, бруду не нанось… —
І, туфлі кладучи до груби, щоб протряхли,
Сміється Амадей замислено собі,
І посміхаються з полив’яної кахлі
Рожеволиці лицарі й дівиці голубі,
І черевань, розцвічений
у блейвас та цинобру
(Полив’яна ідилія голландських мулярів),
До себе пригортаючи свою коханку добру,
Теж посміхнувся
ввічливо й замріяно зомлів.
Фламандська піч, розпарена,
в квітках, пташках та  бантах,
Мов дівка угодована, паруючи, стоїть,
Полива жирна топиться,
гладкі блищать драбанти,
Червець на них вилискує,
зелінка і блакить.
Рипить підлога повагом,
скриплять кульгаві двері,
І Гофман — у притулкові
своїх буденних чар,
Де на пузатому старому секретері —
Перо крилате й ситий каламар…
1929

* * *

Пильніше й глибше вдуматися в себе…
Ти звівся й стверд у лютій боротьбі,
З кісток і тріщин викладений склепе,
Маленький космос вкривши у собі.

Там в’ються смерчі крихітних галактик,
Двигтять рої движких мікроплеяд.
Там кожен образ, світла й світу клаптик,
Вкладається у нерозривний ряд.

Чи на космічні сфери справді схожі
Півкулі ці, вражаюче малі?
Чи просто плазми згущення? Чи, може,
Мінатюрна копія Землі,
Де все сплелось в доладнім переході:
Ключі артерій, темні стоки вен,
Живлющий грунт клітин, який на споді
Таїть росток — свій незбагненний ген?

Безкрайність барв, речей, понять і тонів,
В тільця клітин впресована, стає
Мільярдами й мільярдами нейронів,
Що в блискавках стрибків і перегонів
Могуття випробовують своє.

Спалахують. Здригаються. Іскряться.
Контакт. Контакт. Б’є блискавиця вмить.
Це їх гроза. Це їх розряд і праця.
Це їх снаги енергетична сіть.

Як струм, тече в перервчастій напрузі
Коротких, гострих імпульсів стяга.
На противенств пекучому курцшлюзі
Тріпоче мислі вольтова дуга.

Безодня мозку — як світів безодня.
Жахаючись, над глибом їх стаєш,
Бо в них така природна й надприродна,
Недосягненна таїна безмеж.
Тремка, драглиста, сіра мішанина
Заліза, сірки, фосфору, води.
Вона і є оте, що звем — людина,
В ній всі людські пориви і труди,

Тріумфи, біди, перемоги, болі,
Піднесення, тривоги, втрати всі,
Любов, і ніжність, і суворість волі,
І все життя у творчості й красі.

Хвилястий трепет корок і підкорок.
Мигтливий код вмикань і вимикань.
Ще глибше в себе, здивувавшись, глянь, —
А потім що? А потім… Бідний Йорик!
1976

Пролог до спогадів

У спогадів на дні, як в зяючому кратері,
Бушує попіл, виє тишина.
Я згадую прозорі руки матері.
Вона живе. В мені живе вона.
Здається, крикну, трохи мисль напружу, —
І знайдуть спогади снагу і плоть,
І ввійдуть владно й повноправно в душу,
Щоб жити там, хазяйнувать, бороть.
Здається, досить завернуть раптово,
Піти тропою топтаною вбік, —
І стане все на давнє місце знову,
З-за рогу вийде пережитий вік.
Здається, досить раптом завернути,
Піднятися по сходах в тишину,
Щоб знов торкнути порвану струну
І музику замовклу знов почути.
О пахощі гірких пом’ятих трав,
Імла тонка й срібляста, наче грена,
Сповитий зеленню,
гниллям і млостю став
І зойк над ним, солодкий плач Шопена!
Ввійти у спогади і заблудитись в них,
В наповненій органним шумом пущі,
У пам’яті збирати невсипущій
Шорсткі суцвіття й павіття доріг.
Тяжка робота родива й віднови,
Відтворення напівзабутих слів, —
І враз тебе прониже блиск раптовий
Того, чим жив, чим і мужнів, і снив.
Перегримілий шторм клавіатури,
Тачанка, вилетіла на щербатий брук,
Обгортка більшовицької брошури,
Що взяв, як хліб, ти з материнських рук.
Ти кожну синю жилку пальців бачиш,
Ласкавих пальців жовтої руки,
Вчуваєш їх нерівний пульс і плачеш,
Як плачуть в снах самітні старики.
1975
Вальс Сібеліуса в Ленінграді
Ніні

У запахи й шелести білої ночі,
У світлу, безсонну задуму алеї,
У парки старі на приморськім узбоччі
Ми входимо, повні печалі своєї.

Схилися, кохана, вслухайся й печалься, —
Вслухайся і в довгі літа, і в хвилини,
Коли у припливі журливого вальсу
Ми чуєм зітхання великого фінна.

Прозорість пригашеної світлотіні,
Прозорість на небі, на плесі, на серці,
Прозорість в сумирнім і журнім кружінні
Прошептаних скрипками
вальсових терцій.

Турботність і суєтність денна не тьмарить
Прозорої ясності передчування,
Що в нас, як прозріння,
і світить, і марить,
І видною робить всю далеч кохання.

Який перламутровий відсвіт затоки,
Як води леліють сріблисті й лілові!
І ночі північні, музичні, високі
Назавше ввіходять у пам’ять любові.
1977

Подзвін конвалії

Як плавно і чисто струмує арпеджіо
Цих білих, маленьких, розгойданих ноток!
Стеблин легко схилених ніжне мереживо,
Тремких порцелянових дзвоників дотик.
Сім ноток — фінальне бриніння конвалії,
Солодке прощання її семизвучне,
Свиріль її пісні, вже трошки прив’ялої,
Цвітіння печалі й весни нерозлучне.
О смутку і радості росяні парості, —
Ви келишки ваші мені нахиліте,
Щоб трунок цілющий від втоми і старості
Я з білої чарки захланно міг спити.
Краплину! Росину! Не треба до ситості.
Хай добрим стражданням
жадоба тривожить,
Хай поклик жаданої несамовитості
Відлуння в душі невгамованій множить.
Прощання. Розстання. Зітхання конвалії.
Пролине й розтане. Невже це прощання
Для мене — остання духмяна печаль її,
Весінньої радості ласка остання?
1983

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment