«Пожвавлення» театрального життя вже сьогодні матиме руйнівні наслідки

Завершується реконструкція приміщення обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, яка триває вже не один рік. Звісно, вона не поверне приміщенню первозданний вигляд і унікальну акустику, що були знищені безглуздою перебудовою театру в 1970-ті роки. І все ж є надія, що цього разу осучаснення старих стін буде якіснішим і надійнішим.
І раптом в інформаційному просторі області починає мусуватися ідея, що наш оновлений театр має стати антрепризним (газета “Украина-Центр” від 26 липня ц.р., стаття “Театральный роман по-кировоградски” Анатолія Юрченка). Для того, мовляв, щоб вирувало театральне життя…

Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

Іншими словами — нам не потрібен постійний театральний колектив акторів і режисерів. А нова сцена хай служить для антреприз — фактично ситуативних невеликих труп, основне завдання яких заробляння грошей, а не творення мистецтва. Власне, йдеться про перетворення театру в такий собі театралізований різновид вар’єте, бо сьогодні не кінець ХІХ століття і не початок ХХ, коли в антрепризі можна було зустріти видатних акторів і режисерів. Так склалося, що сьогодні колективи, які мають хоч якісь серйозні мистецькі здобутки, працюють на власних сценах. Антреприза ж у нинішніх умовах — здебільшого прерогатива маргіналів і авантюристів від мистецтва, які шукають швидкого заробітку і заради нього готові пускати пил в очі глядачеві. І чим більше, тим краще. Це їм, за логікою “завзятого театрала” Анатолія Юрченка, слід віддати сцену нашого оновленого театру? Якщо ж ідеться про організацію гастролей авторитетних колективів — то це інше питання, яке має свої особливості й проблеми, і про них, справді, варто і цікаво було б поговорити.
Але чим же так не догодила автору наша театральна трупа? Та тим, що вважає свій театр колискою українського професійного реалістичного театру, а себе — послідовниками корифеїв. Які, мовляв, послідовники, адже славного минулого “…все равно толком никто не помнит”. Аналізуючи кілька останніх десятиліть театрального життя, Анатолій Юрченко визнає, що були окремі яскраві таланти, вдалі постановки, але загалом рівень — не той… І з ним можна згодитися. Бо так само, як комуністична влада нівелювала й уніфікувала стару споруду театру, перетворивши шедевр на фанерно-безликий клуб, так само не потрібне їй було й справжнє катарсисне театральне мистецтво, яке б виносило на сцену біль народу. Не потрібні були й постаті-творці відповідного масштабу та мислення. Ось їх і не було. А ті, хто піднімався вище загального сірого рівня, ставали незручними, їх намагалися позбутися. Та навіть за цих умов — брехня, що у нас немає прямих послідовників корифеїв. Той же Іван Казнадій — його безпосереднім наставником по режисерському факультету Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого був Мар’ян Крушельницький, який і спрямував молодого талановитого режисера у середині 50-х років до Кіровоградського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького, де головним режисером тоді був заслужений артист Михайло Донець. Він безпосередньо працював із Панасом Саксаганським, Миколою Садовським, та й замінив на цій посаді ще одного сподвижника засновників українського театру Григорія Воловика. Зовсім недавно піщов із життя ще один палкий послідовник корифеїв Іван Кравцов — прямий учень Мар’яненка. Сьогодні в театрі працюють ті, для кого вони були взірцем у творчості.
Іван Васильович Казнадій творив за заповітом Карпенка-Карого: “Або священнодій на сцені, або забирайся геть!”. Третього не дано. Тому він узагальнював так: “Бути послідовником корифеїв, тобто творити реалістичний театр, який би хвилював глядача і гостротою поставлених проблем, і високою художністю, дуже важко, а інколи просто й небезпечно. Якщо йти шляхом корифеїв, треба бути на боці народу, виказувати всі болі народні, говорити й про владу те, на що вона заслуговує”. Не дарма його кілька разів відстороняли від роботи у нашому театрі, деякі постановки (навіть у часи незалежності!) замовчували, безпідставно знімали із репертуару.
Іван Казнадій був не лише непересічним режисером, знавцем театру, а його невтомним пропагандистом. Кропивничанство — це його ідеологія. Він свого часу близько спілкувався з донькою Івана Карпенка-Карого Марією Тобілевич-Крисан, його внуками Назаром та Андрієм Тобілевичами, сином Кропивницького архітектором Володимиром Марковичем, його донькою Олександрою та онукою Мариною Кропивницькою, із особистим гримером Марка Лукича Прохором Коваленком, з багатьма видатними акторами, які були учнями корифеїв, або учнями їхніх учнів. Він мав справою свого життя утвердження непорушного права вважати театр Кропивницького гніздом і паростком українського театру, так, як англійський театр “Глобус” вважають витоками шекспірівського театру.
Він усе життя працював для того, щоб кропивничанство твердо визнали тією іскрою, з якої загорілося полум’я театротворення по всій Україні, щоб воно вважалося символом непокори імператорщині, валуєвщині, усій радянщині, аби було офіційно встановлено безперервність і тяглість цього процесу. За кілька років до смерті з болем говорив, що в Україні й досі це не визнається як незаперечний факт. І невизнання він пояснює так: і досі вплив мають люди, які вважають, що тоді України як такої не існувало…
Режисери, про яких згадує Юрченко, навіть не наближалися до такого рівня мислення, звісно, вони творили, мали успіхи й невдачі, але все-таки це були люди випадкові, орієнтовані на кон’юнктуру, на реакцію начальства, той же Михайло Барський був просто бранцем миттєвої слави і успіху. Свою барву таланту хіба що вносив Валерій Дейнекін і, можливо, йому б вдалося зробити багато, але передчасна смерть перешкодила цьому.
Чомусь зовсім не згадує Анатолій Юрченко про останнє десятиліття театру під керівництвом заслуженого діяча мистецтв Михайла Ілляшенка. Цей непересічний режисер приніс у театр свою, співзвучну корифеям, стилістику. Практично всі прем’єри його вистав ставали подією в культурному житті міста. До речі, на жодній із них не пригадую “театрала” Анатолія Юрченка. Що ж дає йому підстави так зневажливо відгукуватися про нинішній стан театру? Як і про постановку “Наталки-Полтавки”, яка, на мій погляд, у виконанні кропивничан, отримала кілька цікавих сучасних акцентів і зовсім не поступається іншим режисерським інтерпретаціям. Звісно, театрознавці чи театральні критики могли б сказати і ширше, й точніше, але я, на відміну від відставного військового Анатолія Юрченка не даватиму категоричних оцінок мистецьким процесам.
Але очевидно — саме Михайлові Ілляшенку довелося виводити наш театр із кризи 90-х. Як і абсолютно очевидно те, що Ілляшенко — людина мистецтва, а не Мамони, його знає і шанує професійна театральна Україна, і він, будучи митцем, не вміє і не хоче прогинатися перед начальством. Йому багато вдалося зробити. Цей процес дещо перервала необхідність через реконструкцію переходити на іншу сцену, і зовсім зупинило цинічне й незаконне вигнання його з театру. Сьогодні влада, аби виправдати свої непродумані (чи навпаки — ретельно продумані?) дії, намагається повісити на Ілляшенка всіх собак, вишукуючи і вигадуючи всілякі недоліки і прорахунки. Тут і з’явився “театрал” Юрченко. Кілька разів сходив на вистави і зробив висновок, що нам не потрібен театр “наследников” і “нахлебников”… До речі, у нас практично всі культурні заклади — “нахлєбніки”. То давайте і їх позакриваємо, та залишимо тільки вахтерів?
Чи не маячня? Та будь-яка країна, незалежно від рівня матеріального добробуту чи стану демократії, пишається і підносить свої таланти, навіть незрівнняно меншого масштабу, ніж наші корифеї, шанує їх і намагається пропагувати. І не лише таланти, а й будь-які значимі події, тим більше націєтворчі. А засновники українського театру зробили для утвердження України, збереження національного духу надзвичайно багато. Царський полковник, а потім червоний командир Муравйов, який, ввійшовши 1918 року до Києва, залив його кров’ю, “справедливо” визнавав: “Надо было в своё время повесить Марка Кропивницкого, Ивана Тобилевича, Миколу Садовского, Марию Заньковецкую и Панаса Саксаганского. Вот тогда об Украине никто ничего и не слышал бы”.
Відмовитися від такої спадщини, зробити її другорядною тільки заради того, щоб, як прагне Юрченко, пожвавити театральне життя вже сьогодні? Ми пережили “поліпшення життя вже сьогодні”, що з того вийшло, — всім відомо. “Пожвавлення” матиме руйнівні наслідки. Адже, маргіналізуючи спадщину такої енергетичної сили, ми забираємо у майбутніх поколінь ґрунт, основу, підставу творити, прагнути гідного життя, утверджувати українську Україну. А формальні причіпки — яке приміщення було, хто, де й коли у ньому грав — прерогатива примітивізму. Було явище, якого не заперечити й не закреслити й відкидати чи применшувати своє ж мистецьке утвердження і славу не наважилися б, мабуть, і дикуни.
Звісно, для того, аби наш театр не на словах, а на ділі був послідовником корифеїв, мало “сделать идиотско-умильное выражение лица и заорать на всю вселенную: “Да здравствует наш театр, самый лучший театр в мире!”. Потрібна велика робота. І не лише акторів і режисерів.
P.S. Редактор “України-Центр” відмовив у публікації цього матеріалу, посилаючись на те, що він нібито агресивний та ображає автора.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment