Толерантність без фарисейства

Наші нардепи не втомлюються закликати українців до толерантності, заодно готуючи для народу “довбню-демократизатор” у вигляді законопроекту про “протидію екстремізму”. Найактивніші агітатори зовсім не є взірцями толерантності, бо дуже нервово сприймають нагадування, що публічно проповідувати громадянам терпимість годилося б державною мовою. Це їхніми стараннями суспільство поділено навпіл. Тепер, замість створення атмосфери миру, допущені до влади особи намагаються “дресирувати народ”.

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

Кому це потрібно? Надбагатій правлячій верхівці, яка не втратить шансу, аби вихолостити дух людського протесту. Якщо відкинути умовності, метою є виховання людської терпимості до всього, називаючи це толерантністю, великою чеснотою демократії. Українців швиденько переконують бути толерантними до тих, які не є і ніколи не будуть толерантними до них. Аналогічно робили більшовики з пролетаріатом, зомбуючи іншомовними словами на кшталт “експропріація”, “контрреволюція” і “контрибуція”. Тепер, напевно, “зачищатимуть” суспільство від потенційних українських “екстремістів”, які, на відміну від європейських, мирно бавляться пазлами і флеш-мобами, навіть не думаючи бити вітрини і палити багаття з “лексусів”.
А нам здавалося, що ніхто в світі не відбере в народу елементарне право хоч емоційно вилаяти владу! Тепер це буде заборонено під страхом кари за “екстремізм”. Успішну і багату верхівку дратує шум людського незадоволення. Воліють безцеремонно утихомирити маси, ухваливши закон проти базікаючих екстремістів. Вони сподіваються, що на застрашування екстремізмом народ зреагує лише балачками інтелігентів про революцію і модними в радянські часи “протестами на кухні”. Вони знають, що без організованої і сильної політичної опозиції народові нічого не залишається, як “толерантними вовками” скоса дивитися на владу. В цьому є частка гіркої правди, але цілком можливий і стихійний бунт із тяжкими наслідками для простих людей і держави. Від стихійного бунту завжди страждають прості люди, а багаті пишно виростають на смітнику руїни.
Щоб цього не сталося, нам треба поламати їхню гру в односторонню толерантність низів і вимагати справжньої толерантності тих, хто зверхньо повчає українців терпимості. Терпимість багатих мусить бути, безумовно, першою, щоб гармоніювати з толерантністю бідних. Толерантність етнічних українців мусить зустріти толерантність громадян іншого етнічного кореня.
Сучасна пропаганда толерантності — течія світова і від неї не сховаєш голову в пісок. Ми маємо зробити цей процес чесним. Ми повинні говорити, що терпимість до несправедливості — це чеснота бидла, пропаганда якої є бидлізацією суспільства.
Українська національна еліта мусить показати фальшивим проповідникам толерантності, як насправді будується толерантна демократія давно відомими способами. Взаєморозуміння і взаємоповагу громадян можна і треба будувати в Україні постійно, ухвалюючи такі закони, які стимулюватимуть єдність суспільства.
На жаль, у парламенті домінують нетолерантні люди, які роблять політику на роздмухуванні протистояння в суспільстві. Отже, треба обирати народними депутатами совісних і розумних людей. Одномоментно змінити систему демократії неможливо, тому не треба чекати — громадянин може впливати особисто. Достатньо виконувати всі без винятків обов’язки громадянина. Приміром, від різноетнічних громадян не можна вимагати особливої любові до української мови, культури аж до повної асиміляції в українство. Їм, як громадянам, достатньо знати державну мову і говорити нею поза сферою приватного життя — на вулиці з незнайомими людьми, на роботі, в державних установах і парламенті. Це основа громадянської толерантності — терпимість до мови, етнокультури і духовності України. Толерантність надбагатих — це дати біднішим заробити на гідне життя. Толерантність бідних — не заздрити багатим і не вимагати подачок.
Кожен громадянин є носієм етнічної, культурної, духовної самобутності і є тільки один спосіб поєднання людей в державу — взаємна терпимість. В основі єдності нації є не повага до так званих прав людини, а повага і загальна терпимість до самобутності людини, яка включає особливість етнічну, духовну і майнову. Тест на толерантну демократію дуже простий — у результаті виборів серед обраних людей повинно виявитися пропорційне число кровних носіїв різної самобутності. Чи є українська виборна влада і сформована нею державна машина толерантною до народу? Не є і не може бути за визначенням толерантної демократії. У виборній владі порушується принцип толерантної демократії: серед нардепів мізерне число носіїв етнічної самобутності більшості населення — українців. Це не є проблемою лише етнічних українців і жодна програма захисту українців її не вирішить. Це поганий результат для всіх, який свідчить, що система демократії в Україні  нетолерантна, єдність суспільства неможлива, держава нетерпима до народу і не здатна захистити його інтереси. Говорити про толерантність у такому суспільстві, не змінючи його системи демократії, — верх цинізму. Тому пропаганда толерантності в Україні так і сприймається.
У старих європейських державах толерантність на основі етнічної, культурної та духовної самобутності сформувалась історично, і тому у Франції домінують французи, в Німеччині — німці, в Польщі — поляки. Щоб Україна стала європейською державою з паритетом самобутностей громадян, нам доведеться відновити справедливу демократію, згідно з якою етнічні українці та носії іншої самобутності пропорційно чисельності органічно домінують у суспільстві й державі. Зробити це можна лише єдиною волею розумної і активної верстви українського суспільства. Відправним пунктом має бути стаття 11 Конституції: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичній свідомості, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.
Звісно, так звана мовна самобутність — це нонсенс, і вигадана тими ж, хто усунув з паспорта запис про національність. Рідна мова наповнює всю самобутність людини і окремо мовна самобутність не існує. Правовий розвиток статті 11 Основного закону вимагає обов’язкової ідентифікації основної ознаки самобутності громадянина — національності чи етнічності. Інші ознаки самобутності можуть вноситись в ідентифікаційні документи громадянина за бажанням, і весь комплекс ідентифікації самобутності є свідченням права громадянина домагатись від держави та інших громадян толерантного сприйняття. Отже, першим кроком є відновлення запису про етнічність у паспорті громадянина та державна ідентифікація інших ознак самобутності. Другим кроком має бути законодавче ухвалення “Кодексу миру і благодаті української нації”, що бюрократичною мовою можна перекласти як “Закон про толерантну демократію українського суспільства”. Але хто ухвалить такий закон?
А ще треба мати неписаний кодекс громадянської честі як дороговказ для досягнення взаємотерпимості, а відтак єдності нації і сильної держави. Щоб кодекс став неписаним, його спочатку треба написати. Це доволі цікавий процес для кожної небайдужої людини. Приміром, ти чесно відпрацював місяць і одержав явно малу платню. Робиш висновок — працедавець не толерантний до тебе, не терпить тебе з твоїми проблемами виживання та утримування родини. Виборна влада, яку ти обрав і утримуєш на податки, фактично нетолерантна, не поважає твоє право достатньо заробляти, не ухвалює законів про обов’язково високий рівень платні. Робиш висновок — система політичних виборів побудована так, що ти голосуєш, ніби обираючи захисника своїх прав, а в парламенті опиняються особи зовсім іншої самобутності і майнових інтересів, тобто люди тобі чужі. Їм ніколи не спаде на думку бути толерантними до тебе, адже вони є кровними носіями іншої етнічної, духовної і майнової самобутності. Вони виявилися людьми іншого середовища і тому роблять те, що добре для їхнього кола. Кого ж ти обирав? Вони говоритимуть гарні промови про захист прав простого народу, але вони навіть мову твою терпіти не хочуть, бо є кровними носіями не твоєї етнічності, не твого вірування і моралі, не твого рівня заможності. Отже, справедливу демократію ти можеш повернути, дотримуючись двох принципів: голосуючи за кандидата-носія твоєї самобутності та майнового рівня і визнаючи виборчий закон, який дозволяє обрати у владу представників народу пропорційно розподілу населення за ознаками самобутності та майнового стану. За такою формулою у парламенті повинно виявитися найбільше етнічних українців і людей із низьким достатком.
Жоден склад парламенту, обраний за існуючою системою влади, подібних змін добровільно не запровадить. Але ми можемо “попросити” парламент це зробити, якщо людей, здатних перейнятися проблемою, буде достатньо. Наразі таких людей дуже мало.
Поки йде процес, кожен із нас може вчитися толерантності, вимагаючи її до себе від тих, кого утримуєш на податки. Приміром, вмикаєш телевізор і майже на всіх телеканалах чуєш щось неприємне, нетолерантне до твоєї самобутності і честі громадянина. Тобі набридла цинічна демонстрація чужої розкоші, яка ображає твоє скромне життя. Перемикаєш канали і не знаходиш іншого, тому звертаєшся до влади з вимогою толерантності до своєї самобутності і права заробити на гідний прожиток. Якщо тебе нетолерантно пошлють подалі, значить ти неправильно на виборах голосував. Усе просто — демократії не існує, якщо у виборній владі пропорційно не представлена самобутність народу. Цей закон дуже просто пояснює всі проблеми сучасної демократії — від провалу політики етнічної мультикультурності європейських держав до 20-літньої української кризи.
Споконвіку основою є рід і традиційний етнос, як би не намагалися технологи глобалізаційного процесу зробити всіх однаковими в англомовності чи російськомовності, маскультурі, безвір’ї і споживацтві. Якщо хтось із столичних культурних українців вважає це дурницями, жваво “язикуючи по-московському” на вулиці славної столиці, він явно не правий. Його зручна, ніби тимчасова, російськомовність на публіці робить його особою, яка живе переважно іншою, чужою самобутністю і на цей час у ньому помирає українець. Українці роблять це так часто, на жаль, що їхні народні обранці для універсальності воліють бути російськомовними. Отже, якщо зранку ти українець, вдень на роботі росіянин, на вулиці російськомовний хохол задля мімікрії, а ввечері невизначеної орієнтації у спілкуванні з російськомовною тещею, дружиною і модними дітьми, то хто ти є насправді і хто зможе поважати тебе, бути толерантним до тебе? Толерантним до такої великої частки непритомної української громади бути неможливо навіть за великого бажання. Тому й закликають українців забути про себе і толерантно вистелитися, прогнутися під цей нахабний і цинічний світ. А незгодним рекомендують завчасно одягнути смугасті роби “екстремістів у законі” і ретельно ховатися, щоб не помітили стражі-охоронці наших демократичних прав і свобод.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment